Усі, хто колись працював з проблематикою колективної пам’яті, може легко та без зупинки розповісти про колізії репрезентації трагедій минулого в музейних експозиціях та меморіалах. Якщо ми намагатимемось показати трагедію минулого «як вона була», ми скалічимо глядача. Якщо показуватимемо пом’якшений варіант реальності, це буде неправда. Довкола цієї дилеми крутиться проблема репрезентації. Той, хто не має досвіду перебування в трагедії, ніколи не зможе його отримати, хай яким реалістичним було би зображення перед його/її очима. Спроби передати, наприклад, реальність Голокосту за допомогою зображень змарнілих людей, не спрацьовують. Голокост — це не худа людина.
Ми все це могли розповісти без зупинки, поки самі не опинилися в реальності війни. Бо наразі маємо відповідати на нібито знайомі питання наново, адже реальність спроб меморіалізації у нас теж нова. Кожна трагедія насправді ставить нібито ті самі питання по-новому та інакше. І ось уже в Україні з’являються об’єкти, які нібито мають надати можливість подивитись на фрагмент воєнної реальності, ніби перед нами жива людина. У гіперреалістичної фігури тисячі прихильників, які бачать в ній форму шани та уславлення. Коли інші говорять, що це насправді знущання над загиблим, їм відповідають, що вони не хочуть вшанувати пам’ять героя, що вони ховаються від реальності війни, або, у кращому випадку, що це взагалі питання смаків. Прагнення не реалізму, а гіперреалізму знов підводить нас до питання користь жорсткої імерсивності, яка нібито має створити реальний досвід перебування в ситуації, яку ти не переживав.
Декілька років тому я розмовляла з людиною, яка була впевнена, що може створити умови, щоби відвідувачі меморіального центру отримали справжній досвід перебування біля розстрільної ями. У мене тоді постало питання, який рівень смертності він допускає у своєму музеї. Бо якщо ми обіцяємо людям, що вони отримують досвід розстрілу, маємо здавати собі справу, що хтось з цих людей може померти. Адже померти можна не тільки від кулі. Якщо ж ми рекламуємо «безпечний розстріл» з гарантованою психологічною консультацією після відвідування атракціону (закреслено) меморіалу, про який досвід ми говоримо? Розстріл «на мінімалках» — це насправді знущання над пам’яттю тих, хто колись розстріл не пережив. Зрештою, я не здивувалася, що далі думка творця пішла убік створення гіперреалістичної моделі сцени вбивства — з точною кількістю жертв, точно відтвореними ландшафтом, формою вбивць, одягу жертв тощо.
Коли я думаю про гіперреалізм як очікування від меморіалів, згадую ще одну практику, яка викликає моє щире відторгнення. Це практика використання інтерактивних голограм. Про неї я почула колись на стажуванні в музеї Яд Вашем, а потім декілька разів бачила це в амбітних проєктах меморіалізації, орієнтованих на технологічні підходи.
Одним з найкращих інструментів роботи з пам’яттю є зустріч зі свідком. Але що віддаленіша подія в часі, то менше свідків залишається серед живих. Настане момент, коли їх не залишиться взагалі. Нинішній рівень розвитку технологій дозволяє не просто записати усні історії, зробити якісне відео та аудіо, а створити голограму, яка створюватиме ілюзію спілкування з живою людиною. Голограмі можна поставити питання та отримати відповідь, можна просто посидіти мовчки чи попросити розповісти свою історію. Здається, ідеальний спосіб вирішення проблеми відсутності свідка.
Проблема тільки в тому, що відвідувач знає, що це не людина. І спілкування з голограмою неминуче буде викликати бажання перевірити її можливості: поставити дивні питання, на які «співрозмовник» не зможе відповісти, наприклад. Коли ми розмовляємо з живою, при цьому значно старшою людиною, ми відчуваємо емпатію та готові розділити досвід. З голограмою ми можемо піддатись ілюзії зустрічі, а можемо й ні. Ми точно не зв’язані вимогами етики — перед нами технологічний витвір. Якщо тримати в голові, що подібні зустрічі спрямовані переважно на підлітків, маємо бути готові до різних форм підліткового нігілізму та випробування кордонів. Що має змусити підлітка відмовитись від випробування голограми? Задоволення від цієї гри вбиває усю педагогічну цінність такої «зустрічі».
Крім того (скоріш, це не крім, а головне), створення голограми реальної людини — це використання людини як інструменту. Беручи до уваги, що на момент запуску голограми людини не буде серед живих та вона не зможе захистити власну честь, використання такого інструменту загалом є дуже сумнівним з точки зору етики. На щастя, подібні голограми — надто коштовна річ. Тому ніхто поки не запропонував створювати голограми українських героїв для уроків воєнно-патріотичного виховання.
Повертаюся до українських реалій. Люди надихаються створенням гіперреалістичної фігури людини за мить до вбивства. Що сказали б ті самі люди, якби їм запропонували для більшої переконливості створити не тільки фігуру військового, але й весь простір події? Вони зі здивуванням знайшли б себе на місці вбивць. Бо цю жахливу сцену ми знаємо завдяки тому, що хтось із вбивць її задокументував. І впізнаємо її саме з того ракурсу, який нам запропонував вбивця. Ні, ну можна, звісно, встати поряд з героєм, уявити себе на цьому місці. Пограти в подвиг. Селфі зробити, може.
Поки писала, зрозуміла зі здивуванням, що є приклад гіперреалістичного зображення, створеного в контексті російсько-української війни, яке не викликає мого відторгнення. Це живописне полотно Юрія Пікуля, на якому в гіперреалістичній манері зображено понівечений труп російського окупанта. Робота має назву: «Від думки, що ‘расія нігде не заканчіваєца’ можна втратити голову (або її частину), а також кінцівки, нутрощі та інші запчастини, адже росія закінчується там, де рускіє окупанти отримують п##зди». Не буду вдаватись до узагальнень та поділюся виключно власними враженнями,бо розумію, що ця робота сприймається далеко не однозначно. Створена в 2022 році моторошно реалістична робота віддзеркалює базовий жест українського мистецтва в перші місяці повномасштабного вторгнення — лобовий меседж про реальність, яка не піддається символічній інтерпретації. Жаский сарказм підпису віддзеркалює крижану ненависть автора до тих, хто прийшов до України зі зброєю.
Власне, гіперреальне зображення війни може бути тільки жахливим. Якщо ми відстоюємо цінність створення гіперреалістичних зображень у контексті увічнення війни, варто відповісти на питання, чи погодилися би ми на увічнення в публічному просторі буквально точного зображення героїчної смерті? Ні, не романтизованої «красивої смерті», де герой в балетній позі «засинає» на п’єдесталі, а саме реального кошмару загибелі. Без рамки Піднесеного, яка дозволяє бачити крізь форму той зміст, який перевершує форму. Залишу це без коментарів.
Зауваження як post scriptum. Я навмисно не використала в цьому тексті імен, які заглиблений в український культурний простір читач впізнає достатньо легко. Хочу пояснити, чому я дозволяю собі залишити без конкретизації свої міркування щодо гіперреалістичної фігури, яку встановили в Києві та помилково позначили як меморіал. Я не хочу називати ім’я українського військового, яке вже вписане в історію російсько-української війни. Мені шкода, що частина наших співвітчизників запам’ятають це ім’я в контексті скандалу щодо фігури, яка, можливо, була створена зі щирого бажання зробити якнайкраще задля вшанування героїчного вчинку. Але інколи дорога до пекла вимощена найщирішими намірами.
