Харків яко постсучасне місто: мультикультурні перспективи міста

У 1918 році Дмитро Багалій назвав 13 розділ своєї “Історії Слобідської України” “Харків яко українське місто”. Очевидно, причина полягала в тому, що були підстави на цьому наголошувати. Сьогодні так само часто йдеться про таку необхідність. Але чи справді етнічна чи політико-адміністративна визначеність є актуальною у світі глобальної економіки? Чи не звужує це можливості для конкуренції та розвитку? І чи існують перспективи для Харкова?

Про цінність культурного розмаїття говорять здавна. Як приклад можна навести, скажімо, інтерпретацію маргінальності у позитивному ключі[1]. І справді, є всі підстави вважати, що маргінальна особа мусить відрізнятися більшим творчим потенціалом саме завдяки включеності до різних культур, з комбінації елементів котрих можуть народитися нові ідеї та продукти. З іншого боку, різноманіття нерідко (хоча й не завжди) супроводжується певним рівнем толерантності до іншого, що, у свою чергу, знову ж таки, є плідним середовищем для інновацій (якщо згадувати Р. Флориду, наприклад[2]). У цьому дусі логічними є намагання переосмислення суспільств, регіонів, міст тощо, які містять у собі елементи різних культур, цінностей, традицій, не лише як проблему, але й як можливість чи навіть перевагу. Прикладом цього можна вважати й діяльність Центру провідних досліджень та освіти при Європейському гуманітарному університеті у Вільнюсі, який тривалий час просував ідею інтерпретації регіону Білорусі, України та Молдови як особливого культурно-історичного суб’єкту – «Порубіжжя» між Європою та Росією. На думку ідеологів такого підходу, безліч відмінностей різного роду створюють не лише власну специфіку регіону, але й, серед іншого, і потенціал для витворення моделей знаходження спільної мови між різними культурами[3].

Усе це – лише побіжні приклади позитивного ставлення до різноманіття, список яких можна продовжувати. Звичайно, так само можна наголошувати і на зворотньому – недовірі, підозріливості, конфліктах тощо. Однак, для мене позитивність різноманіття проявилася дуже практичним чином: саме завдяки своєму різноманіттю Харків не повторив долі Донецька та Луганська.

Звичайно, попри всі намагання активістів та ідеологів, Харків не можна вважати цілком (про)українським містом – ані зараз, ані раніше[4]. З іншого боку, Харків, вочевидь, не є і (про)російським. Саме така невизначеність і створює ситуацію, коли жодна сторона будь-якого протистояння чи навіть конфлікту не має критичної маси аби повернути ситуацію цілком на свою користь. З одного боку, Харків не має шансів навернутися до «руського миру», а з іншого – навряд чи втратить власну специфіку, розчинившись в уявному «українському каноні». Іншими словами, цю невизначеність, зумовлену різноманітністю можна вважати недоліком, але можна і перевагою[5].

Російсько-українське протистояння провокує розгляд ситуації в етнічних чи мовних категоріях. Водночас поширеною думкою також є відмова від саме такої інтерпретації на користь аналізу культурних, ціннісних, цивілізаційних тощо відмінностей у ширшому контексті. Але, відмовившись від мовно-етнічного тлумачення ситуації, можна (і треба!) не зводити все до культури як остаточної причини відмінностей і протистоянь. Так, наприклад, зважаючи на марксистське «суспільне буття визначає суспільну свідомість», логічно стверджувати, що різні цінності продукуються різними соціально-економічними умовами[6]. І тому саме у соціально-економічній специфіці Харкова полягає його відмінність від Донецька та Луганська. Різний у структурі виробництва та соціальному складі мешканців Харків завадив масовому поширенню однієї ідеї, як це сталося у більш східному регіоні. Звичайно, це не єдина причина, але одна з головних. Іншими словами, етнічні, культурні, геополітичні тощо пояснення видаються менш слушними порівняно з соціально-економічними.

Ще більшої актуальності таке бачення набуває в контексті глобалізації. З одного боку, справді, економічні зв’язки Харкова традиційно вибудовувалися саме з Росією на основі географічної близькості. З іншого боку, географія як така сама стає усе менш важливим чинником економічної й іншої діяльності як взагалі, так і для Харкова зокрема. Так, наприклад, за останніми даними Харків є провідним українським центром ІТ-індустрії – позиція, на яку, скажімо, Львів тільки намагається претендувати[7]. Згідно з М. Кастельсом, отримати хороші економічні здобутки можна лише зайнявши важливе місто у «просторі потоків» (“space of flows”)[8]. А це означає, що прив’язка до території стає знаком провінційності. З яким Харків («Перша столиця») не бажає миритися. Усвідомлюючи це, все частіше намагаються акцентувати увагу на можливостях Харкова не як «міста прикордонного співробітництва», а як «глобального міста»[9].

Власне, чому б ні? Справді, потенціал у міста є. Причому не лише у суто економічній площині. Так, наприклад, Харків вважають студентським містом, але дуже невпевнено говорять проте, що саме це дає місту окрім роботи викладачам. Якщо, скажімо, інтегрувати до міського життя іноземних студентів, Харків міг би перетворитися на справді мультикультурне космополітичне місто, у якому традиційні розмови про «українськість» чи «російськість» стали б ще менш актуальними, ніж сьогодні.