Видатний український історик із Одеси, Саул Якович Боровой (1903–1989), залишив по собі мемуари, в яких відображена непроста доля радянського історика, тим паче, науковця, який первинно спеціялізувався на юдаїці. Наша стаття присвячена «єврейському досвіду» історика Борового в радянському суспільстві – досвіду переживання ним ситуації, яку філософ і письменник Жан-Поль Сартр назвав «ситуацією єврея».
Саул Боровой у своєму кабінеті (1962)
1. «Ситуація єврея»
«Ситуацією єврея» французький філософ у 1944 році, в есе «Міркування про єврейське питання», назвав «соціокультурну самотність» євреїв серед національної більшості. Євреї, за Сартром, неминуче зазнають відчуження з боку представників середнього класу, або – мовою філософа – буржуазії. Дві причини зумовлюють «іншування» буржуазією євреїв. Перша причина полягає в тому, що євреї – зазвичай, комерсанти та інтеліґенти – самі належать до середнього класу, а тому є конкурентами для середнього класу державної нації. Друга причина – буржуазія зайнята виробництвом послуг, тобто, як наголосив філософ, ефемерних речей, а тому й схильна вірити в ефемерні речі, наприклад, бути переконаними в реальності антисемітських фантазій[1].
Антисемітизм, згідно із Сартром, неможливий винятково в пролетарському середовищі, позаяк робітники мають справу з виробництвом реальних речей, а тому їхній світогляд ґрунтується не на уявних, як світогляд буржуа, а на реальних соціяльних відносинах. Відтак антисемітизм серед робітників є тимчасовим явищем, зумовленим впливом панівної – буржуазної – культури.
Поділ Сартром сучасного йому західного суспільства на два «підсуспільства» з двома субкультурами – буржуазії та пролетаріяту – пояснюється марксистською орієнтацією філософа. Опис ним пролетарського світогляду яко матеріалістичного/раціонального, а буржуазного світогляду – як ідеалістичного/ірраціонального є великим спрощенням, позаяк обидва класи належать до єдиної нації, тобто поділяють єдину національну культуру. А тому автор цих рядків візьме за основу власних роздумів Сартрівський опис «буржуазної» культури яко культури державної нації.
Сартр описав досвід міжнаціональних відносин у Західній Европі, в якій євреї мешкають дисперсно. Натомість у Центрально-Східній Европі до «епохи Голокосту» єврейське населення розміщувалося певними «острівками» та мало власну культуру, окремішню від культур сусідніх народів, – їдишську культуру. Проте після Голокосту їдишська культура занепала, адже більшість її носіїв було знищено.
«Ситуація єврея», відповідно до міркувань Сартра, передбачала два можливі вибори життєвої позиції. Перший вибір – намагатися заперечувати, на практиці – замовчувати, своє єврейство, пристосуватися до «ситуації єврея» та навколишнього антисемітизму. Пояснимо, що цей вибір означає сприйняття свого єврейства яко суто особистого факту, що не стосується інших людей, так само, як у сучасному суспільстві релігійна належність уважається за особисту справу кожного.
Перший вибір є насправді самозахистом у «ситуації єврея». Принципова відмінність антисемітизму від інших різновидів ксенофобії, на наш погляд, саме й полягає в тому, що об’єкт ненависті стає її суб’єктом, переносячи на себе всі негативні характеристики, якими позначають євреїв антисеміти. Єврей, який намагається захиститись у «ситуації єврея», певна річ, не поділяє обвинувачень, висунутих антисемітами, але він соромиться свого єврейства і намагається буквально втекти від нього. Отже, антисемітизм є подвійним «іншуванням» євреїв: з боку антисемітів і з боку самих євреїв.
Другий вибір, який Сартр уважав за справжній вихід із «ситуації єврея», – поборювати цю ситуацію. Для цього євреї повинні наголошувати на своїй єврейській тожсамости. Тож головна зброя проти антисемітизму – публічне проголошення себе євреєм, присутність серед нації країни проживання саме як єврея, а не просто як індивіда єврейського походження та юдейської віри. Отже, другий вибір – вибір євреєм свого єврейства, якщо йдеться про світського єврея, означає прийняття ним модерної єврейської культури, заснованої на тих самих засадах, що й культура державних націй, але орієнтована на акультурованих євреїв – рівноправних членів державних націй.
Сформульована Сартром «ситуація єврея» та способи вибору євреєм уявного або дійсного виходу із «ситуації єврея» дозволяє нам перенести концепцію французького філософа на радянський ґрунт. Тож «ситуація радянського єврея» є конкретно-історичним виявом «ситуації єврея» в післявоєнний час.
2. «Ситуація радянського єврея» і Саул Боровой
«Ситуація єврея» в пізній Російській імперії (1855–1917) та в перші двадцять п’ять років радянської влади істотно не відрізнялася від описаної Жаном-Полем Сартром. У другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття тисячі євреїв полишали традиційний світ єврейських містечок, зазнаючи російської акультурацію та намагаючись інтеґруватись у російське та (пізніше) радянське суспільство[2]. Перед цими євреями постав вибір: або персональна інтеґрація до російського суспільства, або інтеґрація їх яко представників єврейської спільноти. Звісно, первинним був саме перший вибір, адже єврейський націоналізм у Російській імперії виник лишень у 1880-ті роки, після «першої» хвилі єврейських погромів 1881–1882 років, а набув масового характеру – після революційного (і погромного) 1905 року, але звернення до націоналізму зовсім не дорівнювало відмові від прийняття російської мови та культури.
Другий вибір – організація єврейського громадського життя – був зроблений чималою кількістю акультурованих євреїв іще на початку ХХ ст., але найбільше увиразнився вже за радянських часів, коли в 1920–1930-х роках радянська їдишська культура підтримувалася партією та державою[3]. Однак масове переселення євреїв у великі міста позбавляло радянський єврейський проект соціальної бази. Перебуваючи у російськомовному середовищі, євреї не могли продовжувати розмовляти їдишом і замикатися в рамках єврейської культури. А залишки «світу єврейського містечка» зруйнував Голокост.
Радянський єврейський проєкт був складником більш масштабного радянського проєкту – «коренізації» 1920–середини 1930-х років. Подальше згортання коренізації спричинила відмова партії та держави від позитивної дискримінації неросійських народів. Коренізацію змінила побудова – за ієрархічною моделлю – нової імперської структури поліетнічного суспільства, яку варто представити у вигляді своєрідної піраміди народів. На верхівці такої піраміди перебував «великий російський народ»[4], нижче – титульні нації радянських республік, а ще нижче – титульні нації автономних утворень. Євреї опинилися зайвими в цій піраміді, а офіційного «іншування» зазнали у повоєнний час, коли й виникла «ситуація радянського єврея».
Відтепер, після теоретичних міркувань та історичних екскурсів, звернемося до життя Саула Борового. У молоді роки йому не довелося робити непростий вибір між двома варіантами інтеграції в модерне російське суспільство. Він одночасно належав і до російської інтелігенції єврейського походження, і маніфестував своє єврейство, обравши покликанням дослідження єврейської історії. Ясна річ, наукові студії не можуть бути маркером національної ідентичності, позаяк юдаїкою можуть займатися і неєвреї, але студіювання юдаїки може бути шляхом набуття певного «єврейського досвіду». Молодий історик зосередився на своєму покликанні, начебто не помічаючи великих соціальних зсувів 1920–1930-х років:
«Протягом майже чверті століття, приблизно з 1920 року і до війни (як, зрештою, і наступного часу), головним змістом мого життя була літературно-наукова діяльність. Вона стала для мене єдиним мірилом успіхів і невдач, радощів і тривог, прикрості та гордості. Успіхи й провали у викладанні, матеріальні досягнення і труднощі, навіть події в т. зв. “особистому житті” – все це в моїй свідомості відсувалося на другий план і затулялося кількістю надрукованих публікацій, їхньою оцінкою (внутрішньою й зовнішньою), радощами відкриття нових фактів, уведенням до обігу нових джерел і т. под.»[5].
Отже, Боровой був насамперед істориком, справжнім академічним науковцем, ураженим спрагою пізнання. Говорячи про своє захоплення юдаїкою, наш герой навіть підкреслив, – на сторінках мемуарів, – що після 1917 року був відкритий доступ до архівних документів із відомостями про революційний рух і селянські виступи, до яких у радянській науці був підвищений інтерес, але він обрав інший шлях. У 1926 році він написав свою першу книжку – монографію з історії єврейської колонізації в Російській імперії[6]. В молоді роки Саул був доволі амбітним істориком: він навіть замислив дослідження про єврейського лжемесію ХVII століття Саббатая (Шабтая) Цві[7], але жодна публікація за цією тематикою нам невідома. Мабуть, саме через невдачу науковець жодним словом не згадав про свої молодечі наміри на сторінках мемуарів.
Автограф Леоніда Гросмана на примірнику його книжки
про російсько-єврейського літератора Аркадія Ковнера
Розкриттям талантів Саула Борового стала україноюдаїка, а його науковий розквіт припав на 1930 роки. У 1940 році в Інституті історії АН СРСР він захистив докторську дисертацію з історії українського єврейства ХVІ–ХVІІІ століть. Основою дисертації були три статті, написані в 1930-х роках і присвячені торгівлі євреїв у Запорізькій Січі[8], місцю євреїв у козацьких війнах середини XVII століття[9] та єврейському населенню Гетьманщини[10].
Новою епохою в житті науковця стала війна. До того моменту Боровой описував на сторінках мемуарів історію своєї сім’ї, свою наукову працю та оточення з одеської інтелігенції. З початком війни у його життя вдерлися події суспільного значення, частиною яких став сам мемуарист. У 1941 році він, судячи зі зміни тематики «Споминів», начебто відкрив своє життя для «великого соціального світу» – світу обставин, незалежних від нього та його оточення. Тоді в евакуації історик зіткнувся з антисемітизмом, коли місцеве населення негативно ставилося до евакуйованих – саме яко до євреїв[11].
Саул Боровой у грудні 1941 року
Після завершення війни та повернення до Одеси Саул Якович відчув на собі радянський антисемітизм, який ніколи відверто не артикулювався, але був очевидним на загальному рівні. Першим виявом радянського антисемітизму стало те, що не всім бажаючим євреям дозволили повернутися з евакуації, а ті, хто повернулися, – відчули неприховану ворожість до себе[12]. Наступним кроком стало виключення з колективної праці з історії Одеси, до складу авторів якої належав і Боровой, будь-яких згадок про євреїв, хоча одеську історію, певна річ, неможливо уявити собі без євреїв. А нова книжка нашого героя, остання його праця з юдаїки – «Євреї в Одесі», не змогла побачити світ[13]. Згодом, унаслідок боротьби з «безрідним космополітизмом», Борового звільнили з Одеського педагогічного інституту, а в 1953 році, під час кампанії щодо «справи лікарів», його вигнали з Одеського кредитно-торговельного інституту, до якого історику вдалося повернувся тільки через два роки[14].
У повоєнний час Саулу Яковичу довелося відмовитися від досліджень з юдаїки, адже їх неможливо було б опублікувати, а історик не може писати «в стіл», як би міг зробити письменник. Іще наприкінці 1930-х років, коли наш герой почав викладацьку кар’єру, він зайнявся вивченням історії банків, що відповідало профілю кредитно-торговельного інституту, а в 1958 році випустив монографію з історії банківської справи в Росії[15]. Однак після виходу цієї книжки «публікаторська активність» нашого героя знизилася, він не готував монографій і займався переважно історико-літературними та книгознавчими розвідками. Він продовжував регулярно публікувати статті у 1960–1970-ті роки, а з кінця 1970-х років, після переїзду до Москви, Боровой навіть проводив квартирні семінари з юдаїки[16].
* * *
Зіткнення з антисемітизмом у воєнні та повоєнні роки спричинилося до «великої соціалізації» нашого героя, як й інших радянських євреїв. До «епохи Голокосту» та повоєнних антисемітських кампаній вони могли почувати себе на індивідуальному рівні представниками поліетнічної російської інтелігенції, особливо незважаючи на власне єврейство. Антисемітизм поставив їх перед фактом свого єврейства, належність до якого ставала болісною річчю через відсутність у російських інтеліґентів єврейського походження виразних маркерів єврейської тожсамости – на кшталт мови їдиш.
Радянський антисемітизм надав євреям досвід членів упослідженої національної спільноти, представники якої почували себе носіями зайвої культури. А тоталітарна ідеологія, звеличуючи колектив, прагнула знищити сімейний досвід єврейства та залишала для радянських євреїв, як єдино можливі маркери єврейства, тільки вияви офіційного антисемітизму, який проникав до невіддільного від партії та держави радянського суспільства.
Таким чином, Саул Боровой у повоєнний час був змушений пристосовуватися до «ситуації єврея». Пристосування історика виявилось у відмові від студій з юдаїки та зверненні до інших тем – економічної історії, книгознавства та історико-літературних досліджень. Навряд чи інші напрями досліджень могли надати нашому герою наукові дороговкази на життєвому перехресті. Звісно, за першої-ліпшої можливости, наприкінці життя, він спробував повернутися до юдаїки.
Світлини запозичені з видання: Боровой Саул. Воспоминания / Вст. ст. М. Соколянского. – М.–Иерусалим: Еврейский университет в Москве; Гешарим, 1993. – 384 с.
[1] Сартр Жан-Поль. Размышления о еврейском вопросе / Пер. с фр.: //slovoidelo.narod.ru/neomarxism/sartre/reflect_jude.htm
[2] Маурер Тони. Западные евреи? Восточные евреи? Аккультурация как парадигма сравнительной истории евреев в Германии и Восточной Европе / Пер. с нем. // Ab Imperio. – 2003. – № 4. – С. 82–84.
[3] Shneer David. Having It Both Ways: Jewish nation building and Jewish assimilation in the Soviet Empire // Ab Imperio. – 2003. – № 4. – P. 381 – 392.
[4] Див.: Єкельчик Сергій. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві / Пер. з англ. Х. Чушак, М. Климчука. – К.: Критика, 2008. – С. 36–38.
[5] Боровой Саул. Воспоминания / Вст. ст. М. Соколянского. – М.–Иерусалим: Еврейский университет в Москве; Гешарим, 1993. – С. 168.
[6] Боровой Саул. Еврейская земледельческая колонизация в старой России. Политика, идеология, хозяйство, быт. По архивным материалам. – М.: Изд-во Сабашниковых, 1928. – 200 с.
[7] Письмо Саула Борового Сергею Цинбергу (28 июля 1931 г.) / Музычко Александр. «Работаю довольно много, но без особого удовольствия». Судьба одесского историка С. Я. Борового в 1930-е годы в свете его малоизвестных писем // Дерибасовская – Ришельевская. Одесский альманах. – Одесса, 2011. – Кн. 44. – С. 249.
[8] Боровой Саул. Евреи в Запорожской Сечи (По материалам сечевого архива) // Еврейские хроники ХVІІ столетия (Эпоха «хмельничины») / Исследование, пер. и коммент. С. Я. Борового. – М.–Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 207–250.
[9] Боровой Саул. Национально-освободительная борьба против польского народа против польского владычества и еврейское население Украины // Исторические записки. – 1940. – Т. 9. – С. 81–124.
[10] Стаття Борового про євреїв на Гетьманщині у XVІІІ столітті так і не була опублікована.
[11] Боровой Саул. Воспоминания. – С. 250–255.
[12] Там же. – С. 289–290.
[13] Там же. – С. 299–307
[14] Там же. – С. 317–343.
[15] Боровой Саул. Кредит и банки России (Середина XVII в. – 1861 г.). – М.: Госфиниздат, 1958. – 288 с.
[16] Андрєєв Віталій, Чермошенцева Наталія. Саул Боровий: життя заради науки // Український історичний журнал. – 2009. – № 4. – С. 143–163. В одноосібних публікаціях Чермошенцевої та спільних публікаціях Андрєєва і Черошенцевої прізвище Саула Яковича було невиправдано «українізовано», із чим не згідний автор цих рядків
