Революційна періодизація: анатомія 1905 року (продовження)

 Шоста революційна ситуація (перша половина жовтня)

Новим піком революції став початок жовтня, коли розпочався Всеросійський залізничний страйк, що викликав загальний страйк на великих підприємствах. Першими розпочали страйкувати московські залізничники 6 жовтня, а наступного дня страйк охопив майже всіх залізничників та робітників залізничних майстерень Москви. 8-9 жовтня до страйку долучилися залізничники інших вузлів, зокрема й на лініях, які пов’язували Харків із центральною Росією[1]. Так страйк набував загального та пролетарського значення, що революціонери вважали за визначний здобуток революції (курсив наш. – М. Г.):

«Революційні події в Москві, це – перша блискавка грози, що осяяла нове поле бою, – заявляв Владімір Ленін з приводу початку московського страйку. – Видання закону про Державну Думу [від 6 серпня 1905 року. – М. Г.] та укладення миру [з Японією. – М. Г.] ознаменували початок нової смуги в історії російської революції»[2]

«Страйк починає з певністю хазяйнувати в країні. Нерішучість остаточно полишає її. Разом із зростанням чисельності зростає самовпевненість її учасників, – писав Лєв Троцький. – Над економічними потребами професій висунуті революційні вимоги класу. Вирвавшись із професійних і місцевих рамок, він починає відчувати себе революцією…»[3].

Одним із центрів страйкового руху була Єкатерининська залізниця, що поєднувала Кривбас та Донбас, доходили до Луганська і продовжувалася на схід до Міллєрово. 10 жовтня на Єкатерининській залізниці розпочався страйк, а наступного дня – сталися зіткнення озброєних робітників із військами та поліцією[4]. Водночас, 10 жовтня розпочався страйк харківських залізничників, що поширився на інші харківські підприємства, призвівши до збройних зіткнень із поліцією 11-12 жовтня[5].

Мапа Єкатерининської залізниці
(з поштової листівки початку ХХ століття)

Для боротьби із страйковим рухом Кабінет міністрів провів спеціальну нараду. 12 жовтня, за підсумками наради, прем’єр-міністр Сєрґєй Вітте доповів Ніколаю ІІ про величезну загрозу залізничних страйків і неможливість їхнього придушення військами (курсив наш. – М. Г.):

«Велетенський страйк залізниць утворює грізну частину загального революційного руху в Росії. <…> Через нестачу військ виявляється неможливим перевести страйкуючі залізниці на військовий стан… Необхідно у столицях і за можливістю в інших важливих пунктах забезпечити залізничні споруди та службовців… від насильницьких дій страйкарів. …Надати міністру шляхів сполучення оголосити всім залізничним службовцям, що урядом будуть ухвалені рішучі та негайні заходи для покращення побуту нижчих службовців»[6].

У доповіді Вітте прямо не йшлося про військові заходи, а тільки про «забезпечення залізничних споруд і службовців» од страйкарів, начебто самі залізничні службовці не страйкували. До того ж голова уряду запропонував зайнятися покращенням умов життя залізничників, але було запізно, адже страйки вже не можливо було зупинити. Натомість міністерство внутрішніх справ вирішило вдатися до посилених військових методів. 12 жовтня товариш (заступник) міністра внутрішніх справ видав відповідний циркуляр для губернаторів із наголосом на важливості протидії залізничним страйкам:

«Через почастішання випадків вуличних безладів прошу використовувати рішучі заходи придушення, не зупиняючись перед застосування військової сили. Особливу увагу зверніть на охорону урядових будівель, головно пошт і телеграфів на випадок залізничних страйків…»[7].

Жовтневий страйк іще не добіг кінця, коли Ленін у статті, опублікованій 13 жовтня, дав промовисту характеристику революційному часу, відповідно до настанови «дискурсу революції» про невпинне поширення революційних подій:

«Революція йде попереду з вражаючою швидкістю, розгортаючи дивовижне багатство подій, і якби ми зажадали викласти перед нашими читачами детальну історію останніх трьох-чотирьох днів – нам би довелося написати цілу книжку»[8].

Того ж таки 13 жовтня, у листі до партійного соратника Сєрґєя Ґусєва, Ленін указав на значення збройного повстання яко «вищого способу політичної боротьби» та застерігав його від протиставлення «завдання керівництва професійною боротьбою» робітників, постійно актуального за умов капіталізму, та «завдання підготовки збройного повстання», важливе на поточний момент[9]. Тож підготовка збройного повстання було завданням порядку денного партійної роботи соціял-демократів у жовтні 1905 року.

Кульмінацією загального жовтневого страйку став день 17 жовтня, що Ленін охарактеризував словами: «Царизм вже не змозі – революція ще не в змозі перемогти (курсив автора. – М. Г.)»[10]. Процитоване висловлювання, як ми побачимо далі, стало основою для оцінки революціонером становища жовтня–листопада 1905 року – яко хиткої рівноваги між силами самодержавства і силами революції. Й ось-ось ця рівновага мала бути порушена – в який бік?

Загострення революційного руху в жовтні 1905 року поставило під загрозу саме існування самодержавного режиму. Ключовими суспільними проблемами, які спричинили революцію, були, за словами Вітте, аграрне, робітниче і національне (за мовою урядовця – «окраїнне») питання[11]. Російський уряд, нарешті, після декількох місяців визнав масовий – а не заколотницький! – характер революції, а відтак – і необхідність проведення реформ:

«Заворушення, що охопило різноманітні прошарки російського суспільства, не може розглядатися як наслідок окремих недоліків державного й соціяльного ладу або лише як результат організованих дій крайніх партій. – доповідав граф Вітте Ніколаю ІІ у жовтні 1905 року. – …Росія переросла форму наявного ладу. Вона прагне правового ладу на засадах громадянської свободи»[12].

Наслідком наступу «визвольного руху» на позиції влади та результатом зусиль Вітте стала поява 17 жовтня 1905 р. «Маніфесту про поліпшення державного порядку»:

«Смути та заворушення у столицях і в багатьох місцевостях імперії нашої великою та тяжкою скорботою переповнюють серце наше, – було проголошено в маніфесті від імені Ніколая ІІ. – <…> Від заворушень… може з’явитися глибока невлаштованість народна і загроза цілісності та єдності державі нашій»[13].

Як бачимо, у «дискурсі контрреволюції» революція поставала «смутою». Загалом архаїчно-патріархальна мова маніфесту, яко вияв царської милості, звучала дисонансом революційним подіям. Тим паче, «глибока невлаштованість народна» вже давно з’явилася. Сама мова маніфесту начебто вказувала про часовий розрив поміж, так би мовити, учорашнім самодержавством та сьогоднішньою революцією.

Жовтневим маніфестом, по-перше, були визнані (офіційно – «подаровані») громадянські права і свободи російських підданих, по-друге, оголошувалося про скликання Державної Думи – як законодавчого органу з представництвом від усього населення[14]. Так самопрезентація самодержавного режиму періоду правління Ніколая ІІ, яко «народного православного царства»[15], ставала в опозицію до нових віянь сучасності, підкреслюючи антимодерний характер романовської монархії на початку ХХ століття

Мова Жовтневого маніфесту стала об’єктом аналізу одного з лідерів російського лібералізму Пєтра Мілюкова, який, – подібно до інших лібералів, – убачав у цьому маніфесті відправний пункт для втілення ідей опозиційної громадськости:

«Маніфест розпочинає вказівка на “велику й тяжку скорботу”, відчуту государем від бачення “смут і заворушень” в імперії, а завершує заклик, звернутий до всіх “вірних синів Росії” – допомогти припиненню “сієї нечуваної смути”. Смути та заворушення, однак, стоять у найтіснішому й нерозривному зв’язку зі стремлінням до досягнення тих самих принципів, які проголошені наявним маніфестом. Їхнє [“смут і заворушень”. – М. Г.] припинення або продовження, вочевидь, залежить винятково від ступеню повноти та послідовности, з якими ці засадничі принципи будуть проведені в життя. Таким чином, головне джерело смут і заворушень, без сумніву, полягає не в них самих, а в тих перепонах, які так довго заважали визнанню нині проголошених засадничих принципів політичної свободи»[16].

Так Мілюков указав на «перевернутий характер» мови маніфесту та «переклав» її відповідно до наявної соціяльної реальности, осмисленої в «ліберальному дискурсі». Адже не Ніколай ІІ подарував громадянські права своїм підданим, а радикалізована громадськість буквально вирвала в імператора свої права. Із дискурс-аналізом Жовтневого маніфесту, зробленим Мілюковим, напевно погодилися би й активісти лівих сил.

У трьох наявних дискурсах 1905 року – контрреволюційному, ліберальному та революційному – Жовтневий маніфест був оцінений по-різному. Незважаючи на його мову, в якій урядові поступки були названі «царським подарунком», послідовники консервативно-охоронних поглядів оцінили Маніфест як поразку самодержавного режиму:

«Це [Маніфест 17 жовтня. – М. Г.] – відмова імператора від самодержавства», – записав 18 жовтня у своєму щоденнику консервативний мислитель і правий публіцист Лєв Тихомиров[17].

«Кінець російському самодержавству! – записав 18 жовтня у своєму щоденнику великий князь Константін Романов, президент Імператорської Академії наук. – Нові вольності – не вияв свободи волі державної влади, а лише поступка, що вирвана в цій влади насильно»[18].

«…Мій молебень [19 жовтня. – М. Г.] був більше схожий на панахиду за Росією», – писав 20 жовтня волинський єпископ Антоній (Храповицький) у листі до київського митрополита Флавіяна (Городецького)[19].

Представникам і поборникам влади опонували ліберали та революціонери. Перші вбачали у Жовтневому маніфесті не поразку самодержавства, а лишень обмежену, зате важливу поступку, яка закладала основи конституційного ладу в Росії:

«Маніфест містить у собі, нарешті, принципове визнання справедливости тих основних вимог, за які боролося багато поколінь російського народу, за які вже кілька років поспіль проливає свою кров російський народ, – оцінював подію Мілюков, але додавав наприкінці статті. – Допоки представники влади про це [компроміс із громадськістю. – М. Г.] тільки говорять та обмежуються повторенням одних і тих самих обіцянок, “смута” не буде припинена»[20].

Новостворена в жовтні 1905 року Партія народної свободи, або конституційна-демократична партія, одним із лідерів якої був згаданий Мілюков, виказала погляд, що з появою Маніфесту 17 жовтня боротьба за конституційні реформи була ще далекою до свого завершення:

«Визнаючи, що засадничі принципи свободи, рівноправності та загального виборчого права отримали в ньому [Жовтневому маніфесті. – М. Г.] зовсім неповне визнання, що здійснення визнаних підстав нового політичного життя поставлено в такі умови, за яких не можна бути певним у повноті та послідовности цього втілення, – з’їзд [конституційно-демократичної партії. – М. Г.] дійшов висновку, що завданням конституційно-демократичної партії залишається досягнення поставленої раніше мети: [скликання. – М. Г.] установчих зборів на основі загального та рівного виборчого права…»[21].

А революціонери вбачали у Жовтневому маніфесті перемогу революції, проте ще не поразку самодержавства:

«Іще ніколи царський уряд так відкрито не освічувався у своїй слабкості, як 17 жовтня, – заявляв Троцький. – Робітничий клас іде вперед упевнено, мужньо та рішучо. Царський уряд… відступає крок за кроком під напором робітничої “смути”»[22].

«Ми маємо повне право торжествувати. Поступка царя є насправді велична перемога революції, але ця перемога ще зовсім не вирішує долю всієї справи свободи, – писав Ленін. – Цар іще зовсім не капітулював. Самодержавство ще зовсім не перестало існувати»[23].

«Справа політичної свободи не сьогодні-завтра переможе на нашій батьківщині; у цьому тепер не можна вже сумніватися; у цьому можна бути певним, не грішачи утопічним соціалізмом, і цією радісною певністю ми зобов’язані героїчному пролетаріату нашої країни, – писав Плєханов. – Ті поступки, які робить тепер уряд так званій громадській думці Росії, являють собою першу політичну перемогу російського пролетаріату (курсив автора. – М. Г.)»[24].

Маніфестом розпочалася історія російського парламентаризму. Однак через порушення поштово-телеграфного зв’язку, що було викликано загальним страйком, населення не дізналося про точний зміст Жовтневого маніфесту в перші дні після його виходу, що породило хвилю неймовірних чуток. А головне – час після виходу маніфесту призвів до зіткненні революції з контрреволюцією – теж масовим стихійним рухом.

Сьома революційна ситуація (жовтневі погроми)

Жовтневі погроми євреїв (за межами «постійної смуги єврейської осілости» – інтеліґенції) потребують окремого розгляду з порівнянням погромів у різних містах і реґіонах. Тому перебіг погромів ми винесемо за дужки нашого нарису. Тож деєірархізація суспільних відносин продовжувалася – й на арену вийшов, поряд з урядом і визвольним рухом, стихійний рух міського простонароддя. В очах міських мешканців революційне протистояння «самодержавний режим–визвольний рух» перетворилося на етноконфесійну боротьбу «православні–євреї». Рух простонароддя тяжів до традиційних монархічних гасел, що надало монархічному руху масового характеру. Так не чорносотенці робили погроми, а погроми зробили чорносотенців.

Восьма революційна ситуація (кінець жовтня – листопад)

До наступної революційної ситуації ми відносимо події після єврейських погромів середини жовтня. Погроми на периферії тривали й наприкінці жовтня, але вони не були настільки масштабними, як погроми у великих містах. Продовження погромів разом із дальшими заворушеннями робітників та селян визначили нову ситуацію. Контрреволюційні погроми зовсім не означали поразку революційного руху, що продовжував протистояти самодержавному режиму (курсив автора. – М. Г.):

«Політична боротьба досягла тепер саме того ступеню розвитку, – писав у листопаді 1905 року Ленін, – коли сили революції та контрреволюції приблизно здобули рівновагу, коли царський уряд вже безсилий придушити революцію, а революція ще недостатньо сильна, щоб звести нанівець чорносотенний уряд. Розклад царського уряду повний»[25].

Через кілька днів революціонер іще раз повторив (курсив автора. – М. Г.):

«Революція ще не завершена. Якщо царизм вже не в змозі перемогти революцію, то революція ще не в змозі перемогти царизм»[26].

Якщо порівняти ці слова Леніна з попередніми, то побачимо, що для нього ситуація другої половини жовтня повернула революційний рух на позиції до появи Маніфесту 17 жовтня, коли «революція та контрреволюція» теж утворювали рівновагу сил. Довершити розклад самодержавства, що його не була в змозі знищити революція, повинні були демократичні вибори (курсив наш. – М. Г.):

«Питання про установчі збори природно й неминуче мусило постати в нашому революційному русі. Аби остаточно змести рештки старих, кріпосницьких установ самодержавної Росії, аби визначити порядки нової, вільної Росії, неможливо собі уявити інакшого цілісного й послідовного шляху, крім скликання установчих зборів»[27].

Остання декада жовтня – перша декада листопада були часом поширення заворушень на Донбасі. Робітники та шахтарі припиняли працювати та влаштовували безлади, які переростали у псування обладнання та напади на крамниці торговців-євреїв. Тільки козацькі загони були здатні заспокоїти страйкарів[28]. Так, у Слов’яносербському повіті Катеринославської губернії (сучасна південно-західна Луганщина) страйкували шахтарі Ірмінського, Голубо-Мар’ївського, Жилівського і Брянського рудників, шахт «Товариства Коренев та Шипілов» та інших шахт, робітники Кадієвського і Донецько-Юр’ївського заводу, а також селяни, які мешкали по сусідству із заводами та шахтами[29].

Робітничі виступи у Слов’яносербському повіті поступалися за розмахом страйковому руху в Бахмутському повіті Катеринославської губернії та прилеглій частині Області Війська Донського. У цих місцевостях навіть постали ради робітничих депутатів. Так, робітнича рада на станції Єнакієве об’єднала представників Петровського металургійного заводу, Веровського та Софієвського рудників і залізничників. Єнакієвська рада створила загін робітничої самооборони[30].

Аналогічна Рада робітничих депутатів була сформована і в селищі Сулим (нині – місто Червоний Сулим Ростовської області). З 9 листопада на місцевому металургійному заводі розпочався страйк. 15 листопада відбулися вибори до робітничої ради. Вона опікувалася порядком на вулицях селища. Однак 27 листопада власник заводу оголосив про локаут – і звільнив усіх робітників[31]. Тож революція тривала далі й мала призвести до масштабніших подій. На той момент для нових суспільних струсів не вистачало флуктуацій – резонансних подій. Такою подією став арешт петербурзьких революціонерів.

Дев’ята революційна ситуація (грудень)

Нова революційна ситуація розпочалася з Московського повстання. Йому передував арешт депутатів Петербурзької ради робітничих депутатів 3 грудня. Після цього Виконавчий комітет Петербурзької ради ухвалив рішення про загальний страйк, але робітники більшости підприємств не підтримали це рішення. 4 грудня на засіданні Московської ради було поставлене питання про загальний страйк на знак солідарности із петербурзькими робітниками. Депутати вирішили спершу з’ясувати ставлення робітників до свого рішення. З того моменту розпочалася агітація за страйк серед робітників. 6 грудня Московська рада робітничих депутатів ухвалила рішення про загальний страйк.

Вже 7 грудня, після рішення Московської ради, застрайкувала низка підприємств та залізничники. 9 грудня у центрі Москви почали з’являтися барикади. Згодом розпочалися сутички між робітниками й інтелігентами, з одного боку, та поліцією і військами Московського гарнізону, з іншого боку. Пік зіткнень припав на 11-12 грудня. 15 грудня (за іншими даними – 16 грудня) Московська рада вирішила припинити збройну боротьбу. Ввечері 16 грудня війська оточили робітничий район Прєсню, а 18 грудня – знищили барикади. Втім, протистояння було припинене тільки після 20 грудня, коли війська здійснили бомбардування Прєсні[32].

Московське повстання, як оцінив його Плєханов, було стихійним, що й визначило його поразку[33]. Напевно, якби повстання було належним чином організовано, воно б, усе одно, програло, але тривало би довше та призвело би до нових обмежених поступок з боку уряду та адміністрацій підприємств. Загалом революційний рух, як в обох столицях, так і на периферії, мав переважно стихійний характер. Ця стихійність робила революцію, з одного боку, масовою, а з іншого боку – визначила наперед незначний обсяг досягнень революційного процесу, порівняно з поставленими вимогами та виголошеними гаслами.

Додамо важливу деталь: відносини між революціонерами та лібералами, до яких належали провідні діячі місцевого самоврядування, в грудні були остаточно зіпсовані. Адже ліберали не підтримали Московського повстання, вбачаючи в ньому витвір радикальних партій і безглузде кровопролиття[34]. Тож після Московського повстання, через новий спалах революційного насильства, стався розкол громадськості, що унеможливило подальше розгортання революційного процесу.

Барикада на московській вулиці в грудні 1905 року
(з поштової листівки початку ХХ століття)

Продовженням Московського повстання в провінції стали залізничні страйки. Тоді Єкатерининська залізниця знову стала центром революційних виступів. 7 грудня активісти робітничого руху Катеринослава дізналися про арешт бюра Ради робітничих депутатів у Санкт-Петербурзі та провели мітинг на станції Катеринослав, а наступного дня – в місті розпочався загальний страйк[35].

Того ж таки 8 грудня на Єкатерининській залізниці із представників спілок залізничних робітників і службовців було утворено Розпорядчий комітет, покликаний керувати загальним страйком. Він став одним із членів Бойового страйкового комітету, до якого ввійшли також представники інших робітничих спілок, соціял-демократів, соціял-революціонерів і Бунду. Бойовий страйковий комітет створили 9 грудня в Катеринославі для керівництва загальним політичним страйком у Катеринославській губернії з метою, як ішлося в листівці комітету, проведення виборів до Установчих зборів[36].

Одночасно із початком страйку залізничників, відбулося збройне повстання в Харкові. 12 грудня «Федеративна рада харківських комітетів РСДРП» видала листівку із красномовним закликом до збройного повстання: «Революція настала… Велика, могутня… З тріскотом руйнується стара, мерзотна будівля… Ще намагаються жалюгідні нащадки звироднілого дворянства уникнути своєї загибелі… Марні спроби!..»[37].

Збройне повстання розпочалося в день виходу листівки, 12 грудня, на заводі Гельферіх-Саде. Того ж дня на заводі розпочалися бої, які закінчилися його захопленням військовиками. Водночас, зіткнення з військами сталися на центральних вулицях міста[38]. Збройний виступ виявився нетривалим і невдалим, але він сприяв загальному загостренню ситуації. Майже одночасно із повстанням, із 11 по 21 грудня тривав страйк на різних залізничних лініях у Харківській губернії[39]. Залізничники вважали свій страйк перемогою над самодержавством:

«…Уряду вдалося тимчасово зломити силу революційного руху, але в цій боротьбі уряд своїми безглуздими та жорстокими звірствами виказав власне безсилля, оскільки жоден клас населення вже не підтримує його…»[40].

Перенесемося з Катеринослава і Харкова до Луганська. У грудні Луганська організація РСДРП видала дві листівки. У першій, під заголовком «Маніфест», ішлося про загрозу банкротства російського уряду, що ставило робітників на межу злиднів:

«Уряд на межі банкрутства, він перетворив країну на розвалини та усіяв їх трупами. <…>  Фабрики та заводи стоять без діла. Немає роботи. Загальний торговий застій. <…> Страх перед народним контролем, який відкриє перед усім народом фінансову неспроможність уряду, змушує його затягувати із скликанням народного представництва. Фінансове банкрутство держави створено самодержавством, так само, як і його військове банкрутство.

<…> Відмовитися від внеску викупних і решти казенних платежів. Вимагати при всіх угодах, при видачі робітничої платні та жалування сплати золотом, а при сумах менше 5 руб. – повновагою дзвінкою монетою. Брати внески із позичкових кас та державного банку, вимагаючи сплати всієї суми золотом»[41].

Відтак революціонери прагнули не тільки захистити робітників від злиднів, а й фінансово вдарити по російському уряду. Другою листівкою луганські соціял-демократи відгукнулися на поразку Горлівського повстання, що його розглянемо нижче. Листівка закликала солдатів та козаків перейти на сторону революційного народу[42]. У листівці революціонери зверталися до класової солідарности військовиків із повсталими робітниками та селянами (курсив наш. – М. Г.):

«Солдати та козаки! Уряд вас глибоко обманює щоденно й щохвилинно. Через своїх злочинних офіцерів він навіює вам безглузду ненависть до “внутрішніх ворогів”, як він називає селян та робітників, які повстали за свої права. Брехнею, обманом, насильством уряд убиває у вас сумління, душу, розум і віднімає здатність думати. Хіба піднялася б ваша рука на свого брата – селянина або робітника, якби ви хоч раз подумали, що ви робите»[43].

Грудневий пік революційного насильства неминуче вплинув і на ситуацію у Луганську. Після початку Московського повстання, місцеві соціял-демократи вирішили, що влада в місті має перейти від Міської думи до Ради робітничих депутатів. Саме тому революціонери взяли за приклад для наслідування дії катеринославських і харківських робітників, які невдало спробували перебрати на себе міську владу наприкінці жовтня – на початку листопада, але ліберальні міські думи відмовилися підтримати революціонерів[44].

Вимогу про встановлення контролю луганських революціонерів над міським самоврядування було виголошено на тогочасних мітингах. Зрештою, 10 грудня робітники-активісти, від імені Луганської організації РСДРП, надали міському голові, Стефану Лутовінову, свою резолюцію з такими вимогами: 1) розпустити Міську думу та обрати – на засадах загального, рівного, таємного та прямого голосування – новий склад Думи; 2) замінити поліцію та козаків на «народну міліцію» для охорони порядку в місті; 3) надати приміщення для «народних мітингів»; 4) зупинити підвищення цін на продукти[45].

До речі, друга вимога про заміну поліції та козаків «народною міліцією», вірогідно, була запозичена з рішення Смоленської думи, ухваленого нею у вересні 1905 року. Про це рішення писала соціял-демократична газета «Пролетарий», а Ленін навіть назвав смоленську владу «революційним самоврядуванням»[46]. Окрім перелічених вимог, революціонери вимагали провести відкрите, за участю представників новоствореної Ради робітничих депутатів та активістів робітничого руху, засідання Луганської думи в Народній авдиторії[47].

Через два дні, ввечері 12 грудня, відбулося відкрите засідання Міської думи в Народній авдиторії. Під час засідання сцена була розділена на дві частини: з одного боку розмістилися думські гласні, а з іншого боку – революціонери та робітники. Останні перетворили це засідання на власний мітинг і виступали з промовами на підтримку згаданих вище вимог, а гласні – мовчали. Кілька годин потому Лутовінов закрив засідання та призначив на 14 грудня нове відкрите засідання для розгляду резолюції з вимогами революціонерів. Натомість на наступне засідання ані думські гласні, ані сам міський голова не з’явилися. Відтак революціонери примусово доставили міського голову до Народної авдиторії, проте той заявив про неможливість законної відставки Міської думи і відсутність коштів для озброєння «народної міліції». Після цього велелюдний натовп робітників вирушив до в’язниці, вимагаючи звільнення лідера луганських соціял-демократів – Клімента Ворошилова. Для того, щоби не загострювати ситуацію, тюремна адміністрація відпустила з-за ґрат революціонера[48].

У грудні застрайкували півтори тисячі гірників рудника «Золоте», Слов’яносербського повіту. Це змусило катеринославського віце-губернатора перевести на рудник війська із Жиловського рудника і станції Кадіївка, в яких на той момент страйки були вже придушені[49]. Однак спокій у цій частині повіту виявився тимчасовим.

Новий загальний страйк охопив залізничників зі станції Алчевська, а разом із ними – робітників з Донецько-Юр’ївського заводу та Жиловського рудника. Однак важко відновити перебіг тих подій. Адже основним джерелом є обвинувальний акт у справі про повстання на Єкатерининській залізниці, проте, як справедливо завважив дослідник Сєрґєй Анісімов, цей документ:

«відображав їх [події. – М. Г.] не тільки з точки зору провини в них тих чи інших осіб, …але …прагнув показати, що в основі подій не було жодного самовільно розвинутого революційного руху. На погляд укладачів обвинувального акту, річ була в тім, що діяли та затьмарювали народ злостиві провокатори, яких у величезній кількости… напустили на залізничних службовців і робітників революційні організації»[50].

Зважаючи на зауваження дослідника, відзначимо, що повідомлення про прибуття революціонерів не могли бути вигадані слідством, а радше йдеться про перебільшення впливу «агітаторів». Певна річ, до грудня 1905 року «дискурс революції» й без спеціяльних зусиль «агітаторів» оволодів свідомістю громадсько активних робітників.

Спочатку, 8 грудня, на станцію Алчевське прибув агітатор зі станції Дебальцеве. Того ж дня, після приїзду агітатора, в Алчевському отримали телеграфом циркулярні записки з Москви та Центрального Комітету Єкатерининської залізниці про початок загального політичного страйку. 12 грудня на станції було створено розпорядчий комітет, що позбавив влади начальника станції та встановив своє керівництво над станцією. Страйкарі обеззброювали всіх солдат і поліціантів, які проїжджали потягами через станції Алчевське. 14 грудня на станції отримали телеграму із викликом бойової дружини на станцію Авдіївка, які нібито громили козаки. Після цього було утворено дружину із співробітників станції, заводу та рудника, яка двома потягами вирушила до Авдіївки й того ж дня повернулася, подолавши урядові сили. Після цього до алчевських страйкарів долучилися місцеві селяни. 16 грудня на станцію надійшла телеграма з викликом дружини на допомогу повсталим робітникам зі станції Горлівка, куди й направилися дружинники.

Того часу Горлівка зробилася головним центром події. 1 грудня директор машинобудівельного заводу оприлюднив рішення скоротити робочий день і зарплатню робітників через падіння попиту в революційних умовах. Спочатку робітники погодилася, а потім під впливом своїх найбільш активних колеґ відмовилися приймати це рішення. У відповідь директор оголосив, що всіх тих робітників, які не погоджується з його умовами, він звільнить 17 грудня. З початком страйку на Єкатерининській залізниці, 9 грудня робітники створили розпорядчий комітет та оголосили про початок страйку із 10 грудня. 10 і 11 грудня відбулися величезні робітничі мітинги. 16 грудня, напередодні звільнення частини робітників, активісти ввірвалися в кабінет директора. Того ж дня сталися сутички із військами. Після цього розпорядчий комітет звернувся до робітників з інших революційних пунктів по дієву допомогу, яку отримав наступного дня у вигляді озброєних дружин з інших станцій Єкатерининської залізниці.

17 грудня у Горлівці 300 дружинників із різних населених пунктів Донбасу були розбиті чотирма тисячами солдатами, які були введені до Горлівки для допомоги місцевій поліції. Кілька сотень козаків змогли подолати кілька тисяч робітників, в яких не бракувало зброї, але страйкарі не очікували на криваву розправу. 17-18 грудня дружинники із Слов’яносербского повіту повернулися до Алчевської. Після цього повітовий справник запросив у катеринославського губернатора не менше батальйону піхоти для придушення революційних виступів – і 20 грудня війська зайняли Алчевське[51].

Разом із алчевськими залізничниками, як зазначалося вище, страйкували й робітники Донецько-Юр’ївського заводу. Ще наприкінці жовтня на заводі з’явилися політичні агітатори. У листопаді на заводі було створено комітет для обговорення економічних вимог робітників, до складу якого було обрано по два представника від кожного цеху. З початком страйку на Єкатерининській залізниці цей комітет перетворився на страйковий комітет. 8 грудня комітет закликав робітників до повстання. Наступного дня на заводі відбувся мітинг, на якому один із активістів говорив, що уряд збанкрутував і війська перейшли на бік революційного народу. А інший активіст заявив, що мета страйку – зміна уряду та скликання парламенту. 11 грудня відбувся великий мітинг за участю двох тисяч чоловік, – робітників, залізничників та селян, – які зголосилися взяти участь у загальному страйку. Причому для скликання учасників було поширене повідомлення про проведення перед мітингом молебну. Справді, перед мітингом священик відслужив молебень, але без молитви за государя-імператора. Знаменно, що учасника мітингу не погодилися із гаслом «Геть самодержавство!», що вказує на невисокий рівень «ідейної» політизованости робітничих мас на периферії, хоча «дієвої» політизовности – здатности до рішучих насильницьких дій – робітникам вистачало. А після мітингу запрошені музиканти зіграли революційну «Марсельєзу»[52].

14 і 15 грудня робітники здійснили напади на городових. 16 грудня вони зібралися для обговорення проекту уставу професійної спілки. На цьому зібранні було вирішено направити бойову дружину на допомогу страйкарям на станцію Горлівка. Однак після отримання новин про поразку Горлівського повстання робітники відмовилися від проведення страйку. 17 грудня страйкарі затримали десятьох козаків, які їхали до Луганська, і відібрали в них зброю. Пізніше на завод прибули військові та поліціанти, які протягом 20-26 грудня заарештували дев’ятьох активістів страйкового руху[53].

Загальне становище в Катеринославській губернії, станом на середину грудня, настільки загострилося, що 14 грудня й катеринославський губернатор, і начальник Катеринославського губернського жандармського управління направили до урядовців телеграми про присилку військ через загрозу загального повстання: губернатор звернувся до виконуючого обов’язки міністра внутрішніх справ, адже саме Міністерству внутрішніх справ підпорядковувалися губернські адміністрації, а начальник жандармів – до Департаменту поліції Міністерства внутрішніх справ[54].

Повертаючи до виступу катеринославських залізничників, відзначимо, що станом на 15 грудня, страйк охопив усі станції Єкатерининської залізниці, крім центральної станції Катеринослав[55]. 16 грудня, за наказом виконуючого обов’язки міністра внутрішніх справ, губернатор оголосив у Катеринославі військовий стан, що передбачало тимчасову заборону на видання опозиційних газет і проведення будь-яких зібрань[56].

Після придушення Горлівського повстання страйковий рух залізничників не припинився. Станом на 18 грудня, страйкарі продовжували контролювати всю залізницю, крім станції Катеринослав[57]. А 18 грудня до Катеринослава прибув піхотний полк. 20 грудня загін піхоти направився залізницею до станції Луганськ. 22 грудня було налагоджене залізничне сполучення між Катеринославом та Луганськом[58]. Єкатерининська залізниця остаточно відновила свою роботу лише 24 грудня, після того, коли по всій довжині залізниці були розставлені пости військовиків[59].

Перемога уряду над революцією, здійснена шляхом розгрому Московського і Горлівського повстань, була частковою, позаяк була визначена військовою потугою, а не політичними кроками. Як писав після розгрому Московського повстання Мілюков (курсив наш. – М. Г.):

«Влада, яка лише неперервним застосуванням сили здатна утримати кожного окремого обивателя, на кожному окремому його кроці, від непідкорення, яка неспроможна розраховувати ані на чию-небудь допомогу та змушена вважати за ворогів усе населення поголовно, – така влада існувати не може; її не можуть підтримати навіть багнети та кулі, позаяк і для них потрібні м’язи, що ними керують»[60].

Поступкою опозиційній громадськости з боку самодержавства під нового спалаху масового насильства стало видання 11 грудня «Указу про зміну Положення про вибори до Державної Думи та виданих у доповнення до неї узаконень». Цим законом була створена законодавча Державна Дума, яка діяла у 1906–1917 роках. Вибори до Думи були багатоступеневими, куріяльними та цензовими. Виборці, які задовольняли цензовим вимогам, поділялися за куріями: землевласницькій, робітничій, першій і другій міським. Багатоступеневість виборів полягала в тому, що право голосу було опосередкованим: на повітових виборчих зібраннях виборці обирали виборщиків, а ті на губернських виборчих зібраннях – обирали депутатів. Однакселяни отримували ще одну ступінь виборів: на волосних зібраннях вони обирали уповноважених, а вже ті – обирали виборщиків[61].

За умовах нового піднесення революційної активности поява такого виборчого закону не могла задовольнити не тільки революціонерів, ба навіть лібералів, для яких здобуття громадських прав було метою революції:

«Що новий виборчий закон – не загальний, не прямий і не рівний, що видання його є політичною помилкою, що загрожує новими тяжкими наслідками, – це навряд чи треба доводити, – писав Мілюков 15 грудня. – В руках уряду був найкращий шанс насправді умиротворити значну частину громадської думки країни. Як завжди, уряд цей шанс пропустив, видавши свій єзуїтський закон»[62].

Під час збройних повстань у Москві та Горлівці новий виборчий закон не міг нікого умиротворити. Однак застосування військової сили, при фактичному розриві між лібералами та революціонерами, дозволило владі зупинити революційні виступи, і змусити опозиційну громадськість прийняти вибори до Державної Думи. Щоправда, за винятком революціонерів, влучно названих Мілюковим за неприйняття Думи – «партією бойкотистів»[63].

Придушення Московського та Горлівського повстань спричинилося до появи нових ініціятив урядовців щодо боротьби з революційним рухом. У двадцятих числах грудня на засіданнях Ради міністрів обговорювалися питання про застосування військ для протидії революції та створення військово-польових судів[64]. Тож поразка революції означала перемогу реакції, а не вирішення суспільних проблем, які призвели до розгортання революційного процесу.

Після придушення повстань та страйків бюрократія намагалася встановити причини безладів. Показовою була оцінка Московського повстання урядом. Керівництво Міністерства внутрішніх справ добачило причину повстання в бездіяльности місцевої адміністрації та політичної поліції[65]. Звідси випливає, що для боротьби з революцією потрібно було лише посилити репресії проти революційних активістів. Підсумок революційних подій 1905 року підбив Мілюков, однак, тоді ще нікому не здавалося, що революційний процес піде на спад (курсив наш. – М. Г.):

«Ми переживаємо один із найбільш рішучих моментів російської історії. Швидко руйнуються залишки старого ладу, а новий порядок іще не встиг утворитися. Уряд, розгублений і дезорганізований, стоїть віч-на-віч з революційним рухом, свідомі елементи якого вже відтепер не можуть справитися зі стихійними. Уряд, вочевидь, своїми силами не спроможний стримати рух, а рух, настільки ж очевидно, розвивається за інерцією та не здатен зупинитися сам. Прірва між двома супротивниками розширяється з кожним днем, і дедалі важче стає передбачити підсумок їхнього зіткнення»[66].

Тож революція тривала надалі, хоча поразка грудневих виступів і остаточний розрив між лібералами та революціонерами зупинили подальше розширення прірви між урядом і монархістами, з одного боку, та лібералами й революціонерами, з іншого боку. Революційний процес захлинувся в насильстві, але революція тривала. Загалом мобілізаційний потенціял робітників і селян, службовців та інтеліґенції за революційних умов виявився недостатнім, щоби кардинально змінити ситуацію в країні. Але цілком достатнім, щоби зробити громадськість, не винятково опозиційну, провідною силою у самодержавній Росії.

Будівля Міської думи та Міської управи у Луганську,
в якому в наш час розташований Луганський міський музей
історії та культури міста Луганська (з поштової листівки початку ХХ століття)

Таким, чином, представлений нарис показав плідність структурування революційного процесу за революційними ситуаціями, відповідно до ключових подій швидкоплинного часу, на прикладі подій на Донбасі, а також близьких до нього індустріяльних центрів – Харкові та Катеринославі. Мова синергетики дозволяє осмислити революційний процес яко тривалу деієрархізацію суспільства з поступовим зростанням хаосу. Певна річ, революція тривала до червня 1907 року. Але 1905 рік став часом народження громадянського суспільства в Російській імперії, що не обмежувалося тільки публічним простором освіченого суспільства та в якому відбувалося конструювання національних спільнот і нової класової спільноти – пролетаріяту. Російський пролетаріят був представлений переважно етнічними росіянами – спадковими робітниками та вихідцями із сіл. Спільна етнічність полегшувала політичну мобілізацію цього класу, а розмаїте соціяльне походження робітників нівелювалося шляхом стихійного залучення до страйкового руху та політичного виховання за допомогою партійної агітації.

У публікації використано ілюстрації, запозичені з відкритих джерел