Війна робить нас чутливішими до речей, які раніше складно було помітити. Наприклад, звук сирени повітряної тривоги: він з’являється у багатьох фільмах і був для нас цілком природнім, а тепер викликає стрес. Мабуть, навіть сильніший, ніж справжня сирена, яку у Львові здебільшого ігнорують. Деколи користувачі соцмереж чи автори фільмів попереджають нас про ймовірний тригер у тому чи іншому фільмі. Згадки російської культури є ще одним з тригерів, які ми почали помічати не так уже й давно. До певного моменту, звісно, це була просто література. Лев Толстой, якого ми читали під примусом у школі, чи Боріс Акунін, якого добровільно купували на розкладках біля метро. Балет «Лускунчик», матрьошки у сувенірних крамницях різних країн належали до легко впізнаваних символів. Можливо, не нашої культури, але культури, яку ми добре знали, в силу різних відомих обставин і не звертали увагу на неї як на давно відомий фон.
Лише коли слова «Достоєвський» і «Чехов» почали мене дратувати як звук повітряної тривоги, тільки тоді я помітила, як цього багато навколо — і не в університетських авдиторіях чи книгарнях, а у популярній культурі. Книжки російських авторів раз у раз вигулькують у серіалах про любовні перипетії підлітків, драмах чи комедіях. Я не вела формального підрахунку, тож згадаю лише ті, які спадають на думку. Популярним прикладом серіал «Дівчата Гілмор» (2000–2007), де головна героїня Рорі Гілмор відрізняється від оточення своєю старанністю і начитаністю. Щоб підкреслити її інтелектуальний рівень, творці фільму дають їй в руки не лише Селінджера, Франца Кафку, Сильвію Платт, але й Толстого, Достоєвського і Гоголя, якими вона вражає провінційну публіку свого містечка та снобістичних однокласників елітної школи. У фільмі «Капітан Фантастік» (2016) про батька і матір, які виховують своїх дітей далеко від зіпсутої цивілізації, хтось із обдарованих дітей читає «Брати Карамазови». Фільм «Пустеля сердець» (1985) про розлучену викладачку університету, яка впізнає музику Стравінського на радіо і так закохує в себе молодшу дівчину. Останній сезон «Секс і місто» (2004), в якому Керрі Бредшоу закохується у російського художника, емоційно недоступного, але витонченого. Прикладів є багато, і кожен та кожна, хто читає цей текст тепер звісно пригадає свої. Російська література чи музика тут є не ціллю, а лише ознакою, яка має донести глядачам певне розуміння цього персонажа. Російська література чи культура у кіно є кліше, яке намагається у швидкий спосіб позначити нам освічених людей, що читають і слухають серйозні речі. Мені хотілося б поглибити свої спостереження і зрозуміти, коли виникають ці кліше і як стають частиною голлівудського масового продукту.
Звісно не лише Фьодор Достоєвський чи Лев Толстой заслужили собі на кліше. Іншими прикладами є «Ловець у житі» Джерома Д. Селінджера: його читають аутсайдери або психопати, спроможні на вбивство, найвідомішим з яких був Марк Дейвид Чапман, вбивця Джона Леннона. У «Ловця в житі» є навіть ціла сторінка у Вікіпедії про його використання у популярній культурі. Твори Джейн Остен, попри їхню повільну психологічність започаткували цілу зливу референсів у популярній культурі, починаючи із «Щоденника Бріджит Джонс». У фільмах їх читають романтично, але без особливих успіхів, налаштовані молоді жінки, і поширеність цього мотиву дійшла уже до стадії мему.
Якщо більшості української аудиторії байдуже до Селінджера чи Остен, то наше сприйняття російської класики радикально помінялося. Втім, що більше я міркую над цим, то більше хочеться детальніше розділити місце російської культури у західному світі. По-перше, є академічне зацікавлення, численні кафедри русистики, де літературу викладають і досліджують. Про них зараз говорять багато, частина інституцій спробувала здійснити легку деколонізацію, забравши Росію принаймні з назви, але вони не є темою цього допису. Є адаптації та екранізації російської класики, перевидання книжок та інше. І є рівень присутності у масовій культурі, де російській культурі вдалося вкорінитися (або її вкорінили) на рівні рефлексу. Де лише прізвище автора, наче дзвіночок, допомагає викликати миттєву асоціацію і створити певний образ.
Прикметно, що решта кліше, пов’язаних з російською культурою аж ніяк не пов’язані з освіченістю чи ерудованістю. Найтиповішим з них будуть злі росіяни-шпигуни, які з’являються у третьому та четвертому сезонах серіалу «Дивні Дива» (2019, 2022) — брутальні, жорстокі і підступні. Звісно, у «Дивних Дивах» це уже образ, який трохи карикатурно іронізує з довгої традиції показувати росіян у такий спосіб з часів Холодної війни. Брутальні росіяни з горілкою і відірвана від реальності висока російська культура, яка призначена для того, щоб вирізняти випускників елітних університетів, насправді доповнюють одне одного, як дві сторони монети. Одне кліше компенсує інше, знімаючи почуття вини з глядачів за висміювання Східної Європи.
Водночас, ці кліше безумовно виявляють репутацію російської літератури (хай навіть і все тих самих п`яти авторів) у західній культурі. Поки я писала цю статтю, знайшла десятки ютуб-блогів про унікальність і вагомість російської літератури, особистих рефлексій на Достоєвського (який вочевидь є лідером за популярністю) та ідей з чого почати своє ознайомлення з нею. Тим часом інші літератури регіону — польську, чеську, цілу плеяду їдиш-авторів і, звісно, українську, пропагують хіба що вузькоспеціалізовані національні сайти на кшталт culture.pl. Мало яких авторів (крім хіба Франца Кафки), а тим паче авторок, сприймають як творців універсального мистецтва, близького кожному. Ця ситуація виявляє тенденцію поп-культури фіксуватися на одних і тих самих авторах чи мотивах.
Що нам тепер з цим робити, окрім того, що кожного разу дратуватися? Можна було б, мабуть, видихнути, прийняти, що захоплення російською культурою було частиною кіно 1990–2000-х, так само як сексистські жарти чи лукізм. Сексизм після #metoo стає дуже великим «ні», фільми і книжки залучають різноманітних за кольором шкіри чи комплекцією персонажів. Але зворушення над Достоєвським чи «Анною Кареніною» як символами Великої і Вічної культури нікуди не ділося навіть після повномасштабного вторгнення. Я пам’ятаю своє здивування, коли співачка і письменниця Патті Сміт, яка підтримувала Україну, переклала гімн англійською мовою весною чи літом 2022 року, виклала у себе на сторінці в інстаграмі свіжопрочитаних «Братів Карамазових». Постановки російських спектаклів, переклади класики і покази фільмів навіть не загальмували, а публіка готова захоплюватися ними, не рефлексуючи над зв’язком мистецтва і проблем Росії як держави.
Українські голоси при цьому звучать як іконоборство. І часом видається, проблема в тому, що пояснення того, що стоїть за некритичним захопленням російською культурою як ознакою обов’язково софістикованої людини, не такі вже й ефективні. І значно більше хочеться звернути увагу просто на банальність використання цих мотивів на кожному кроці. Зрештою, кожна випускниця чи випускник української школи читали значно більше російської літератури, ніж згадувані по колу ті самі чотири чи п’ять творів у поп-культурі.
