Алексіс де Токвіль та демократія в Америці та в Україні

Ще на початку березня 2014 року один колега зауважив, що існує одна книга, яку він порадив би усім, хто спостерігає за подіями в Україні – «Демократія в Америці» Алексіса де Токвіля [1],[2]. Оскільки я читав цю книгу майже двадцять років тому, щоб якось змістовно відреагувати на це твердження, я мусив її перечитати. Це мені вдалося лише нещодавно, й відтоді сталося ще багато чого, на що варто було б зважати. Тож чи справді вона є принциповою для розуміння того, що відбувається у нас?

Головним питанням «Демократії в Америці», яке має значення до українського сьогодення, є питання про умови утвердження демократії. А. де Токвіль зводить ці умови до трьох основних: 1) особливе становище, у якому американці опинились випадково, 2) закони, 3) звичаї.

Щодо особливого становища, А. де Токвіль зазначає, що у американців немає сусідів, тому їм не загрожують великі війни, фінансові кризи, спустошення та завоювання; їм немає потреби збирати великі податки, утримувати велику армію, мати крупних воєначальників; їм майже не загрожує лихо, більш небезпечне для республік, ніж усі вищезгадані, – військова слава. В Америці немає жодної великої столиці, якій підпорядкована доля провінцій. Найпершою причиною демократії у США є те, що від самого початку отці-засновники встановили рівність умов та можливостей на землі, де вони живуть. Інша принципова причина – особливості території, зокрема її розмір та природа, які спонукають людей мати великі амбіції: «Американці часто називають схвальною справою те, що ми вважаємо жагою до наживи, й вбачають боягузтво в тому, що ми розглядаємо як помірність бажань» [3]. А. де Токвіль пише: «Американців більш за все хвилюють не політичні, а комерційні справи (…), вони люблять порядок, необхідний для успіху в справах (…). Вони віддають перевагу здоровому глузду, творцю великих статків (…). Ідеї загального характеру лякають їхній розум, який звик до конкретних розрахунків, а практиці вони віддають перевагу порівняно з теорією» [4].

Сприяння законів втілено у федеральній структурі, існуванні общинних установ, які, з одного боку, зменшують деспотизм більшості, а з іншого, – прищеплюють смак до свободи та вчать жити в умовах свободи, у судовій владі.

Щодо звичаїв, які сприяють демократії в США, А. де Токвіль називав, насамперед, релігію. Зокрема, на його думку, католицтво сприяє рівності, протестантизм – незалежності, а в цілому впливовість церкви дає йому можливість назвати її першим політичним інститутом. Тут важливо не те, наскільки щиросердно американці вірять у бога, а те, що ця віра постає певним спільним знаменником для суспільної моралі, а відтак і для уявлень про рівність та свободу. Зі свого боку відокремленість церкви і держави дає змогу кожному не вважати релігійних опонентів опонентами політичними, що, у свою чергу, сприяє певній релігійній (а відтак й іншій) толерантності. Іншими словами, головним із звичаїв, які сприяють демократії, є звичка вважати рівність та свободу основними цінностями суспільства. Для мене це виглядає дуже схожим на те, як у Макса Вебера «дух капіталізму» має лежати в основі самого капіталізму як господарської діяльності [5]. Відповідно й «дух демократії» втілюється у політичну практику у найширшому сенсі – від участі громадян у справах общини до федерального законодавства.

*          *          *

Очевидно, що за майже 180 років з часів публікації «Демократії в Америці» багато що змінилося в самій Америці – нові потужні хвилі імміграції, громадянська та дві світові війни, різні економічні, політичні, культурні, технологічні перетворення спонукають до більш уважного прочитання та осмислення спостережень та висновків А. де Токвіля. З іншого боку, півтора роки після подій Революції Гідності так само умістили в себе чимало того, що не могло спасти на думку у березні 2014 року – анексія Криму, війна на Донбасі, численні переселенці, мобілізація, дії волонтерів, олігархів, уряду тощо. Тож який стосунок може мати книга А. де Токвіля до сьогоднішньої України?

Головний його висновок залишається актуальним. У нашому листуванні колега сформулював його так: «Я думаю, що головний урок полягає в тому, що демократія працює тоді, коли є достатньо людей, які беруть активну участь у публічному житті. В цьому сенсі ця жахлива криза є плідною для України у довготерміновій перспективі, оскільки публічна активність зростає – усе більше людей беруть відповідальність на себе або розуміють, що немає іншого шляху, окрім мати критичну масу людей, що (самі) дбають (про власне й спільне благо)». Власне, і я сам, як і багато інших, звертав на це увагу [6]. Але що означає «достатньо людей» чи їх «критична маса»?

Справді, можна подивитись на волонтерів. Переважно це представники середнього класу, які мають подібний до американського «практичний розум», який допоміг їм зреалізуватися у власній справі, і які відчувають необхідність допомагати іншим. Але ця допомога зазвичай не прив’язана до того, що можна було б вважати аналогом тієї американської общини, яку мав на увазі А. де Токвіль і яку він вважав ключовим виявом демократії завдяки значній автономії у вирішенні власних справ. Іншими словами, це допомога не общині, а окремим категоріям людей, які, як, наприклад, військові, можуть не бути напряму пов’язаними з общиною, принаймні у даних конкретних умовах. Місцеві ж справи залишаються у віданні «міської влади», яку останні вибори змінили дуже мало [7]. Чому? Прихильники демократії традиційно не змогли зорганізуватися, волонтери продовжили займатися конкретними справами, сама місцева влада, вочевидь, тією чи іншою мірою домовилася з центральною, а більшість залишилася такою, якою завжди й була – зі своєю аполітичністю, ностальгією, звичкою бути об’єктом управління, а не його суб’єктом тощо. Іншими словами, попри риторичні згадки про волелюбних козаків, демократичні звичаї, які мав на увазі А. де Токвіль, залишаються не надто розповсюдженими у нас. Чи вони будуть такими колись? Моя відповідь відома і не оригінальна: вони можуть стати розповсюдженими за умови, якщо в соціально-економічній структурі зростатиме частка тих, хто не залежить великою мірою ані від бюджету, ані від роботодавців. Тоді ці люди «переноситимуть на політику звички, набуті в комерції» [8] й будуть поставлені перед необхідністю самі дбати про власний добробут, а не сподіватися на когось.