Тоталітарний Янус, або Відкрите суспільство про своїх ворогів

Огляд на: Лучано Пеллікані. Ленін і Гітлер. Дві іпостасі тоталітаризму. К.: Лабораторія, 2023. – 192 с.

“Багаття не розганяють пітьми”

(Станіслав Єжи Лєц)

    Чому саме у ХХ ст. з’являється тоталітаризм як феномен людської історії? Які його першопричини та чи існує вакцина від нього на майбутнє? Які суспільно-політичні системи тоталітарні, а які – ні? Уже майже 100 років між мислителями та дослідниками точаться дискусії стосовно цього. З часів «Джерел тоталітаризму» Ханни Арендт [1] класичною стала дослідницька дихотомія «Сталін – Гітлер», на матеріалі якої дослідники і вибудовують свої теорії. Тим часом постать Владіміра Лєніна залишається ніби за дужками більшості досліджень. Одна з головних тез знаменитого ХХ з’їзду КПРС полягала в тому, що ідеї Владіміра Лєніна були першопочатково правильними, а масовий терор і різноманітні «відхилення» – це справа рук диктатора Сталіна, що зійшов з «ленінського» шляху. І якщо у Східній Європі серед більшості дослідників ця теза поступово втрачала силу з початком перебудови та розпадом Радянського Союзу, то на Заході ситуація була діаметрально протилежна, і частково залишається такою й донині. Теза, що Лєнін — творець тоталітарної диктатури, і повинний в її злочинах не менше, якщо не більше, ніж Сталін, – досі складно сприймається в західноєвропейських чи американських університетських катедрах. Це робить невелику за обсягом книгу Лучано Пеллікані, нині вже покійного, ще більш важливою. 

     Автор за своїм світоглядом є ліберал-соціалістом, або лівим лібералом. Що це означає? Як пише в передмові його колега та товариш Едоардо Крізафуллі, «це означає тримати в серці соціальну справедливість і свободу в її різних проявах – політичному й економічному» [2]. Себто, що він належить до європейської когорти лівих лібералів, які виступали із засудженням як комунізму, так і нацизму. Пеллікані не приховує величезного впливу Карла Поппера та його праць [3] на свій світогляд. Відповідно його книга багато в чому відтворює наративні ходи «Відкритого суспільства та його ворогів» і є його своєрідною апологією. Тому його книгу варто розглядати як ліберальну критику тоталітаризму.

     Пеллікані показує, що ціла когорта дослідників довгий час намагалась визначити різницю між більшовизмом та нацизмом, стверджуючи, що якщо нацизм ставив за мету панування вищої раси над нижчими, то комунізм постав з «ребра Соціалістичного інтернаціоналу» і декларував мету зробити всіх людей рівними братами [4]. Автор різко заперечує цю тезу, вказуючи на базові тотожні риси обох рухів. Він виводить їхні джерела ще із середньовічного гностицизму, помноженого на презирство до грошей, а також до людей, які їх творять. У ХІХ ст. до цього додаються потужні нігілістичні та палінгенесійні ідеї [5]. Практично, він каже про мортальну ідею заперечення людського буття як такого [6]. Як більшовицькому, так і нацистському тоталітарним рухам властиве бажання повністю змінити дійсність шляхом повного знищення всього задля нового початку. Тому Пеллікані суголосний із Франсуа Фюре, який у своїй книзі «Минуле однієї ілюзії» [7] назвав  Гітлера «пізнім братом Леніна» [8].

При цьому, як і для релігійних фанатиків, для тоталітаризмів характерне уявлення терору не просто способом утримання влади, але й інструментом спасіння. Подібно до решти гностичних доктрин, представники тоталітаризму поділяють людство на три великі групи: 1) пневматики – вибрана меншість, професійні революціонери, що виходячи з власної «чистоти» та «вибраності» беруться рятувати світ; 2) психіки – маса-народ, інфіковані, але не безнадійні, їх можна ще вилікувати; 3) гіліки – корумповані та паразитуючі елементи, яких потрібно знищити, щоб виконати оздоровлюючий план [9]. І дійсно, чи є принципова різниця в тому, що до третьої категорії одні відносили людей за расовим, а інші за класовим принципом?  В обох випадках зникає поняття індивідуальності та персональної відповідальності як таких. Людина, залежно чи від ритуальних ознак на тілі (як під час Голокосту), чи відсутності мозолів на руках (як, наприклад, в революційному Києві в 1918–1920 рр.), автоматично належала до своєрідної касти «нечистих», знищення якої врятує цей грішний світ. 

     Автор, подібно до Роберта Геллетлі, вважає, що ці рухи так і могли залишитись на марґінесі історії, якби не катастрофа Першої світової війни [10]. Гностично-нігілістично-палінгенетичні уявлення сполучились з «окопною психологією», де будь-який опонент перетворювався на ворога, якого без жалю знищують [11]. Ліві інтелектуали та дослідники тривалий час воліли замовчувати наскрізний антикапіталізм Гітлера та гіперболізувати підтримку нацизму з боку великого капіталу [12]. Автор показує, наскільки пливкою була межа між комуністичною і нацистською молоддю в міжвоєнній Німеччині, як часто люди переходили з одного в інший табір. Власне, так само Тімоті Снайдер у «Нарисах таємної війни» трактує ідейну антикапіталістичну близькість між українським націонал-комунізмом та інтеґральним націоналізмом у міжвоєнній Волині [13].

Пеллікані звертає увагу на інший важливий спільний елемент у світогляді більшовиків та нацистів – метафора хвороби, чуми, інфекції, яка роз’їдає людство. Для прикладу, Лєнін пише про: «ці безнадійно гнилі та змертвілі члени, цю заразу, чуму, виразку, залишену соціалізму в спадок від капіталізму» [14]. До цього додається ще й образ паразитів – «бліх», «клопів», «комах», «павуків», «кровопивць-вампірів», себто нелюдей [15].

Власне, це знелюднення було спільником як для більшовизму, так і для нацизму. Обидва рухи виключали зі складу людства десятки мільйонів людей, принижували їх до рівня нелюдей і планово знищували в ім’я морального очищення суспільства та створення нової людини [16]. Інша спільна риса для більшовиків та нацистів – уявлення себе як вибраної касти, організованої у своєрідний аналог сучасного Товариства Ісуса, такий собі військово-релігійний орден, просякнутий суворою дисципліною та духом правовірності [17]. Професійні революціонери з обох боків вбачали себе новими лицарями-монахами, які виконують сакральну місію духовного очищення людства. Більшовизм та нацизм, попри взаємну ворожість один до одного, були немов двома обличчями одного й того ж тоталітарного Януса. 

      Пеллікані намагається спростувати вже сталий в історіографії погляд на більшовизм як на «форсовану модернізацію». Автор вважає, що таке твердження є наслідком підмін понять «модернізація» та «індустріалізація», які хоч і пов’язані, однак не тотожні. Індустріалізація є радше наслідком модернізації, але може й бути використана проти неї. Для Автора Модерн/Сучасність це: 1) діяльність за власним вибором; 2) номократія; 3) громадянство; 4) інституціоналізація змін; 5) культурна секуляризація; 6) автономність підсистем; 7) раціоналізація. Відповідно тоталітарні рухи є не модерними, а антимодерними явищами.  Те, що більшовицька революція ставила на меті індустріалізацію, зовсім не означає, що її остаточною метою була модернізація суспільства [18]. Пеллікані використовує ідею Арнольда Джозефа Тойнбі про культурну агресію, називаючи комунізм «зелотською реакцією проти Заходу». Вибіркова відповідь на «виклик»  Заходу революційної інтелігенції Російської імперії  полягала у спробі досягнути взаємозаперечних результатів: матеріальної асиміляції та герметичної закритості російського суспільства із забороною проникнення ідей та цінностей західної цивілізації [19]. Інтелігенти Російської імперії відчували себе подвійними чужинцями, адже вони, з одного боку, всотували західні культурні впливи, а з іншого – виступали проти них, себто існували на маргіналіях двох культурних універсів [20]. 

      Ідея, що ленінський більшовизм є, по суті, російським релігійним месіанським рухом, не нова, вона бере свої початки ще з часів революції. Серед українських мислителів одним з перших думку, що більшовизм є різновидом світської релігії нових часів, висловив Михайло Рудницький у статті «Свято Жанни Дарк» на шпальтах «Громадської думки» в червні 1920 р. [21]. У 1930-х рр. цю тезу детально розгорнув і зробив відомою філософ Микола Бердяєв у своїх «Витоках та сенсах російського комунізму» [22]. Він описує більшовизм як продовження традиції роскольництва середини XVII ст. – вічного релігійного бунту проти існуючого світу [23]. Бердяєв, подібно до міжвоєнних російських євразійців, виводив більшовизм як явище абсолютно східне, не властиве Заходу [24]. Тоталітарність та цільність світогляду російського месіанізму [25] посилювалась його прагненням наслідувати іудейський месіанізм і стати новим «вибраним народом» [26]. Книга Бердяєва вкрай важлива, адже вона вплинула на розуміння більшовизму цілої плеяди інтелектуалів, починаючи від Ханни Арендт і завершуючи самим Лучано Пеллікані. Однак сприйняття Бердяєва в «Джерелах тоталітаризму» Арендт дуже вибіркове. Фактично вона йде за образом «доброго» Лєніна, на зміну якому приходить тоталітарний Сталін. Лєнін в Арендт радше революційний демократ, який готовий визнати існування інших соціальних груп і поглядів, якому максимум, що можна закинути – імперіалізм [27]. Власне, Арендт у своєму описі головних передумов тоталітаризму вживає термінологію, введену Лєніним, зокрема контекст її розуміння та вживання терміну «імперіалізм», по суті, лєнінський. Тому Арендт воліє не помічати Лєніна-очільника більшовицького тоталітаризму, звертаючи увагу на відродження російського панславізму у Сталіна. Це породило велику історіографічну традицію, де злочини тоталітаризму та сутність його як явища розглядались у контексті протистояння-взаємодії Сталіна та Гітлера, оминаючи розгляд першопочатків тоталітаризму. Наскільки цей погляд залишається тривким та впливовим, можемо побачити на прикладі тих же «Кривавих земель» Тімоті Снайдера, де Лєніну присвячено бігцем декілька перших сторінок, а весь аналіз масового терору базується на взаємодіях Сталіна та Гітлера. 

     Протягом досить тривалого часу західні інтелектуали лівого спрямування воліли мовчати про злочини Сталіна, акцентуючи увагу на нацизмі та фашизмі. Злочини радянської системи, які вона творила з перших днів свого існування, воліли не помічати або вважати необхідними «ексцесами» на шляху до пролетарської революції та світлого майбутнього людства. З часів  Ханни Арендт з’являється усвідомлення тоталітаризму як явища характерного для комунізму та нацизму, усвідомлення паралелей між Сталіним та Гітлером. Однак першим у переліку тоталітарних вождів ХХ ст. був Владімір Лєнін. Ігнорування цього факту вело і веде до викривлення дослідницької оптики та розриву причинно-наслідкових зв’язків. Як показують праці Франсуа Фюре та Лучано Пеллікані, це замовчування початків радянського тоталітаризму за Лєніна дозволяло західним інтелектуалам ніби відділяти людиноненависницький терор від комуністичної ідеології, тим самим виправдовуючи самих себе і свої симпатії до комунізму. Те, що Владімір Лєнін поєднував гностичний палігенетичний світогляд з раціональною прагматичною політикою задля його реалізації, не робило його принципово іншим за Адольфа Гітлера; це робило його лише більш небезпечним та ефективним на шляху до здійснення своєї мети. Книга Пеллікані однозначно варта уваги всіх дослідників ідеологій. Якщо Роберт Геллетлі радше здійснив реєстр злочинів обох тоталітарних режимів, починаючи з Лєніна і через Сталіна до Гітлера [28], то Пеллікані спробував осмислити їх подібність на інтелектуально-світоглядному рівні. Здатність Автора вміло синтезувати в одну цілісну концепцію ідеї таких мислителів, як Бердяєв, Тойнбі, Арендт, Фюре та Поппер, є сама по собі цікавою, не кажучи про те, що вона спонукає до переписування та переосмислення джерел тоталітаризму ХХ століття.

Рецензію підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.