Інколи досить важко пояснити росіянам, чому саме «Україна не Росія» і Росією бути не хоче. Справа у певних ціннісних та світоглядних особливостях, які було б цікаво колись каталогізувати не як набір якихось стереотипів, а як низку цілком підтверджених у соціологічних дослідженнях відмінностей. Цей текст – невелика ілюстрація до теми.
Подією, яка вчергове звернула мою увагу на питання відмінностей між Україною і Росією, став чудовий текст Володимира Рафєєнка «Мій друг Бенджамен. Як корабель філософів плив з Донецька до Києва. Історія письменника, видавця та однієї галюцінації», опублікований у «Фокусі»[1]. Серед іншого, у ньому згадується, як друг оповідача (обидва тепер – переселенці з Донецька) задовго до подій 2013-2014 років став переосмислювати ставлення до Росії і до «російського» взагалі: «Кинувшись у певний момент життя в обійми української ідеї, мій друг пристрасно й щиро взявся критикувати, а згодом навіть ненавидіти певні культурні коди лише тому, що вони корінилися в російській культурі. Пригадую, я був страшенно ошелешений, коли Бенджамен повідомив новину: Пушкін – графоман».
З одного боку, тут є певна комічність, а з іншого, для мене очевидний пошук відповіді на досить різку зміну уявлень – ситуація, коли внаслідок конкретного конфлікту в негативному ключі переосмислюється все, що стосується «протилежної сторони». А саме – відбувається відшуковування аргументів на користь того, що «вони» не змінилися, а насправді «завжди були такі», лише «ми» цього не помічали раніше. Все це спонукає до питання, наскільки це все відповідає дійсності? Чи наші нинішні уявлення мають під собою грунт, окрім емоцій та стереотипів? Чи не є вони лише способом захиститися від когнітивного дисонансу?
У зв’язку з усіма цими питаннями мені пригадалася історія поїздки до Криму у 2008 році. Я їхав до Сімферополя з Харкова, а моя дружина з Києва, тож це історія більшою мірою її.
Коли вона сіла на поїзд, виявилося, що одне вікно у вагоні не закривається, а оскільки це був вересень, і різко похолодало, дуже швидко стало холодно й у вагоні. Що робити? Проста скарга до провідниці жодних результатів не принесла, ситуація потребувала, так би мовити, «більш формального підходу». Так, у вагоні висіли «Правила… », згідно з якими, температура мала бути не менше 18 градусів. Термометр, який так само висів у вагоні, показував +15. Фотографії одного й іншого мали стати більш значним аргументом. Відмовки провідниці Світлана з однодумцями записувала на диктофон, озвучивши прохання покликати начальника поїзда. Як сказала провідниця, зв’язку з ним немає. Порушення? Так і зафіксуємо. Врешті решт вона погодилася піти до штабного вагону й покликати його особисто. Через деякий час вернулася зі словами, що між вагонів немає проходу. «Правила…» знову вказують на порушення, причому серйозне. Через деякий час начальник поїзда таки з’явився, вибачався за форс-мажор. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що похолодання сталося лише в той день чи навіть ніч від’їзду, а тому на «зимовий час» ще нічого не було переведено – не було ані палива, ані навіть теплих ковдр. Єдиним можливим виходом з ситуації став безкоштовний чай для всіх пасажирів вагону. Й лист-вибачення від Укрзалізниці згодом.
Назад ми їхали з Севастополя Санкт-Петербурзьким поїздом. Єдиним інформаційним ресурсом у вагоні були не «Правила… », не термометр і не пам’ятка про права пасажирів, а величезний плакат: «Российские железные дороги – гордость великой России!».
Як на мене, ця відмінність є типовою: тут, в Україні, значно більше шансів для захисту власних прав, тоді як в Росії – «Ты забыл, в какую страну приехал?». Останню фразу можна було почути, зокрема, на зауваження водію міжнародного автобуса, яким ми колись поверталися з Курська до Харкова – він курив у салоні під приводом «щоб не заснути за кермом» (вдень), але, в’їхавши на територію України, ця потреба в нього чомусь відпала.
Я вже згадував інтерв’ю з учасниками і активістами Євромайдану в Харкові. Для них принциповим було, щоб Україна не стала схожою на Росію передусім в цьому питанні – чого Янукович дуже прагнув. І задля цього вони свідомо готові були йти на певні жертви. Задля правил і права.
Для Росії ж важливіше, так би мовити, неформальний підхід. Чому? Тому що будь яка «формальність» передбачає залучення держави, а це видається небезпечним в будь-якому разі. Це не особливість саме Росії, а специфіка будь-яких суспільств, де держава є чужою для людини. Так, колись в італійському мюзиклі з Адріано Челентано, де події відбуваються десь наприкінці 19 чи на початку 20 століття, двоє селян домовлялися вирішити конфлікт між ними таким чином, щоб за жодних обставин не залучати поліцію.
Інша причина – традиційність суспільства. Залучення держави – це вихід з традиційних стосунків (гемайншафту, за Ф. Тьоннісом), така собі «дегуманізація». І якщо це якимось чином може відбуватися у світі фрагментованих відносин, де ти маєш великі шанси ніколи не зустріти більше того, хто є іншою стороною конфлікту (власне, у великому місті чи суспільстві зі значною мобільністю), то у решті ситуацій відмова «вирішити питання по-людськи» вкрай небажана.
Тож знову таки, рецепт для України звучить досить банально: модернізуватися та все більше робити державу своєю.
