Кілька думок про революцію

Для соціолога питання про революцію є принципово важливими, оскільки суспільство – це певний порядок, а революція – дуже виразна зміна або прагнення зміни порядку. Тобто йдеться про події, які унаочнюють суспільний устрій. Щодо революцій є різні теорії, деякі пишуться просто зараз, з урахуванням останніх (не лише українських) подій. Я далекий від їхньої систематизації чи синтезу, але, можливо, комусь стануть у пригоді деякі невеликі роздуми.

1.

П. Сорокін причиною революції вважав неможливість задоволення базових потреб[1]. Я. Грицак вважає невиправдані очікування, які були сформовані у період зростання добробуту[2]. Хто правий?

Мені здається, що обидва, просто йдеться про різних людей. Суспільство дуже неоднорідне, й містить і тих, хто, за А. Маслоу, мусить дбати про задоволення лише базових потреб – виживання й безпеки, і тих, хто бажає вже іншого – поваги й самовираження. Відповідно, революції можуть бути різні – коротко кажучи, «пролетарські» та «буржуазні». Тобто бачимо справедливість марксистської концепції?

Тоді дивімося на ідеї чи не головного революційного практика. В. Ленін виокремлював три причини революції:

 – Влада не може управляти по-старому;

 – Низи не хочуть жити по-старому;

 – Значне підвищення активності мас.

Але другий пункт пояснюється як різке загострення злиднів та лих пригноблюваних класів та їхнє бажання змін свого життя у кращий бік[3]. Якщо з пролетарською революцією все зрозуміло, то як інтерпретувати «злидні та лиха» у випадку буржуазії? Треба перечитати В. Леніна.

2.

Якщо Революція гідності – це буржуазна революція[4], то можна наводити багато історичних паралелей.

Наприклад, з Росією 1917 року. Тоді після лютневої (буржуазної) революції відбулася жовтнева (соціалістична). Якщо першу було здійснено буржуазією та у її інтересах, то друга – пролетаріатом задля звільнення від панування буржуазії («царство свободи» або «забрати та поділити» – хто як бачить).

Схожим чином розвивалися події у 2014 році. Після Революції гідності пролетаріат (включно з різного роду буджетниками) радісно сприйняв ідею про «боротьбу проти олігархів» (ще б пак не сприйняв після десятиліть «наукового комунізму»). Але порівняно з 1917 роком, виявилося, що, по-перше, у самій Україні немає сили, готової цю ідею реалізувати. Тому відповідна риторика спирається не на комуністів (які давно і наполегливо дискредитують себе), а на Росію, яка її усіляко підтримує, але вирішує тут власті задачі, «в тому числі й військові». А по-друге, ідея подальшої «боротьби» розкручується саме олігархами, що борються за збереження та/або повернення влади та власних капіталів.

Іншими словами, результати революцій різні внаслідок різних умов, але логіка («дві в одній»), схоже, одна.

3.

Колись мені довелося почути цікаву думку про те, що жовтнева революція 1917 року насправді не соціалістична революція, а феодальна контрреволюція (Дмитро Скоробогатов). І справді, скільки часу на той момент існував капіталізм в Росії? Якщо рахувати з відміни кріпацтва, то 56 років. Якщо рахувати з лютневої (буржуазної) – 8 місяців. Це багато чи мало, щоб звикнути до нових умов?

З одного боку, хочеться сказати, що це мало, тому патерналізм традиційного суспільства не встиг змінитися ліберальною ідеологією. Тому ідеологія комуністична, яка пропонувала прості відповіді, змогла мобілізувати людей на свою підтримку. З іншого боку, видається на те, що у 1917 році більш за все хотілося порядку, а комуністи змогли впевнено запропонувати «сильну руку». Яка, втім, теоретично могла б бути будь-якою іншою. В обох випадках слова про «феодальну контрреволюцію» у чомусь мають рацію.

Що це дає нам з точки зору пояснення сучасної української ситуації? І одна, й інша гіпотези дають змогу відійти від розповідей про певний російський (чи будь який інший) народний «дух», який «споконвіку» такий, який він є, а пояснює стан думок, звичку сприйняття та мислення, прошу вибачення «менталітет», тощо конкретними історичними обставинами. Тож давайте зважати не на «природну волелюбність» українців, а на конкретні умови. Які вони?

Період «лихих 1990-х» завершився в Україні тим, що прийнято називати «олігархічним консенсусом», з одного боку, і своєрідною угодою між державою та людьми, з іншого. Останнє, як зазначали дослідники, означало те, що влада не надто втручалася в життя громадян (йдеться передусім про сплату податків), а зі свого боку очікувала, що і громадяни не втручатимуться у те, що робить влада[5].

Однак Янукович, порушив олігархічний консенсус і з своїм бажанням контролювати все (за російським зразком), порушив також й іншу угоду. Тому і звичайні люди, і олігархи, успішно об’єдналися проти нього, хоча вже й на основі дещо іншої ідеології.

Відмінність російських умов 1990-2010-х від українських полягала в тому, що монополізація влади/власності відбувалася й відбулася значно раніше й набагато більш поступово, що дало змогу ліквідовувати спроби спротиву. До того ж, як здається, російський бюджет значно менше залежав від продуктивної діяльності людей, ніж від нафти й газу. Тому там достатньо було «монополізувати трубу» й не зважати на населення, а тут це неможливо, оскільки, якщо люди не створять продукт й не наповнять бюджет, нічого буде красти й не буде з чого чи то придушувати невдоволення, чи відкупатися соціальними виплатами. Втім, останнє – аж надто поширене пояснення. Однак, видається, саме внаслідок дуже різних економічних, політичних, соціальних, культурних, історичних причин в Україні не вдається «не зважати на народ». Тобто йдеться не про якусь «народну психологію», а про об’єктивні умови.