«Эту ночь глазами не проломаем,
черную, как Азеф!»
В. Маяковский
Ідея для написання цих роздумів з’явилася випадково, під час вивчення архівної доповіді про діяльність Театру-Потягу влітку 1919 року на території Полтавської та Харківської губернії мені трапилася цікава фраза, яка і стала назвою статті – «лучше провокатор, чем плохой агитатор»[1].
Революція, частіше за все, є великою провокацією. З одного боку вона показує чи здатен народ, що робить її, на самопожертву та об’єднання, а з іншого – після революції мало що змінюється, адже вона відбувається десь “на поверхні життя”, і єдине до чого вона може призвести – це викрити хворобливі явища самого народного тіла. Все інше, фактично, залишається на своїх місцях.
У сьогоднішньому дискурсі проблема агітації та провокації широко обговорюється, засуджується та контекстуалізується. Так само сучасники політичних подій останніх 5 років не лінуються проводити химерні паралелі між сьогоднішніми провокаторами / агітаторами, і діючими особами подій 1905 і 1917 років. Знайшовши мінімальні, часто випадкові, збіги, отримують поширення різного роду передбачення. Але, як зазначалося у вступному слові до останнього номеру Ab Imperio, немає гірше загрози, ніж ті футуристи, що можуть уявити майбутнє виключно у шатах знайомого минулого[2].
Звертаючись до проблеми співвідношення агітації та провокації варто відзначити, що семантично ці поняття дивним чином схожі та різні. Маючи спільну мету – мобілізацію мас, вони користуються абсолютно різними методами. В одному з найгучніших політичних памфлетів 1902 року під назвою «Что делать?» В. Ленін розводячи поняття пропаганда і агітація, відніс А. Бебеля та Ж. Геда до касти агітаторів[3], підкреслюючи тим самим, що їх головне завдання – іонізація мас через надану просту ідею. Про провокаторів більшовики завжди говорили відсторонено, називаючи їх «буржуазним методом політичної боротьби»[4]. Однак сама діяльність більшовиків, особливо в період між двома революціями 1917 року може здаватися однією великою провокацією. Можливо, найвдалішою провокацією ХХ століття.
Розвиваючи систему управлінням масами після жовтня 1917 року нова революційна дійсність спиралася на маси, які через 40 років Х. Арендт визначить як основу тоталітаризму[5]. У процесі, який можна визначити як «сходження до тоталітаризму», одночасно з агітацією і пропагандою існує момент провокації – каталізатора, що переводить сумніви в категорію переконань.
Зачепивши проблему пропаганди, та її зв’язку з масами, важливо зауважити, що тотальна пропаганда (як тотальна ідеологія), в своєму нескінченному повторенні основних ідей, є переконливою якраз для представників мас, яких можна визначити як «людей без інтуїції». Говорячи конкретніше, у маси немає «другого дна», вона проста у своїх роздумах. Однак, О. Юрчак у своїй роботі зазначає таке явище, як «позазнаходження»[6], яке співвідносно з певною категорією дводумства. Залишається задатися питанням – чи було дводумство у післяреволюційних мас? З упевненістю стверджувати не можна, хоча можна говорити про існування проблеми накладення інформації, що по-різному тлумачить однакові явища. Популярним прикладом є виступи українських селян під гаслом «За Радянську владу, більшовиків, геть комунію!»[7] У цьому явищі ми можемо спостерігати роботу «поганого агітатора», а точніше – авіаторів, які створили в уяві мас два різних розуміння одного явища.
І питання чому в 1919 році «провокатор краще, ніж поганий агітатор» починає знаходити контури відповіді. Можливо вся справа в простоті …
Революція як фактор спрощення, зруйнувавши стару систему почала будувати нову бюрократію. І в цій новій бюрократії ненавчені і повні ентузіазму агітатори в спрощеній формі проводять роботу провокатора. Не до кінця усвідомлюючи власне значення, «погані агітатори» сприяли «чевенгурізаціі» недавньої імперії. Отримала свою форму страхітлива простота революції, яка в один з найбільш непростих періодів історії ХХ століття стерла грані між основними категоріями життя. Можливо проблема в тому, що умови перетворення всієї колишньої імперії в імпровізований платонівська «Чевенгур», сприяли тому що людина перестає розрізняти добро і зло, а визначає речі ситуативно і «на око» в категоріях правильно чи не правильно. Надалі це знайде своє відображення в Соловках, де люди «переплавлялися», а ті в кого не виходило “виправитися”, визначалися як “відпрацьований матеріал”, і шкода не було, адже йшов «Великий проект».
Але повертаючись до проблеми співвідношення провокації і агітації, варто відмітити що в революційний період ми можемо спостерігати величезний інтерес до провокації як такої і до провокаторів конкретно. Слово «провокатор» являє собою невід’ємну частину революційного і раннього постреволюційного словника. Але на відміну від такого поняття як «контрреволюція» і похідних від нього, провокатор зникає з повсякденного лексикону партії вже до середини 1920-х років, зрідка нагадуючи про себе в документах і літературі.
Після 1905 року в громадському дискурсі з’являється постійна готовність до провокації, напруженість, а сам образ «провокатора» стає, напевно, одним з найпопулярніших. Тотальна готовність до провокації призводить до сліпоти, справжні провокатори вислизають, і своїм чистим поглядом на події виконують куди більш корисну роботу, на відміну від агітаторів, які пропускаючи через себе всі потоки ідеології, втрачають можливість до банального розуміння загальної картини.
По суті дореволюційні провокатори, що у масовій уяві мали репутацію людей без морального стрижня, та таких, що уособлюють собою початкову неправильність людської природи видозмінюються [8]. Після жовтня 1917 року вони замінюється новим видом провокатора. Цей провокатор, у розумінні більшовиків, і є «краще за поганого агітатора», адже він сприяє мобілізації і соціальному дисциплінуванню мас, не будучи, при цьому, їхньою інтегральною частиною. «Державна бомба», як називає провокаторів Л. Троцький, поступово перетворюється у «державного провокатора» [9].
Кадри з фільму “Стачка” С. Ейзенштейна, в яких показано перетворення собаки в провокатора.
Адже агітатор виходить з маси, а маса, в свою чергу, є гомогенною та аморфною (виходячи з бачення Ханни Арендт, Макса Вебера і Гюстава Ле Бона). Вони (маси) не вірять у видиме, реальне, відповідне їхньому досвіду; вони не вірять власним очам і вухам, але цілком довіряють своїй уяві, яку можливо «зачепити» будь-якою інформацією, що матиме універсальний характер, і також сама буде послідовною в собі. Виходить так, що свідомість мас формується не фактами, і навіть не штучною реальністю, але несуперечністю системи, частиною якої вони (маси) є [10].
Виходячи з цього, ми можемо прийти до висновку, що більшовицькі агітатори, як і апологети будь-якої ідеології, є сильно обмеженими, і навіть більше – вони є заручниками своєї сектантської свідомості[11]. І якщо вважати цю тезу вірною, то виходить, що правим може бути тільки провокатор, який в силу своєї амбівалентності рівновіддалений від усіх крайнощів. Ця відстороненість дає можливість з холодним розрахунком маніпулювати масами та їхньої свідомістю. Можливо, саме тому в перші післяреволюційні роки провокатор, як інструмент мобілізації мас набагато ефективніший за агітатора.
Однак, разом з тим, провокатор – це «палиця на два кінці», адже людина, що не займає яку-небудь сторону конфлікту з часом стає проблемою для тих, на кого вона працює. Хоча, знову ж, займати чиюсь сторону – означає апріорі бути неправим. У цьому найвища якість провокатора – він знаходиться над конфліктом.
В цій площині проходить головна різниця між агітатором і провокатором у післяреволюційни період. Більшовицькі агітатори у своїй більшості є далекими від повного розуміння ідей, що ними самими розповсюджуються та нав’язуються. Їхня свідомість все ще є інтегральною частиною масової, і це єдина їхня перевага – агітатори не суперечать внутрішньому устрою мас. В свою чергу поле діяльності провокаторів це випадок, який має породити емоціональну хвилю у масовій свідомості, та сформувати певний образ. Провокатор, не маючи прив’язки до будь-якої з сторін отримує повну свободу у власних маніпуляціях, в той час як агіатор обмежений власноруч переробленими догмами. Тобто провокатора можно визначити, як “соціально вільну” людину [12], що знов таки знаходиться над партіями, ідеологіями та ідеями. Це дозволяє йому тверезо оцінювати ситуацію, зберігаючи свій нейтралитет.
Можна говорити про те, що революція породжує в більшій мірі провокаторів, ніж ідеалістичних борців. Герої найчастіше ситуативні і, нерідко, позбавлені всіляких переконань, і тільки fatum робить з них борців овіяних ореолом мучеництва. Революція, і зокрема 1917 рік, породжує величезну кількість провокаторів, людей що стоять над ситуацією, і мають можливість маніпулювати ідеологічної сліпотою головних суперників, не маючи, при цьому, моральних або ідейних упереджень. Ця велика провокація по суті зруйнувала не тільки імперію, а й уявлення про моральні цінності, що були замінені ідеологією і новим розподілом речей на «правильні» і «неправильні».
І підтвердженням цьому служить наступна тенденція в політиці більшовиків, заснована на провокації. Тільки тепер вона має державний характер і спрямованих на підтримку атомізації і іонізації мас. «Провокатор» перестає бути словом образи, але стає служителем безкінечної революції, саме тому книга польського публіциста Юзефа Мацкевича, що описує внутрішню і зовнішню політику більшовиків, була озаглавлена «Перемога провокації», та виокремлювала «дві великі провокації», результатом яких стало: 1) визнання СРСР Старим і Новим світом; 2) створення ілюзії національного самовизначення націй до вибору соціалістичного шляху розвитку[13]. Звичайно ці тези можуть і повинні бути піддані критиці, але саме визначення політичного вектора як «провокації» створює прецедент, що підтверджує думку про плеяду більшовиків, що пережили 1917 – 1921 (22) роки, як про добірних провокаторів.
Де на цьому рівному полі сам образ провокатора, чому таке порівняння може бути взагалі органічним? Адже той документ, в якому сказано, що «краще провокатор, ніж поганий агітатор» – всього лише скарга на низьку кваліфікацію агітаторів на конкретному театрі-поїзді. Більшовики, маючи болючий досвід перебування провокаторів у вищих ешелонах своєї партії (таких як Р. Маліновський і О. Лобов), чітко розуміють не тільки ступінь шкідливості такого роду явищ, але, так само, і рівень професіоналізму таких людей. Азеф, Маліновський та інші «знатні» провокатори були абсолютними антонімами образу створеному Ейзенштейном у фільмі «Стачка».
Зрозуміло, що провокатори в тому вигляді, як їх розумів і описував, скажімо, Ф. Лурьє[14], практично пропадають з політичної сцени разом з Жовтневою революцією. Головна провокація відбулася. Тому вони перероджувалися.
У словнику більшовиків слово «провокатор» наполегливо вживався, маючи не тільки чисто негативну конотацію, але так само позначаючи ідеологічного бійця, що не має морального якоря. Провокатор після 1917 року перестає бути романтиком-авантюристом, конспіратором з якостями, описаними в романі Андрія Бєлого «Петербург». Однак більшовики не видаляють це слово зі свого повсякденного політичного словника, продовжуючи використовувати його для позначення не стільки конкретної людини, а, скоріше, вміння маніпулювати ситуацією в залежності від потреб. Провокація знаходить державну монополію. Негативну нішу займає «контрреволюція».
Можна припустити, що у революції перемогли провокатори, перемогла провокація як явище. Бо люди які були віддані ідеї, справжні революціонери, були зжерті новим Термідором, а ті, хто з початку грав “на дві сторони”, хто намагався бути завжди серед переможців зрештою стали очільниками нової держави, провіднками нової реальності. Адже “експеримент є експеримент”.
Можливо саме тому провокатор краще, за поганого агітатора…
[1] Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. 1. – Оп. 20. – Спр. 21. – Арк. 6 зв.
[2] От редакции. Ослепленные прошлым // Ab Imperio, 3 / 2015. – С. 15.
[3] Ленин, В. И. Что делать? Наболевшие вопросы нашего движения // Полное собрание сочинений. – Т. 6. – С. 67.
[4] Эренфельд, Б. Тяжелый фронт: из истории борьбы большевиков с царской тайной полицией. – М. 1983. – С. 14.
[5] Arendt, H. The Origins of Totalitarianism. – New York: Meridian. 1958 – p. 6.
[6] Юрчак, А. Это было навсегда, пока не кончилось. Последнее советское поколение. – М. : Новое литературное обозрение, 2014. – С. 16, 24, 255…
[7] Кульчицький, С. Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі. Книга 1. – К. : Темпора, 2013. – С. 363.
[8] Тут варто згадати кіно-картину «Стачка» С. Ейзенштейна, який зобразив провокаторів у масі маргінальними елементами, прямим текстом заявляючи про їхню «безсовісностність» (до того ж присутній факт дегуманізації, прямого прирівнювання провокатора до тварини, і наділення його якостями тварини). Однак, метафора режисера занадто пряма, як ми знаємо провокатори часто представляли собою інтелектуально більш цілісних особистостей, ніж апологетів більшовиків.
[9] Троцкий, Л. Терроризм, провокация и революция // Правда. – № 9 (14 января 1910 г.)
[10] Arendt, H. The Origins of Totalitarianism. – p. 352.
[11] Хоча П. Струве і нарікав на те , що вірити в політичну концепцію (на прикладі соціалізму) людина не може «так же как он не может верить в железные дороги, беспроволочный телеграф, пропорциональные выборы», проте, як пізніше з’ясувалося, тоталітарна система має ознаки «політичної релігії”. Див.: Струве, П. Б. Интеллигенцiя и революцiя // ВѢХИ: Сборникъ статей о русской интеллигенцiи. – М., 1909. – С. 137.
[12] По аналогії з “соціально вільно ширяючою інтелігенцією” К. Мангайма. Див.: Маннгейм, К. Проблема интеллигенции. Исследования ее роли в прошлом и настоящем. – М., 1993. – С. 102 – 103.
[13] Józef Mackiewicz. The Triumph of Provocation. – Yale University Press, 2009. – pp. 83 – 86, 133 – 136.
[14] Лурье, Ф. Полицейские и провокаторы: Политический сыск в России. 1649 – 1917. – СПб. : Час пик, 1992. Також етос провокаторів дуже цікаво розкривається у роботі Фредеріка Цукермана, який подає їхні внутрішні відносини у більш натуральному вигляді. Див.: Zuckerman, F. The Tsarist Secret Police and Russian Society, 1880 – 1917. – New York University Press, 1996 – pp. 124, 186 – 199.
