Продовжуючи сеанси читання історичного курсу «Нова імперська історія Північної Евразії» від журналу «Ab Imperio», перейду від питання про російську інтеліґенцію до міркувань про Першу російську революцію 1905–1907 років, яку так чи інак інтеліґенція наближала й уможливлювала. В історичному курсі детально написаний «соціологічний портрет» цієї революції як інтеліґентської й імперської, а також революції масового суспільства (я би сказав: «модерної революції», якщо під «модерном» розуміти не загалом епоху, а саме тенденцію до модернізації – прагнення бути відповідним до всюдисущого Модерну). Пропоную докладно розібратися із феноменом Першої російської/імперської/модерної революції з погляду поділеного Центру. Що це за «роздвоєний центр»? Додам нетривалої інтриги – через ліхтарик побачимо!
24. Перша імперська революція: всі проти самодержавства за імперію
У «Новій імперській історії…» перед тим, як описати зв’язок між падінням Порт-Артуру в Російсько-японській війні та початком Першої російської революції, викладені характеристики асиметричних і потенційно конфліктних кіл «(імперської) влади» та «(національної) громадськости». Висловлювання історичного курсу про дихотомію «влада–громадськість» в епоху націоналізму розділю за чотирма темами:
1) Тема нації: «Ідея нації ґрунтована на уявленні про існування колективного суб’єкту, який однодушно ухвалює певні доленосні рішення. <…> Подібно до інших елементів модерности, нація “процесуальна”, тобто існує яко стан нестійкої рівноваги в русі, а мета руху полягає в тому, щоби знаходити вічно зміщуваний “центр тяжіння”. Як сформулював іще у 1882 р.… знаменитий французький суспільствознавець Ернест Ренан, “нація – це щоденний референдум”. На початку ХХ ст. всі націоналісти Европи знали цю формулу, але не всі збагнули, що це не просто метафора. Для збереження живого почуття належности до спільноти необхідна дієва демократія (реальний референдум) або постійний інформаційний привід виказати своє емоційне ставлення до спільної справи» [1];
2) Тема інтеліґенції: «Інтеліґентська нація російської “громадськости” була координована через сферу літератури та періодики, які реагували на всі аспекти навколишньої дійсности, виносили судження й очікували від інтелігентного читача свідомого морального вибору в кожному окремому випадку» [2];
.jpg)
Парадне обличчя Імперії: Лауріц Туксен «Коронація Ніколая ІІ» (1898).
Місце зберігання: Державний Ермітаж (Санкт-Петербург)
3) Тема влади: «Російська (русская) національна імперія не допускала жодного зворотного зв’язку – ані формальних виборів, ані публічного обговорення, проте для свого дотичного існування й вона мала включатися до певного процесу, причетність до якого поєднувала би зарахованих до неї членів нації кожного дня» [3];
4) Тема імперії «Війна за панування на Далекому Сході була не маневром одволікання, а втіленням суті режиму російської національної імперії. <…> Єдиним простором для членів російської національної імперії ставала закордонна експансія, позаяк усередині країни місця для самостійного “національного життя” не було» [4].
З «темою нації» – все зрозуміло: націєтворення з «дискурсом нації», та й без нього, як у випадку з російською інтеліґенцією, продовжувало тривати, охоплюючи дедалі більше різночинців і дедалі сильніше впливаючи на «простонароддя». З «темою інтеліґенції» – теж зрозумілом.
А що з «темою влади»? Чому в «Новій імперській історії…» йдеться саме про «русскую национальную империю»? Влада винаходила леґітимність в ідеалізації «народного» Московського царства, подібно до опозиціонерів-слов’янофілів за вже віддалених часів вестернізатора-Ніколая І.
Московська Русь forever: гості костюмованого балу 1903 року
В історичному курсі на тих самих сторінках згадано про знаменитий придворний бал 1903 року в одіяннях «давніх російських людей» [5]. Як тут не згадати монографію Річарда Вортмана «Сценарії влади» про самопрезентацію російських монархів [6] – тих бороданів Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ, які самим своїм виглядом робили крок назад, порівняно із зрубанням борід першим і головним вестернізатором – Пєтром І. Якщо влада не може «закликати» леґітимність із хмари стрімко змінної сучасности – вона «черпає» її з криниці мітологізованої історії.
З «темою імперії» – знову все зрозуміло. Можна додати ретроспективу Російсько-турецької війни 1877–1878 років, що її «замовила» громадськість в уряду, який чудово усвідомлював ризики фінансових втрат і зупинки реформаторського курсу:
«Міркування стратегічного характеру (сподівання відновити позиції в реґіоні, втрачені після Кримської війни) не могла переважити ці острахи, але ідеологічному тиску з боку суспільства, охопленого слов’янофільсько-націоналістичними настроями, уряд не мав змоги опиратися. Приміряючи на себе сценарій “народної імперії”, режим опинився заручником підтримуваної ним ідеології, які – цілком згідно з очікуваннями – виявила себе яко важливий мобілізаційний ресурс для армії загального призову» [7].
Васілій Вєрєщаґін «Переможені. Панахида» (1877–1878).
Місце зберігання: Державна Третьяковська галерея (Москва)
І можна додати й проспективу, вказавши на популярність Першої світової війни у 1914 році, коли всі сторони конфлікту були певні, що солдати повернуться додому до ближчого Різдва. В історичному курсі не йдеться про ставлення суспільства до світової війни, зате охарактеризована ситуація в Росії крізь призму взаємодії різних сил:
«…[Ц]ілковито сучасна мобілізація масового суспільства на війну в Росії існувала винятково в просторі компромісу трьох самостійних сил: політичної нації громадськости, парламенту та державних інститутів. <…> Закономірним наступним кроком було би визнання ролі парламенту яко вищого органу влади, який призначає “уряд довіри” та надає самоорганізації громадськости» [8].
Сербські діти-біженці на вулицях Ростова-на-Дону (1915).
Джерело: сайт газети «Известия»
Ситуація під час Першої світової війни була набагато складнішою, ніж під час Російсько-турецької та Російсько-японської війн, коли не існувало Державної Думи з її сяким-таким «народним представництвом» і громадськість не була настільки впливовою. Так чи інак, у всіх трьох випадках війна видавалася шансом на об’єднання зусиль влади та громадськости. Російсько-японська ж війна не була ані популярною, як Російсько-турецька і Перша світова на своєму початку, ані успішною, як ті ж таки Російсько-турецька і Перша світова восени 1914 року, коли російські війська окупували для багатьох «російську» Східну Галичину.
На уявлену (не)значущість теж треба зважати. Не одне й те саме для Росії: воювати на Заході чи на Сході. Европа (чи уявлена «Европа») залишалася (і досі залишається) привілейованим об’єктом російської уваги, яко «мірило всіх речей». На відміну від безбережної азійської частини Росії та її південних сусідів.
Мапа оборони Порт-Артура в 1904 році
Отже, сподіватися тільки на війну, та й програти непопулярну війну, – що може бути гіршим для тієї влади, яка мислить себе «річчю-в-собі»? І суспільні групи відповіли революцією – наголошують автори історичного курсу (Caps Lock авторів. – М. Г.):
«…[Р]осійське масове суспільство, яке розвивалося на периферії державної сфери “начальників, будь він хоч обраний чи самим богом поставлений”, відповіло на Порт-Артур “так, як належить КЛАСУ, який одділяється від НАЦІЇ”. Воєнні невдачі остаточно поєднались із внутрішньополітичною кризою, поклавши початок періоду глобальних потрясінь. Цей період сучасники від самого початку назвали “революцією”, хоча він не був подібним до жодної з відомих історичних революцій. Не був проголошений революційний уряд, ба навіть не було визначено якийсь альтернативний центр влади, ніхто не скоював замах на свободу та життя імператора. Просто найрізноманітніші соціяльні прошарки та групи населення своїми діями однозначно проголосували на “референдумі” за недовіру російській національній імперії. Укладаючи стратегічні альянси або вступаючи в боротьбу один із одним, класи робітників або селян, політична нація громадськости та етноконфесійні нації, політичні угруповання в діяпазоні від конституційних монархістів до анархістів висували свої колективні вимоги та розхитували державну систему режиму Ніколая ІІ» [9].
Перша російська революція – за «Новою імперською історією…» – не була типовою, порівняно з її західно-центрально-европейськими попередниками. По-перше, революціонери не запроваджували нову владу. По-друге, революція мала багато обличь – класових, партійних, етнічних. Революцією низку бунтівних подій 1905 року робило те, що всі суспільні групи прагнули різних модернізаційних змін, а революція, за визначенням історичного курсу, – це «не просто радикальна трансформація соціяльного порядку, а трансформація, замислена відповідно до певної моделі суспільного устрою» [10].
Якщо звернутися не тільки до російської інтеліґенції, а, приміром, до російських робітників і селян, то побачимо, що вони діяли в рамках загального процесу перетворення наявних порядків, які сучасники пов’язували із самодержавством. І тому дії навіть неінтеліґентних груп неможливо описати тільки яко «безглузді та безпощадні бунти», для яких не потрібна жодна «соціяльна теорія». Принаймні, самі загальні події створювали «революційну» рамку для виправдання та осягнення місцевих заворушень.
Войцех Горацій Коссак «Кривава неділя у Петербурзі 9 січня 1905 року» (1905).
Місце зберігання: Кіровоградський обласний художній музей.
Джерело інформації: газета «День»
Через множину обличь Першої російської революції пропоную називати цю революцію «імперською», як назвав наступну російську революцію, яка розпочалась у лютому 1917 році, Ілья Ґєрасімов у своєму есеї, надрукованому вже після завершення «Нової імперської історії…» [11]. Тож маємо Першу і Велику російські революції, які одночасно були й імперськими революціями. Бо виникли в «імперській ситуації» порушення рівноваги у складному за структурою суспільстві з недієвою ієрархією.
Ознакою «імперської революції» є множинність чинників, які керували різними суспільними групами учасників подій, оскільки кожна група мала власні причини бути невдоволеною самодержавним режимом і власне бачення оптимального майбутнього. А парадоксом імперською революції стала загальна стабільність імперського суспільства, бо проблеми окремих груп мали бути вирішені спільними зусиллями у спільному – імперському таки – просторі. Як ідеться в історичному курсі про підсумки революційного 1905 року (курсив мій. – М. Г.):
«Збереження монархічного правління і Ніколая ІІ на троні стало можливим не через “слабкість” революції, а завдяки стихійному консенсусу, досягнутому імперським масовим суспільством. За винятком радикальних польських націоналістів і частини революціонерів, ніхто не уявляв собі пореволюційний устрій поза звичних рамок Російської імперії – навіть анархісти збиралися існувати після своєї перемоги за рахунок прямого товарообміну між Білостоком і Баку, не розділеними національними кордонами та національними мовами друкованих газет. Якщо ніхто не намагався вбити Ніколая ІІ у 1904–1905 рр., який сенс було змінювати постать на престолі після оголошення конституційного режиму? Саме ж скасування монархії не було принциповою передумовою правової парламентської держави, до того ж, воно загрожувало колосальними потрясіннями, як показали монархічні погроми кінця жовтня 1905 р., коли оголошення маніфесту було сприйняте яко ліквідація самого інституту монархії» [12].
Звідси випливає, що Перша російська революція не зазнала поразки, всупереч твердженню чи не всієї попередньої історіографії, ані після поразки грудневого повстання 1905 року в Москві та Горлівці, ані після державного перевороту 3 червня 1907 року, вчиненого прем’єр-міністром Пєтром Столипіним. Просто революція досягла свого максимуму – зміни режиму у вигляді його трансформації, для чого виявилося досить «високосного», за своєю подієвістю, 1905 року. Бодай слово «конституція» залишалася «лякалкою» для Ніколая ІІ, тай офіційно Росія так і не стала «конституційною» монархією, хоча насправді вона нею таки стала за Маніфестом 17 жовтня 1905 року [13]. Звідси пропоную описати імперську революцію фразою: «всі проти самодержавства за імперію» – без знаків пунктуації.
25. «Поділений центр»:
влада проти громадськости, ліберали проти революціонерів
Хрестоматійним стало твердження про наявність у пізній Російській імперії (1855–1917) перманентного конфлікту між «владою» та «громадськістю», що й робило імперський Центр поділеним. «Політична нація інтеліґентської громадськости», про яку в різних варіяціях формулювання йдеться в «Новій імперській історії…», вважала себе за антипода самодержавної влади та не дуже зважала на монархістські прошарки, які вийшли на арену насамперед під час «жовтневих погромів» 1905 року, до чого повернемося нижче.
Васілій Маклаков (1869–1957) – російський політик-ліберал, публіцист, адвокат, депутат Державної Думи II–IV скликань
Що являла собою «громадськість» – основа «визвольного руху» 1905 року? Саме в таких термінах презентували себе ліберали-кадети. До їхніх публікацій я і звернуся. Почну з проспективи історичного періоду. Опозицію «влада–громадськість» маніфестував «правий» кадет Васілій Маклаков у своїх мемуарно-публіцистичних творах, які побачили світ уже у 1930-ті роки на еміґрації. Зо двадцять-тридцять років після двох російських революцій він критично проаналізував позицію громадськости, зокрема, кадетів-лібералів. Звісно, на перспективи його книжок не могли не вплинути наступні події та процеси – перемога більшовиків у Великій російській революції та сталінський масовий терор 1930-х років. Увочевидь, Маклаков не міг не поставити перед собою болісного питання: чи можна було уникнути пізнішого колапсу та більшовизації Росії, якби до 1917 року чинили інакше і не роздмухували протистояння «влада–громадськість», яке врешті-решт поховало й першу, й друге?
У важливих для істориків книжках Маклакова «Влада та громадськість у присмерку старої Росії: спогади сучасника», «Перша Дума» і «Друга Дума» лунає тема деструктивної ролі громадськости, яка не бажала співпрацювати з владою, а також і з монархістами. Додам од себе: до створення Прогресивного блоку в Четвертій Думі у 1915 році.
Для Маклакова у цій деструктивій позиції не існувало принципової різниці між різними партіями та рухами – фракціями російської громадськости. У «Владі та громадськости…» політик написав, що громадськість вийшла на широку арену після голоду 1891 року, який виявив безсилля некомпетентного уряду, та відмови у 1894 року нового імператора Ніколая ІІ від конституційних реформ. Тай іще до 1905 року громадськість оголосила владі «війну», вбачаючи причину російських проблем винятково в самодержавстві, а «на війні яко на війні»: жодних компромісів [14].
Нове покоління громадськости – так би мовити «покоління війни» – прийшло на заміну поколінню реформ Алєксандра ІІ і досвідченим земцям-лібералам, спроможним до співпраці з уряду. Нова громадськість не мала перспектив «укласти мир» із своєю державою, досягти плідних результатів навіть після зречення Ніколая ІІ:
«…[К]ерівництво професійних політиків наблизило суспільство до жаданої перемоги над Самодержавством; але ж воно зменшило шанси, що суспільство із цієї перемоги зможе скористатися на користь Росії. Можна було передбачити, що військовики у слушний час зі сцени піти не забажають» [15].
Павєл Мілюков (1859–1943) – російський історик, політик-ліберал, публіцист, лідер Партії народної свободи, депутат Державної Думи IІI–IV скликань, міністр іноземних справ першого складу Тимчасового уряду (на світлині 1917 року)
Війна між урядом і громадськістю, про яку йшлося Маклакову – з погляду наступних історичних періодів, нівелювала партійний поділ усередині самої громадськости, важливий для сучасників. Так, 1 грудня 1905 року під час відносного затишшя революційного 1905 року, яке незабаром обірвалося Московським повстанням, вийшла програмна стаття лідера кадетів, історика Павла Мілюкова. Він виділив три сили революції – уряд, революційні партії та «свідомі елементи» громадськости:
1. уряд, під яким політик розумів вищу бюрократію, вимушено йшов на поступки громадськости, чим розпалював революцію та дискредитував себе: «Нашим представникам влади варто було би взяти кілька додаткових уроків історії, щоби довідатися, поки не запізно, що загалом не поступки гублять монархії, а такі пізні, непослідовні та нещирі поступки, які не задовольняють одних і не дають твердої точки опори іншим» [16];
Провідники Партії народної свободи та депутати кадети Державної Думи першого скликання – Мілюков стоїть посередині (1906)
2. революційні партії, які для Мілюкова не було тотожні «визвольному руху» загалом, а становили його радикальне крило, виступаючи за «неперервну революцію» в ім’я «пролетаріяту» [17]: «Раніше чи пізніше вони визнають…, що в їхньому сподіванні подолати технічні сили держави шляхом прямого збройного повстання та в іншому їхньому сподіванні – негайно зробити Росію демократичною республікою – полягала – або полягає – дуже велика доза такої переоцінки власних сил» [18];
3. російський опозиційний і визвольний рух, до якого належали самі кадети та для якого революція була не метою, а засобом для проведення реформ, перетворення державного ладу та зміну уряду за активної підтримки цих змін громадянами (курсив мій. – М. Г.): «Ми, нарешті, звертаємося до всього суспільства, до всіх елементів його, здатних свідомо реагувати на складне політичне становище, – і кажемо: не очікуйте, поки анархія в країні викличе безпощадну реакцію. Не залишайтеся пасивними та якомога скоріше організуйтеся, щоби встигнути зберегти завоювання революційного часу від контрреволюційних спроб… Пам’ятайте, що вищим і найважливішим завданням часу є створення правильного народного представництва та ліквідація, за його посередництва, всіх решток віджилого самодержавного порядку» [19].
Провідники Партії народної свободи – Мілюков другий зліва (1906–1908)
На вістрі подій Мілюков говорив не про «владу та громадськість», або «державу та інтеліґенцією», а про уряд і дві громадськости. Наскільки поділ громадськости на «поступовців» та «революціонерів» був істотним і закоріненим? Для відповіді на питання вдамся до проспективи і звернуся до статті іншого провідника кадетів – Пєтра Струве, опублікованого у відомому збірнику «Віхи» 1909 року, присвяченому критичному переосмисленню історичної місії російської інтеліґенції. І до статті того ж таки Мілюкова – під час наступної полеміки навколо цього збірника.
«Правий» кадет Струве написав для збірника «Віхи» статтю «Інтеліґенція та революція», в якій закликав відмовитися від розуміння інтеліґенції як антипода державі, бо це переконання ставало передумовою поширення анархістських і соціялістичних поглядів. Також він писав про необхідність взятися за «виховання народу», замість сліпого служіння йому [20].
Пьотр Струве (1870–1944) – російський економіст, філософ, публіцист, політик-ліберал (наприкінці ХІХ століття – легальний марксист), один із засновників РСДРП, депутат Державної Думи другого скликання
Кажучи сучасною мовою, інтеліґенція мала стати національною елітою, справжньою громадськістю. Тож для Струве, як і для інших авторів «Віх», не існувало жодних «двох громадськостей»: саме «революціонери» були максимальним, послідовним вираженням інтеліґенції з її протистоянням державі. Продовжуючи думку Струве, із завершенням революції та появою Державної Думи інтеліґенції потрібно було перейти до інших – громадянських ідеалів, ставши тою поступовою громадськістю, від імені якої виступали ліберали-кадети.
Опонентом «віхівців» – зокрема й Струве з його політичними міркуваннями – виступив Мілюков. У своїй статті він стверджував, що в пореволюційний час інтеліґенція отримала новий простір для дії. За Мілюковим, інтеліґенція впливала на весь «освічений клас» і вирішувала проблеми державного життя, завдяки появі «народного представництва». Мілюков не сприймав гостру критику «віхівцями» попередніх поколінь інтеліґенції та вважав за помилку їхні заклики зосередитися на «духовному житті» – самокритиці, замість громадських справ, у критичний період «столипінської реакції» – урядового наступу на революційні здобутки [21]. Для Мілюкова на часі була не літературна рефлексія, а громадський чин, який і наповнював змістом місію сучасної інтеліґенції.
Мілюкову теж ішлося про одну інтеліґенцію, а не «дві громадськости». Отже, той поділ, про який йому йшлося за революційних часів, був не груповим, а партійним – викликаним революцією. Але цей партійний поділ засвідчує вихід у 1905 році на арену масового суспільства з політичною фрагментацією, притаманною модерному світу. В уряді теж були «партії», наприклад, уособлені, реформістом Серґєєм Вітте та реакціонером Вячєславом фон Плеве [22]. Звісно, під час «владно-громадської війни» цей поділ не міг бути зауважений громадськістю. Партійний поділ – так само, як і російську громадськість, – пронизував і неросійську інтеліґенцію. І цей поділ наводить на думку про складність Першої російської революції, яка своєю чергою складалася з «маленьких революцій» окремих суспільних груп – як російських, так і неросійських. А ієрархічний характер цієї складности й робив революцію – імперською.
26. Народна контрреволюція: погроми не тільки єврейські
Для опозиційно налаштованої громадськости, незалежно від партійних поділів та національною належности, ворогом був самодержавний режим. Партійний поділ впливав на те, що інтеліґенція вважала за джерело «соціяльного зла» і шляхи його викорінення. Для лібералів державі потрібні були реформи, насамперед перехід до конституційної монархії на британський взірець. Для революціонерів реформи були лиш першими кроками – поступом од напів февдальної – напів капіталістичної до суто капіталістичної Росії, що було би прогресивним кроком і загострило би класову боротьбу, наближуючи омріяну «соціяльну революцію». Однак, незалежно від партій, «народ» (або «трудящі класи») не міг бути в очах інтеліґенції носієм «соціяльного зла», хіба що «народу» не вистачало «просвіти» – або «класової свідомости».
«Високосний» 1905 рік показав, що «народні маси» містян, якщо йдеться про ядерно-державних і дискурсивно-панівних православних слов’ян, можуть бути контрреволюціонерами – супротивниками революції. А учасники «визвольного руху» можуть постати в очах «народу» – «інакшими», насамперед етнічно, а також і соціяльно. Простіше кажучи, ліберали та революціонерами могли здаватися містянам не борцями за «щастя народне», а просто – «жидами». Причому «народна контрреволюція» загалом випередила формування правого, монархістського руху в Росії. До 1905 року монархістам (тобто прибічникам самодержавного режиму, а не монархії взагалі) не потрібно було організовуватися: для них було достатньо потуги самодержавної влади. Саме тому я неодноразово висловлювався у своїх публікаціях: не чорносотенці зробили погроми, а погроми зробили чорносотенців.
Бакинський вокзал на початку ХХ століття (з поштової листівки)
У «Новій імперській історії…» для аналізу контрреволюції обрано не єврейський, а вірменський погром – Бакинський погром лютого 1905 року, який розпочав дворічну хвилю вірмено-азербайджанських зіткнень, які в історіографії навіть називають «війною». Передумову погрому автори історичного курсу вбачають у тому, що імперська влада від кінця ХІХ століття відмовилася від «керування відмінностями» на користь їхнього ранжирування, що за умов масового суспільства створювало небезпеки міжетнічних конфліктів (курсив мій. – М. Г.):
«Підвалини режиму російської (русской) національної імперії, який розпочав формуватися за Алєксандра ІІІ, утворювало національне сприйняття населення (в розумінні етнонаціональних груп), що супроводжувала примітивна національна політика. Імперське законодавство 1880-х рр. намагалося дискримінувати поляків, євреїв або вірмен яко “нації”, одночасно насаджуючи уявлення про російську націю яко новий панівний стан. “Забувши” імперські практики керування відмінностями, російський режим до початку ХХ ст. не мав ані навичок, ані інститутів для регулювання “міжнаціональних” (міжетноконфесійних) відносин. Різке зростання масового суспільства за рахунок припливу в міста міґрантів із сіл уперше звело разом, у загальний натовп, десятки тисяч представників різних народів та конфесій. Поширення націоналістичних ідей на тлі традиційного етноконфесійного поділу праці дозволяло сприймати економічні конфлікти яко міжнаціональні. Тим часом, місцеві адміністратори, неспроможні ефективно контролювати масове суспільство, за допомогою вкрай брутальної масової політики намагалися переводити політичний конфлікт у міжгруповий. Ця принципово “антиімперська” політика стає важливим чинником загального антисистемного повстання» [23].
Сплюндрований і зруйнований у Бакинському погромі будинок вірменського торговця.
Джерело: сторінка «Баку: столиця трьох погромів – 1905»
Як завжди в історичному курсі, читачу пропонують не опис не події, а формулювання їхніх причин і значень, які й стають цеглинами у будівлі «Нової імперської історії». Проблемний виклад висвітлює тогочасну «націоналізацію» азербайджанців та вірмен і міжетнічний конфлікт, який прагнула використати імперська влада у своїй антивірменській політиці (курсив мій. – М. Г.):
«Переважно неписьменне азерійськомовне [азербайджанськомовне. – М. Г.] населення Баку переживало та виявляло новосформовану національну солідарність через пряму колективну дію, насамперед – через масове насильство щодо групи, чий статус сприймався за незаслужено привілейований. Армянська громада мала добре організований і мотивований загін бойовиків, проте цього було недостатньо для захисту маси обивателів од натовпу погромників. Міська влада не могла попередити зіткнення силами поліції (сорока городових), а військові, підпорядковані губернаторові, не поспішали припинити насильство – вочевидь, розраховуючи руками погромного натовпу зослабити вірменську національну мобілізацію в реґіоні, заки азербайджанський націоналізм не сприймався того часу як істотна загроза. В результаті спровокований убивством азербайджанця конфлікт переріс у жорстоке асиметричне протистояння: натовпи “татар” проти вірменських обивателів та вірменських бойовиків – проти погромного натовпу» [24].
Бакинський погром, як і тогочасні єврейські погроми, показали, що держава вже не мислила себе впорядником імперського простору, як було за давноминулих «просвітницьких» часів од Єкатєріни ІІ до Алєксандра ІІ. Тепер держава стала провідним політиком, спроможним «поділяти та володарювати» завдяки конфронтаціям між різними групами населення (курсив мій. – М. Г.):
«З погляду попередніх імперських принципів “правочинної держави”, це [відмова від припинення вуличного насильства. – М. Г.] було посадовим злочином: коронні чиновники не можуть займатися публічною політикою, їхнє завдання – підтримання порядку. Однак режим російської національної імперії роз’їдав щойно складену регулярну державу, заохочуючи “політичне” мислення та поведінку чиновників у рамках системи, яка не допускала жодних механізмів політичного зворотного зв’язку» [25].
Ілля Рєпін «Маніфестація 17 жовтня 1905 року» (1907–1911).
Місце зберігання: Державний Російський музей (Санкт-Петербург)
Отже, міжетнічні конфлікти початку ХХ століття засвідчували руйнацію «режиму російської національної імперії», про яку стільки разів згадано в «Новій імперській історії…». Бюрократія політизувалася, обираючи «ворогів імперії». Між двома спільнотами «чужих» – вірменами й азербайджанцями – «ближчими» стали менш «модерні» азербайджанці. Звісно, в протистояння між «своїми» – православними росіянами, українцями та білорусами та «чужими» – євреями – чиновники на місцях однозначно обирали євреїв. Цивільні та військові начальники не зупиняли насильство з боку «своїх» проти тих, кого вони вважали за носіїв «російської революції», тим самим заохочуючи до погромів проти «чужих». Про криваву хвилю «жовтневих погромів» 1905 року в історичному курсі йдеться узагальнено, без виділення найбільших погромів, з акцентом на позиції місцевих носіїв влади (курсив мій. – М. Г.):
«Антиреволюційні повстання [після 17 жовтня 1905 року. – М. Г.] розгортались у відповідь на нещодавні спроби революційного захоплення міста або одночасно з ними. Монархісти-повстанці користалися з підтримки владою, яка застосовувала погромників яко “патріотичну міліцію” проти революційної міліції, заплющуючи очі на “ексцеси” щодо мирного населення. При цьому військам наказували відкривати вогонь по революційних бойовиках чи загонах єврейської самооборони. Навіть згідно з офіційним розслідуванням, унаслідок київської погрому в жовтні 1905 р. більшість жертв було спричинено вогнем військ» [26].
Контрреволюція – така ж частина революції, як і власне революція. В «Новій імперській історії…» справедливо наголошено, що «класове обличчя», ба навіть особистий склад, учасників революційних страйків до 17 жовтня та контрреволюційних погромів після 17 жовтня був однаковим. А хто не отримав поступок од капіталістів – звертався до «соціялізму дурнів» – антисемітизму, як колись афористично висловився Август Бебель. Отже (курсив мій. – М. Г.):
«Жовтневі погроми були таким самим елементом повстання масового суспільства, як і майже одночасні міські революційні повстання, з тим самим соціяльним складом учасників. Більшість погромників становили робітники, для частини яких єврейський погром принципово не відрізнявся від інших форм антисистемних виступів 1905 року: страйків, спорудження барикад, “експропріяція” місцевих крамарів (тих самих євреїв) на потреби страйкарів. <…> Не виключаємо, що в революційних виступах та єврейських погромах брали участь одні й ті ж самі робітники. Загальноросійський страйк означав для них на два-три тижні відсутність роботи та заробітку (без будь-яких заощаджень за душею), а припинення страйку після оголошення маніфесту 17 жовтня без запровадження “комуни” та навіть без отримання якої-небудь матеріяльної компенсації викликало глибоке розчарування та спричинялося до соціяльного вибуху, однією із важливих форм якого – хоч і не єдиною – були напади на євреїв» [27].
Для уточнення деталей історичної картини пропоную звернутися до «напів єврейського» жовтневого погрому – Томського, детально описаного та проаналізованого Міхаілом Шиловскім [28]. Томськ був університетським містом поза смугою єврейської осілости. Тому місце євреїв у погромі зайняли студенти, а почасти й службовці-поляки, хоча місцеві купці-євреї зазнали зумисних нападів погромників. В інших деталях Томський погром мало відрізнявся від погромів у смузі осілости, за винятком того, що події в Томську розгорталися десь на добу пізніше, ніж у великих містах европейської частини Росії.
Томський університет на початку ХХ століття (з поштової листівки)
У Томську, як і в інших великих містах, події розпочалися зі Загального жовтневого страйку. 13 жовтня застрайкували тамтешні залізничники, а наступного дня – до них приєдналися школярі – учні «середньо-навчальних» закладів. Активність страйкарів і мітингувальників зросла 18 жовтня, коли в місті дізналися про Маніфест 17 жовтня Ніколая ІІ. 19 жовтня в міській управі було створено Комітет громадської безпеки, який вирішив сформувати добровольчу варту – міську міліцію. Того ж дня серед простолюду поширювалися чутки, що владу в місті візьмуть євреї, тай губернатором теж стане єврей [29]. Отже, як і в смузі осілости, простолюд сприймав революцію за «єврейську справу», а Жовтневий маніфест – за «єврейську перемогу» та падіння самодержавства.
Томський погром розпочався 20 жовтня. Зранку стихійно зібралася «патріотична маніфестація». В першій половині дня маніфестанти рушили містом, нападаючи на перехожих, який сприймали за студентів та інтеліґентів, а в другій половині дня – відбулися зіткнення натовпу з новоутвореною міською міліцією та залізничними службовцями, з чийого виступу й розпочалися жовтневі страйки в місті [30]. Вдень 21 жовтня після молебну – як зазвичай під час погромів – стихійно сформувалася маніфестація з чіткою антисемітською установкою – і розгромила крамниці євреїв у центрі міста. Наступного ранку теж відбулися напади на єврейські крамниці, проте військовий патруль зупинив насильство [31]. Насамкінець без своїх коментарів наведу висновки Шиловского (курсив мій. – М. Г.):
«Томські міські низи з корисною метою використовували антисемітське наставлення влади, а також злочинну бездіяльність та відверте потурання місцевих органів державного управління для здійснення погрому 21 жовтня щодо єврейських торговельних закладів та осель. Погромників буквально “виштовхували” з площі після завершення молебню й умовляння з боку губернатора та архієрея [21 жовтня. – М. Г.]. Зосереджені по маршруту їхньої руйнівного руху війська та поліціянти зайняли позицію байдужих спостерігачів, хоча, як показують окремі факти, їхнє втручання, навіть у мінімальній кількости, запобігало або припиняло погромницькі дії.
Владімір Вучечивич-Сібірскій «Чорносотенний погром 1905 року в Томську» (1906)
Погром 20-22 жовтня 1905 р., поміж іншим, відобразив радикальну реакцію “низів” міського соціюму проти носіїв модернізаційних процесів, які руйнують одноманітність та замкненість традиційного напів селянського суспільства. Опріч євреїв, в їхній якости виступали студенти, поляки та залізничні службовці. Залізничні та студентські шинелі являли собою своєрідний і ненависний символ поточних радикальних змін у країні, Сибіру та місті. Поляки виступали в якости фішки інноваційної активности» [32].
* * *
Таким чином, у Російській імперії з її складним суспільством і вже «політизованою» бюрократією й революції були «імперськими». Російська держава Алєксандра ІІІ і Ніколая ІІ, за «Новою імперською історією…», була «російською національною імперією», в якій влада не мала зворотного зв’язку із суспільством. Відсутність зворотного зв’язку потрібно було компенсувати імперською зовнішньою політикою і вивищенням усього «російського» та «православного». Воєнні невдачі та «одностороння» етнополітика Романових працювали на розхитування «імперської ситуації» суспільного консенсусу. Поразка у війні з Японією стала спусковим механізмом, який вибухнув новою «імперською ситуацією»: всі проти самодержавства, хоч і не проти імперії.
Революція посилила опозицію «влада–громадськість», яка супроводжувала всю нетривалу історію російської (і неросійської) інтеліґенції, яко модернізаційної соціокультурної верстви, й ускладнила її поділом усередині самого «визвольного руху» російської громадськости – на безкомпромісних революціонерів та лібералів-поступовців. Причому в пореволюційних і набагато пізніших рефлексіях саме революціонер поставив прикінцевою точкою в еволюції інтеліґенції. Так Перша російська революція постала потужним, хоч і нетривким, тріюмфом інтеліґенції
«Високосний» 1905 рік покликав до життя зворотний бік революції – контрреволюційні погроми, коли суспільство «розбиралося» всередині самого себе у вигляді міжетничних конфліктів, а влада – навмисно використовую це узагальнення – користалася з вуличного насильства. Погроми виказали суть «російської національної імперії»: якщо для «просвіченої імперії» на першому місця стояло впорядкування суспільства і його різноманіття, то для «національної імперії» – головним стало зменшення впливу уявлено «ворожих» спільнот: інтеліґенції та студентів, євреїв і вірмен. Звісно, потенційно така політика загрожувала імперії делеґітимацією, від якої Романових рятувало тільки те, що переважна більшість учасників революції не бачила інакшого майбутнього, як не в спільній імперії.
Наголошу, що погроми показали певну ідейну спорідненість імперської влади та православного «народу» – багатьох міщан і селян (а локально й азербайджанців). І самодержавна влада, і православний народ відчували острах через пришвидшення модернізації Росії, вбачаючи призвідників кризи в етно- і соціокультурних «інакших» – насамперед євреях, а також революціонерах та лібералах і взагалі інтеліґенції (а локально й вірмен). Цей «народний традиціоналізм» важливий для розуміння не тільки 1905 і наступних років, а й Великої російської та Української революції 1917 і наступних років, коли міщани та селяни після одного-двох років революційного хаосу ставали погромниками сусідів-євреїв, а солдати всіх військ – чинило насильство щодо «віддалених» євреїв міст і містечок по всій Наддніпрянщині. Однак російська й не тільки інтеліґенція у 1905 році, як і надалі, була переконана, що в усьому винувато самодержавство: мовляв, не буде абсолютизму – не буде погромів та інших негараздів.
Наступним питанням «сеансів читання» стане російське націєтворення початку ХХ століття, активізоване революційним 1905 року, коли на історичну арену, поряд із опозиціонерами та революціонерами, вийшли монархісти – консервативні прибічники самодержавства.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
__________________________________________________
[1] Новая имперская история Северной Евразии / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. / Под ред. И. Герасимова. – Казань: «Ab Imperio», 2017. – С. 434–435.
[2] Там же. – С. 435.
[3] Там же.
[4] Там же. – С. 434, 435.
[5] Там же. – С. 435.
[6] Див. докладний розгляд самопрезентації Алєксандра ІІІ, яко справжнього російського царя, зі зверненнями до мітологізованої слов’янофілами Московської Русі: Ричард Уортман. Cценарии власти: мифы и церемонии русской монархии: в 2 т. / Пер. с англ. И. А. Пильщикова. – Т. I. От Александра II до отречения Николая II. – Москва: ОГИ, 2004. – С. 272–369.
[7] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 248.
[8] Там же. – С. 556.
[9] Там же. – С. 435–436.
[10] Там же. – С. 305.
[11] Див.: Ilya Gerasimov. The Great Imperial Revolution // Ab Imperio. – 2007. – № 2. – Р. 21–44.
[12] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 468.
[13] Див.: Кирилл Соловьёв. Самодержавие и конституция. Политическая повседневность в 1906–1917 годах. – Москва: Новое литературное обозрение, 2019. – (Серия «Что такое Россия»). – С. 14–15, 26–28.
[14] Див.: Василий Маклаков. Власть и общественность на закате старой России: (Воспоминания современника): в 3 ч. – Париж: Журнал «Иллюстрированная Россия», 1936. – Ч. 1. – С. 127–147. – (Приложение к журналу «Иллюстрированная Россия»).
[15] Там же. – С. 147.
[16] Павел Милюков. Основные задачи момента. Программная статья // Его же. Год борьбы. Публицистическая хроника 1905–1906. – Санкт-Петербург, 1907. – С. 164.
[17] Там же. – С. 168.
[18] Там же. – С. 164.
[19] Там же. – С. 169.
[20] Пётр Струве. Интеллигенция и революция // Вехи: сборник статей о русской интеллигенции [1909].
[21] Павел Милюков. Интеллигенция и историческая традиция // Интеллигенция в России [1910].
[22] Див.: Ирина Карацуба, Игорь Кукурин, Никита Соколов. Выбирая свою историю. Развилки на пути России: от Рюриковичей до олигархов. – Москва: АСТ; CORPUS, 2015. – С. 386–409.
[23] Новая имперская история Северной Евразии. – Часть 2: Балансирование имперской ситуации: ХVIII–XХ вв. – С. 446.
[24] Там же. – С. 448.
[25] Там же.
[26] Там же. – С. 464.
[27] Там же. – С. 464–465.
[28] Див. інтерв’ю з істориком, в якому Томський погром журналіст порівнює з Одеською трагедією 2 травня 2014 року: «Тех, кто пытался выбраться из пекла, забивали насмерть»: [интервью Андрея Мозжухина с Михаилом Шиловским] (3 сентября 2019 года) // Lenta.ru
[29] Михаил Шиловский. Томский погром 20-22 октября 1905 г.: хроника, комментарий, интерпретация. – Томск: изд-во Томского ун-та. 2010. – Раздел 1. «Спаслось немного, погибло много». §1. Разогрев. 13-19 октября.
[30] Там же. – Раздел 1. «Спаслось немного, погибло много». §2. Взрыв. 20 октября.
[31] Там же. – Раздел 1. «Спаслось немного, погибло много». §3. Затухание. 21-24 октября.
