Cтановлення східноєвропейських студій та інтерпретації Східної Європи у Німецькій і Австро-Угорській імперіях

Передумови впровадження фаху «східноєвропейська історія» до кола академічних дисциплін у німецькомовних країнах Європи

Ще задовго до початку ХХ ст. у головах європейців утвердився поділ на «цивілізовану» Західну та «відсталу» Східну Європу. До сьогодні серед дослідників не існує єдиної думки щодо часу виникнення такого поділу. Ларрі Вульф у своїй праці «Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва»[1], опираючись в основному на франко- та англомовні джерела, обґрунтовує утвердження поділу Схід – Захід за доби Просвітництва. Дослідник Пьотр Вандич розмежування європейського Заходу і Сходу й вихід «цієї дихотомії на авансцену» датує ХІХ ст. і пов’язує з дискусією між російськими західниками й слов’янофілами[2]. Ярослав Грицак слідом за Ігорем Шевченком[3] наводить дослідження й приклади того, що «це найдавніший культурний поділ в Європі», але до кінця ХVII ст. він не мав такого вагомого значення[4]. Існує й німецька візія, яка в нашому випадку є найбільш цікавою.

Німецький дослідник Ганс Лемберг у 1985 р., ще за дев’ять років до виходу праці Л. Вульфа, опублікував статтю про виникнення поняття «Східна Європа». Послуговуючись в основному німецькомовними джерелами, він дійшов висновку, що перехід від поділу Європи на «Південь – Північ» до нового конструкту «Схід – Захід» відбувся на початку ХІХ ст. Процес переміщення Росії з варварської Півночі на відсталий Схід не був якимось «одномоментним актом» та простою зміною термінології. Г. Лемберг розміщує його в хронологічні рамки «між наполеонівськими війнами та Кримською війною»[5]. За його розвідками поняття «східноєвропейська історія», як спільне означення російської і польської історії, на німецькомовному просторі вперше було вжито у 1860 р. істориком Ернстом Херрманном, професором Геттінгенського університету, прибалтійським німцем за походженням[6].

За твердженням Г. Лемберга у німецькомовній географічній літературі «Східна Європа» найпізніше з 60-х рр. ХІХ ст. була вже усталеним поняттям, під яким, насамперед, розуміли Росію, включно з польськими землями. У свою чергу «переміщення» Росії з Півночі на Схід стало підставою для творення її образу як напівазійської держави[7]. Оскільки в орієнтальних студіях на початку ХІХ ст. Схід все більше асоціювався з «дикістю», «не цивілізованістю» й «загрозою», то у Німеччині ці уявлення після 1848 р. все частіше почали переносити й на Росію[8].

На початку ХХІ ст. було виявлено опубліковану ще 1774 р. у Ляйпцигу працю «Дослідження з історії східних європейських народів» за авторства швецького богослова й історика Й. Е. Тунманна, який був професором риторики й філософії у Галльському університеті[9]. Це певною мірою спонукає до часткового переосмислення запропонованої Г. Лембергом хронології. У 2005 р. німецький славіст Зігфрід Торнов опублікував довідник під промовистою назвою «Що є Східна Європа»[10], в якому представлено тексти про Східну Європу від часів пізньої античності до виникнення національних держав у ХІХ ст. Опираючись на них, автор відзначає, що Східна Європа не є винаходом ХVІІІ ст., як писав Л. Вульф, а є «старою історичною реальністю». Він повязує поділ Європи на дві частини: «романо-германську західну половину й греко-слов’янську східну половину» з коронацією Карла Великого в 800 р. й слов’янською місією та відстоює думку, що цей поділ, завдяки «поступовому переміщенню імперії від Риму до німців і від Візантії до росіян», зберігався до Першої світової війни. «Відсталість Східної Європи в порівнянні з Західною, – на думку З. Торнова, – не є проєкцією», а постала «з пізнішої християнізації, з «нужди людей» і кріпосного права, з штурму монголів і турецьких воєн …»[11]. Варто зауважити, що для підтвердження своїх гіпотез він не використовує у довіднику німецькомовних текстів. На підставі цього можна припустити, що Східна Європа як «інший» для конструювання західноєвропейської ідентичності не була суто німецьким винаходом, а поділ на Схід та Захід радше був перенесений/трансферований з франко-англомовного простору на німецькомовний. Німці без особливих застережень прийняли образ «відсталої», «дикої» та «варварської» Східної Європи. Вочевидь це відповідало їх уявленням. Суто німецьким винаходом було інтерпретування особливої культурницької місії німців у Східній Європі. Варто зауважити й те, що негативний образ Східної Європи був трансферований не тільки із Заходу, але й зі східноєвропейського інтелектуального середовища, перш за все, російського, де активно велась дискусія слов’янофілів та західників. Окрім того, негативний образ Росії, яка в Німеччині найчастіше трактувалась відповідником Східної Європи, активно пропагувався й прибалтійськими німцями.

Чітких та однозначно визначених кордонів між Західною та Східною Європою не існувало. Своєрідним порубіжжям двох частин Європи був німецькомовний світ, що обумовлювалось зростанням важливості мовно-національних критеріїв. З іншого боку, процеси консолідування мовно-національних спільнот призвели до того, що Східна Європа часто ідентифікувалась не тільки з Російською імперією, але й зі слов’янським світом загалом[12], якому також приписувався азійський варварський характер. Ототожнення Східної Європи зі слов’янським світом частково було обумовлено й розвитком славістики, яка в університетах німецькомовного простору почала утверджуватись ще у другій третині ХІХ ст. як окремий фах[13].

В академічній німецькій історіографії ХІХ ст. Росія й Східна Європа майже залишались поза увагою, бо вона концентрувалась на романо-германському світі. Частково це було спричинено тим, що тут предметом історичних досліджень вважалась держава. За постулатами Гегеля під цю категорію підпадали насамперед західні території, які на німецькомовному просторі зазвичай називали «абендланд» (Abendland). Польща не потрапляла в цю категорію, бо у ХІХ ст. не мала своєї державності, а Росія у своєму державному розвитку не досягла рівня Заходу[14]. Визначальний вплив на німецьку історіографію ХІХ ст. мав Леопольд фон Ранке[15], який вважав, що «Нью-Йорк і Ліма ближчі ніж Київ і Смоленськ», тому «не потрібно розглядати Європу й Америку лише в протилежності та контрасті: по ту сторону океану відбувається розвиток цієї сторони життя»[16]. Ці позиції двох корифеїв німецької науки на тривалий час означили східноєвропейську історію як «немодний», «неперспективний» напрямок історичних досліджень майже до кінця ХІХ ст. Тому можна радше говорити про видання поодиноких праць, здебільшого з історії Росії, переважна частина яких належала російським історикам німецького походження як, наприклад, Олександру Брікнеру[17]. Домінування інтересу до Росії й відповідно праць з її історії пояснює й той факт, що на кінець ХІХ ст. землі, які лежали на схід та південний схід від німецькомовного світу, були поділені між Німецькою, Австро-Угорською, Російською та Османською імперіями. Тільки Греція, Болгарія, Сербія, Румунія та Чорногорія спромоглися здобути певну незалежність від імперського панування.

Існуючий територіальний поділ не мав статус-кво: національні рухи робили імперську владу доволі хиткою і посилювали політичний і науковий інтерес до історії цих земель. Окрім того, на цих територіях частка німецького етносу була доволі вагомою, що також породжувало зацікавленість цим регіоном. Тобто певний інтерес до історії Східної Європи існував у німецькомовному академічному середовищі в ХІХ ст., що зазвичай проявлялось у виданні поодиноких праць, але в університетських навчальних курсах східноєвропейська історія практично не була представлена. Однак науковій моді протистояла політика. Російська імперія належала до іншого світу і її активізація на міжнародній арені посилювала інтерес до неї та її історії. До того ж після відставки О. Бісмарка, який вважав мир з Росією запорукою зростання німецької могутності в Європі, у зовнішньополітичних колах Німецької імперії все частіше почали розглядати Росію як основного суперника для поширення німецького впливу на Схід, а «ворог» зазвичай потребує більш детального «вивчення».

З кінця ХІХ ст. великі держави Європи, зокрема і Росія, почали готуватися до перерозподілу сфер впливу, що проявилось в нарощуванні озброєнь та формуванні військово-політичних блоків. У Німецькій та Австро-Угорській імперіях значно активізувалась східна політика, яка на східноєвропейському просторі зазвичай трактувалась як «дранґ нах остен»[18], хоча на німецькомовному просторі цей термін не набув такого широкого вжитку ані в історичній, ані в публіцистичній лексиці[19]. Порубіжжя німецькомовного світу зі Східною Європою обумовило особливий інтерес, особливе трактування й особливі підходи до вивчення історії Східної Європи, конструювання її образу, який неодноразово залучався для легітимації східної політики в Німеччині[20] та Австрії.

До конструювання образів Східної Європи долучалися не тільки політики й журналісти, але й інтелектуали, перш за все, університетські професори, які у німецькому суспільстві аж до утвердження нацистської влади займали особливе місце. Фрітц Рінгер охарактеризував тогочасну університетську еліту як привілейовану касту «німецьких мандаринів»[21]. Окрім того університети завжди були особливим інтелектуальним простором, де продукувалися ідеї, концепти та стратегії, що мали вагомий вплив, насамперед, на молодь[22]. Політичний чинник був найвагомішим у зростанні інтересу до Східної Європи, що обумовило виділення коштів урядовими колами Берліна та Відня на заснування в університетах інституцій, які б переймались дослідженнями цього регіону.

Інституалізація східноєвропейських студій у Німецькій та Австро-Угорській імперіях

З кінця ХІХ ст. у Німецькій та Австро-Угорській імперіях розпочинаються процеси інституалізації[23] східноєвропейських історичних досліджень. Впровадження в Німеччині східноєвропейської історії до кола фахових університетських дисциплін пов’язано з іменем Теодора  Шіманна[24]. Історія заснування першого семінару східноєвропейської історії у Берлінському університеті та діяльність Т. Шіманна на посаді директора цієї інституції значною мірою обумовили концепцію і специфіку подальшого розвитку нової дисципліни й інтерпретування Східної Європи. Т. Шіманн народився 1848 р. у Курляндському містечку Гробін у родині прибалтійських німців, де домінували національно-консервативні ідеали та сповідувався протестантизм. Після закінчення гімназії Т. Шіманн студіював історію у Дерптському університеті[25]. Тут він отримав перший досвід боротьби проти політики русифікації Прибалтики. Докторський ступінь отримав у Геттінгенському університеті у 1874 р. За ці роки у нього закріпилось усвідомлення своєї німецької приналежності і зміцніло рішення присвятити своє життя німецькій справі у Прибалтійському краї[26]. Повернувшись у Прибалтику, Т. Шіманн спочатку працював вчителем гімназії, а потім архіваріусом та журналістом. Він також намагався поширювати у Німеччині знання про історію Росії. Коли політика русифікації , яку проводив Олександр ІІІ, досягла свого зеніту, Т. Шіманн перебрався до Берліна[27]. Завдяки заступництву й підтримці Гайнріха фон Трайчке[28] Т. Шіманн захистив на підставі опублікованої у Берліні 1886 р. праці «Росія, Польща і Ліфляндія до ХVІІ ст.»[29] габілітацію й отримав посаду приват-доцента Берлінського університету. Якщо в науковому середовищі Т. Шіманн не посів серйозних позицій, то в урядових колах він мав чималу підтримку. Активізація східної політики посилила його позиції й потребу в ньому. Т. Шіманн мав прекрасну кар’єру публіциста. Впродовж 1887-1893 рр. був берлінським кореспондентом «Münchener Allgemeinenn Zeitung» («Мюнхенської загальної газети»), а впродовж 1892-1914 рр. автором щотижневих політичних оглядів у провідній газеті Німецької консервативної партії «Neuen Preußischen Zeitung» («Новій прусській газеті»). Це відкрило перед ним широкі можливості для поширення своїх ідей серед широкого загалу німецького суспільства.

За підтримки високих покровителів Т. Шіманн повернувся в 1892 р. на філософський факультет Берлінського університету екстраординарним професором східноєвропейської історії та краєзнавства[30]. Це був перший крок до впровадження східноєвропейської історії до кола університетських дисциплін у Німецькій імперії й своєрідний «компроміс між політичною необхідністю, науковими зацікавленнями та особистими мотивами»[31]. Під час першого зимового семестру лекції Т. Шіманна з «Історії Росії в ХІХ ст.» відвідували 39 слухачів. Він практично щороку оновлював тематику лекцій з історії Росії й кількість слухачів постійно зростала. Під час зимового семестру 1896-1897 н. р. охочих слухати курс «Загальна історія Росії від найдавніших часів до сьогодення» виявилося аж 177 осіб. Це засвідчило зростання інтересу до історії Росії не тільки у політичних колах, але й серед студентського загалу. У 1901 р. на курс Т. Шіманна «Польське питання в ХІХ ст.» записалося 324 слухачі. Більшість із них не були істориками й мали польське походження. Невдовзі вони й вчинили страйк, протестуючи проти націоналістичних висловлювань Т. Шіманна[32]. Цей скандал набув широкого розголосу, але не мав негативних наслідків для подальшої академічної кар’єри Т. Шіманна в Берлінському університеті. В подальшому він дистанціювався від польської тематики й уникав висловлювань щодо польської проблеми, що дало навіть підстави сучасним дослідникам характеризувати його «як майже полонофіла»[33].

В Австро-Угорській монархії у 90-і рр. ХІХ ст. також ініціювалися заходи щодо інституалізації східноєвропейської історії. Тут, на відміну від Німеччини, спочатку тон задавали не стільки представники зовнішньополітичного відомства й етнічні німці, а власне представники слов’янського світу. Після виходу 1886 р. у відставку Франца Міклошича кафедру слов’янської філології очолив Ватрослав Ягіч. Він намагався зреалізувати концепцію, відповідно до якої славістика не обмежувалась би тільки «науковим плеканням мов», а охоплювало б також літературу та деякі допоміжні дисципліни, передусім історію[34].  Правда тут питання стояло не стільки про східноєвропейську історію, скільки історію слов’ян. Задля реалізації цього задуму В. Ягіч наприкінці 1891 р. запросив до Відня свого друга Констянтина Їрeчека[35], який на той час був професором всесвітньої історії з особливим наголосом на історії слов’ян Празького університету.

Внук Павла Йосипа Шафарика К. Їречек народився 1854 р. у Відні. Його батько досліджував історію богемської літератури, був радником у міністерстві освіти[36]. Протягом 1872-1875 рр. К. Їречек здобував вищу освіту на філософському факультеті Празького університету. Він мав чудові здібності до вивчення мов, тож ще під час навчання у гімназії, окрім німецької та чеської, оволодів сербохорватською, болгарською, французькою, італійською, російською, багато читав англійською, орієнталіськими та іншими мовами, а в університеті вивчав класичну філологію. У студентські роки зацікавився історією Балканського півострова й вже у 1876 р. захистив докторську дисертацію про історію болгар, а наступного року габілітацію про військові шляхи від Белграда до Константинополя та гірські перевали Балкан[37], яка мала історико-географічний характер. Обидві дисертації були опубліковані й мали широкий науковий резонанс, а К. Їречек отримав посаду приват-доцента Празького університету. У 1879 р. він перебрався до Болгарії, де працював у міністерстві освіти й навіть певний час обіймав посаду міністра. Після повернення у 1884 р. до Празького університету отримав професорську посаду[38]. Його наукова діяльність здобула міжнародне визнання. К. Їречек був членом-кореспондентом Російської Імператорської Академії наук, Південнослов’янської Академії наук та мистецтв у Загребі, членом низки наукових товариств у Белграді, Софії, Празі[39].

Своє запрошення В. Ягіч мотивував тим, що К. Їречек вже є відомим спеціалістом з історії Балкан і, насамперед південних слов’ян, а переважна частина слухачів його семінару – південні слов’яни Габсбурзької монархії. Водночас В. Ягіч домігся відкриття ще однієї кафедри у рамках очолюваного ним семінару. У травні 1892 р. на засіданні колегії професорів Віденського університету дискутувалося питання про назву майбутньої кафедри. Історики були проти назви «кафедра слов’янської історії», тому в кінцевому результаті всі зійшлись на назві «кафедра слов’янської філології та старожитностей», яку К. Їречек очолив у 1893 р. й, попри назву кафедри, провадив там в основному історичні студії. Віденська преса коментувала цю подію як «перший випадок, коли професора Празького чеського університету переведено до німецького університету Австрії»[40]. Ці заходи стали поштовхом до подальшої інституалізації фаху «східноєвропейська історія» у Віденському університеті.

Якщо у Відні не вдалось запровадити ні кафедру слов’янської, ні східноєвропейської історії, то на периферії імперії ситуація була дещо інакшою. У Львівському університеті в 1894 р. постала кафедра всесвітньої історії з особливим наголосом на історії Східної Європи, яку очолив М. Грушевський. Це була перша офіційна кафедра східноєвропейської історії у Габсбурзькій імперії, хоча фактично М. Грушевський перетворив її на кафедру української історії. Поступово східноєвропейська історія як окрема дисципліна утвердилась в інших університетах на периферії. І в цьому чимала заслуга К. Їрeчека. За його сприяння у 1898 р. Володимир Мількович отримав посаду екстраординарного професора східноєвропейської історії у Чернівецькому університеті. Тут розпочав свою наукову кар’єру і його учень Іон Ністор. Завдяки клопотанням К. Їречека Ярослав Бідло читав курси зі східноєвропейської історії у Празькому університеті[41]. Безумовно старання К. Їрeчека були успішними завдяки зростанню толерування цього напрямку досліджень в урядових колах.

На початку ХХ ст.  заходами Т. Шімана зміцнились позиції східноєвропейської історії у Берлінському університеті.  Він підготував доповідну записку, в якій обґрунтовував необхідність облаштування в Берліні, Бреслау та Кенігсберга посад для подальших досліджень історії Росії. За запровадження семінару східноєвропейської історії у Берлінському університеті й призначення Т. Шіманна директором у 1901 р. клопотав особисто кайзер Вільгельм ІІ[42]. Вже наступного року Т. Шіманн очолив новоутворений семінар східноєвропейської історії й краєзнавства, який став першою інституцією подібного зразка на німецькомовному просторі[43] і в подальшому послугував за взірець для організації викладання та досліджень східноєвропейської історії у вищих навчальних закладах. Історія заснування семінару дала в подальшому підстави Г. Штьоклю назвати східноєвропейські історичні дослідження «академічною допоміжною дисципліною зовнішньої політики»[44].

Безумовно, впровадження східноєвропейської історії до складу академічних дисциплін стало можливим завдяки наполегливій діяльності Т. Шіманна, його зв’язкам з високопосадовцями Німецької імперії, що співпало з активізацією політичного інтересу до Східної Європи й прагнень розширити життєвий простір німців саме за рахунок цих територій, де найбільшим суперником була Російська імперія. Але саме це обумовило подальшу політизацію цього напрямку досліджень у Німеччині та фіксацію науково-дослідницьких інтересів на історії Росії і Радянського Союзу впродовж ХХ ст.

Поряд з Т. Шіманном у становленні та утвердженні східноєвропейської історії як академічної дисципліни у Німецькій імперії помітну роль відігравав і Отто Гетч, який був родом з Ляйпціга. Протягом 1895-1899 рр. О. Гетч навчався в Ляйпцігському університеті, де вивчав історію, національну економію, історію мистецтва. Серед його вчителів був історик Карл Лампрехт, який запропонував культурно-психологічний метод та «відокремив історичний процес від історичного пізнання»[45].

Восени 1900 р. О. Гетч переїхав до Берліна, де невдовзі став співробітником Прусської академії наук і зацікавився історією Східної Європи[46]. Він притримувався доволі консервативних поглядів. Був активістом Німецької консервативної партії й Пангерманського Союзу, у 1904 р. увійшов до складу його правління[47]. У 1911 р. він став наступником Т. Шіманна у Прусській військовій академії, очоливши кафедру новітньої історії[48]. Призначення О. Гетча на таку високу посаду відповідало завданням новоутвореної інституції, оскільки він був активним поборником антипольської політики в Німеччині та противником відродження Польщі. Поступово в О. Гетча з’явилося все більше покровителів серед впливових політичних кіл Німеччини, які також були прихильниками спільного з Росією панування над Східною Європою. Завдяки їм у 1913 р. спеціально для О. Гетча у Берлінському університеті було запроваджену посаду екстраординарного професора східноєвропейської історії[49]. Тут, як і випадку Т. Шіманна, політика була не на останньому місці.

Заснування семінару східноєвропейської історії та краєзнавства у Берлінському університеті стало прикладом для утворення аналогічного семінару у Відні. Організаційно до цього доклались, насамперед, принц Франц І фон Ліхтенштайн та Ганс Уберсбергер. Останній з осені 1899 р. за ініціативою і на кошти Ф. фон Ліхтенштайна (посла Австро-Угорщини в Петербурзі), розпочав дослідницьку роботу в Росії[50]. Перед Г. Уберсбергером стояло завдання дослідити історію австрійсько-російських відносин. У Росії він працював в архівах Санкт-Петербурга та Москви, а згодом продовжив дослідницьку роботу в Мюнхені, Венеції, Іннсбурзі та Граці. За цей час він добре опанував російську та польську мови[51].

На початку 1906 р. Г. Уберсбергер отримав посаду приват-доцента східноєвропейської історії філософського факультету Віденського університету й почав читати лекції з історії Польщі та Росії[52]. Таким чином, східноєвропейська історія була репрезентована у Віденському університеті в лекціях К. Їречека й Г. Уберсбергера, що давало підстави для заснування окремого семінару східноєвропейської історії. Важливу роль у заснуванні семінару східноєвропейської історії зіграло й придбання в Росії восени 1906 р., за ініціативою Г. Уберсбергера та на кошти принца Ф. фон Ліхтенштайна, великої бібліотеки російського історика Василя Більбасова. Відкриття семінару східноєвропейської історії у Берліні й вагомий вплив його чільника Т. Шіманна на зовнішньополітичне відомство були доволі привабливі для Г. Уберсбергера й Ф. фон Ліхтенштайна, тому при заснуванні семінару вони намагались перейняти його як зразок[53]. Професорська колегія Віденського університету 14 серпня 1907 р. ухвалила рішення про заснування семінару східноєвропейської історії[54], який очолив К. Їречек. Рішення міністерства про заснування семінару було опубліковано і прокоментовано в «Neue Freie Presse» («Нова вільна преса»)[55], яка хоч і не була дружелюбно налаштована ні до слов’ян, ні до Росії, але оцінювала цю подію позитивно. У публікації відзначалось, що для Австрії набагато важливіше ніж для Пруссії вивчати слов’янську історію, особливо росіян і поляків. Бо це дає можливість виконувати посередницьку місію не тільки між германським і слов’янським, а також між романським і слов’янським світом[56]. Цікаво, що редакцією східноєвропейська історія однозначно сприймалась і трактувалась як слов’янська історія і, в першу чергу, російська й польська.

У роботі семінару брав участь і В. Ягіч, який разом з К. Їречеком здійснював керівництво виконанням дисертаційних робіт на семінарі. Серед дисертантів було чимало й українців, які захищали дисертації на теми української історії[57]. За час викладацької діяльності К. Їречека у Віденському університеті слухачами його курсів було в цілому 1953 студенти, 90 % яких походили з Австро-Угорської імперії, серед них найбільшу групу – 20 % складали вихідці з Галичини[58]. Невдовзі після заснування семінару професорську посаду отримав і Г. Уберсбергер.

Таким чином в Австро-Угорській імперії ще до Першої світової війни посади професорів чи кафедри східноєвропейської історії були запроваджені у Львівському, Чернівецькому, Празькому й Віденському університетах. Показово, що з шести професорів східноєвропейської історії у Габсбурзькій монархії тільки один Г. Уберсбергер був етнічним німцем.

В міру загострення міжнародних відносин східноєвропейська історія й славістика почали впроваджуватись і в університетах Німецької імперії. Варто відзначити, що не тільки політичні чинники впливали на процеси інституалізації. Тут, як і попередньо в Австро-Угорській імперії, виникнення нових інституцій ініціювалось представниками академічного середовища, в якому можна виділити дві групи. Представники першої (переважно історики, окрім Л. К. Ґетца) свої ініціативи аргументували політичною ситуацією. Другу групу представляли славісти, які у своїх ініціативах виходили з позицій важливості слов’янської культури для Європи. До цієї групи належав і мюнхенський візантист Карл Крумбахер[59].

У Колоніальному інституті в Гамбурзі 1914 р., переважно завдяки клопотанням тамтешніх купців, було запроваджено посаду професора культури та історії Росії, яку зайняв асистент берлінського семінару східноєвропейської історії Ріхард Сaломон[60]. На осінь 1914 р. була запланована поїздка Р. Саломона в Росію, але початок війни унеможливив цей задум. Майже одразу після призначення на посаду в Гамбурзі він був призваний на військову службу. Його знайомство зі Східною Європою, як і цілої низки майбутніх німецьких дослідників історії Східної Європи, наукові кар’єри яких розпочались вже у повоєнний період, розпочалось в умовах війни. Безумовно це мало вплив на їх сприйняття Східної Європи та конструювання її образів. Наукову і викладацьку діяльність Р. Саломон зміг розпочати тільки в зимовому семестрі 1915-1916 рр., а в 1917 р. посаду професора культури та історії Росії було трансформовано в семінар східноєвропейської історії Гамбурзького університету[61].

У навантаження професора Боннського університету Леопольда Карла Гетца  з 1914 р. також було включено історію та краєзнавство Східної Європи[62]. До початку своєї викладацької діяльності у Боннському університеті Л. К. Гетц протягом 1892–1900 рр. служив старокатолицьким пастором у Пассау[63]. Між Старокатолицькою церквою Німеччини та Російською православною церквою в 90-х рр. ХІХ ст. велись інтенсивні дискусії, що очевидно й викликало у нього чималий інтерес до православ’я й історії Київської Русі[64]. Однією з перших робіт Л. К. Гетца в цій царині стало дослідження про слов’янських апостолів Кирила та Мефодія[65]. Робота була сприйнята критично[66], але Л. К. Гетц продовжив подальші дослідження історії слов’янства й пояснював це «великою любов’ю до цієї галузі науки, щоб в роботі не зневіритись і перед труднощами не відступити»[67]. У подоланні цих труднощів, насамперед, у поясненні тих чи інших термінів допомогу йому надавав й М. Грушевський[68].

У подальшому Л. К. Гетц виступав за більш широке впровадження в університетській освіті слов’янської історії та наголошував на необхідності розширення знань німців про Східну Європу[69]. 1904 р. у передмові до монографії «Києво-Печерський монастир як культурний центр домонгольської Росії» він висловив ідею заснування спеціального фахового видання з історії Східної Європи[70]. Подібні плани виношував й Т. Шіманн, але у німецькомовному академічному середовищі на той час було дуже мало фахівців з історії Східної Європи, які б могли стати дописувачами журналу і співпраця із зарубіжними авторами була незначною[71]. Незважаючи на це Т. Шіманн не полишив ідею заснування журналу і 1908 р. звернувся до М. Грушевського[72] з пропозицією винести це питання на дискусію на Міжнародному конгресі істориків. Ця ідея була підтримана М. Грушевським[73], але свою обіцянку він не виконав, бо не зміг приїхати й безпосередньо взяти участь у конгресі.

Пізніше листування з приводу заснування «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte» («Журналу східноєвропейської історії») перебрав на себе О. Гетч, який під час однієї з подорожей до Галичини познайомився з М. Грушевським. Він сам ініціював зустріч для знайомства[74]. З того часу вони підтримували «стосунки, які часто переривались» і, за словами О. Гетча, «завжди були вільними»[75]. Особливо інтенсивним листування між М. Грушевським і О. Гетчем було впродовж 1909 р. На той час завдяки спільним діям Т. Шіманна та О. Гетча вдалося отримати кошти від прусського міністерства культури на видання журналу. О. Гетч у листі просив М. Грушевсько про декілька прізвищ, кому можна б було переслати проспект першого номера «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte», особливо адресу Івана Франка, перелік публікацій з малоросійської історії, також просив про співпрацю не тільки М. Грушевського, але й інших істориків[76]. О. Гетч інформував, що українська історія у журналі буде представлена самостійно як окремий розділ східноєвропейської історії, зазначаючи, що велику частину цієї роботи повинні здійснювати українські вчені, бо у Західній Європі немає справжніх експертів[77].

Перший номер вийшов восени 1910 р.[78]. Редакторами журналу були Т. Шіманн, О. Гетч, Л. К. Гетц та Г. Уберсбергер. Редактори ставили за мету зробити журнал «центральним органом, який би об’єднував роботу істориків Сходу і Заходу в області східноєвропейської історії» та ознайомлювати західноєвропейських дослідників з працями східних істориків, насамперед російських і польських, шляхом короткого викладу змісту робіт, рецензій та повідомлень[79]. Це означало якісно новий рівень професіоналізації східноєвропейських досліджень на німецькомовному просторі[80]. До співпраці в журналі долучались й історики зі Східної Європи. Наприклад, у часописі публікувалися статті А. Флоровського[81], М. Слабченка[82], А. Лаппо-Данилевського[83]. Основним дописувачем та інформатором про Україну став Мирон Кордуба, учень М. Грушевського, який після закінчення студій у Львівському та Віденському університетах працював вчителем у Чернівцях. О. Гетч відзначав і заслуги М. Грушевського, від якого «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte» завжди мав «наукову підтримку»[84].

Вихід «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte» мав резонанс не тільки на німецькомовному просторі, а й у Росії, Польщі та Україні. Журнал надходив у більшість університетських бібліотек Російської імперії, що робило його доступним широкому загалу як студентів, так і викладачів[85]. Видання стало своєрідним комунікаційним простором: з одного боку за рахунок співпраці з істориками Східної Європи, публікації їхніх праць на сторінках журналу й широкого інформування про дослідження в національних історіографіях східноєвропейських народів, з іншого боку за рахунок розповсюдження журналу як на німецькомовному, так і східноєвропейському просторі.

З нагоди сторічного ювілею «битви народів» під Ляйпцигом при прусському парламенті у Берліні було засновано Німецьке товариство вивчення Росії (Deutsche Gesellschaft zum Studium Russland) для заснування якого чимало зусиль доклав О. Гетч. До керівництва товариства ввійшли провідні представники університетів, видавництв, редакцій газет, представники палати депутатів, консули, директори концернів і один член Директорії Імперського банку. У пам’ятній записці з приводу заснування товариства О. Гетч як найбільшу складність відзначив «необхідність зберігати у всій своїй діяльності позицію нейтральної середини»[86]. Заснування фахового видання й товариства стало ще однією відмінною ознакою інституалізації і розвитку східноєвропейських студій у Німецькій та Австро-Угорській імперіях.

Ці інституції й персони стали основними творцями образу Східної Європи в академічному середовищі обох імперій. Для кожного з них, особливо істориків, Східна Європа не була «регіоном уявним», як для інтелектуалів доби Просвітництва. Вони знали слов’янські мови, насамперед російську, й здійснювали до Східної Європи численні поїздки. До початку Першої світової війни німецькомовний академічний світ був вагомою складовою загальноєвропейського інтелектуального простору[87], що давало можливість детально вивчати історію Східної Європи, залучати дослідження східноєвропейських істориків і ознайомлювати їх із німецькомовними напрацюваннями.

Інтерпретації Східної Європи у передвоєнний період

Перш ніж проаналізувати сконструйовані дослідниками/ істориками німецькомовного простору образи Східної Європи, варто б дати відповідь на питання, що ж вони розуміли під Східною Європою на рубежі ХІХ-ХХ ст.? Але це є чи не найскладніше запитання, оскільки переважна більшість з них, окрім О. Гетча, на той час не переймалась теоретичним обґрунтуванням територіальних меж і концепції Східної Європи. Ще однією особливістю утвердження поняття «Східна Європа» і концепції «східноєвропейської історії» на німецькомовному просторі було те, що цей процес відбувався паралельно з розробкою концепції Серединної Європи. Особливо це проявилось під час Першої світової війни, коли було опубліковано працю Фрідріха Науманна «Серединна Європа» («Mitteleuropa»)[88]. Активна розробка і пропаганда концепції Серединнної Європи у Німецькій і Австро-Угорській імперіях[89] також засвідчила, що дихотомний поділ на Східну й Західну Європи, за якого німецькомовний світ опинявся на периферії «цивілізованого західного світу» не зовсім влаштовувало німецькі інтелектуальні і політичні кола. У подальшому ці дві концепції неодноразово будуть конкурувати й дуже часто відповідь на питання «Що є Східна Європа?» буде залежати й від відповіді «Що є Серединна/Центральна Європа?».

Сам факт, що в обох імперіях було впроваджено семінари східноєвропейської історії, а не російської чи слов’янської історії, дає підстави для припущення, що на концептуальному рівні в обох країнах Східна Європа була не зовсім тотожна ні з Росією, ні зі слов’янською частиною Європи. Огляд тематики навчальних курсів з історії Східної Європи, які читались в університетах обох імперій дозволяє визначити, що ж в кожному окремому випадку розуміли під східноєвропейською історією. Поняття «східноєвропейська історія» не мало широкого вжитку і не було міцно вкоріненим у німецькомовному академічному середовищі. На рубежі століть у Німецькій імперії його зміст визначався Т. Шіманном, який фокусувався на історії Російської держави, а решта слов’янських народів вважались ним малозначимими[90] і його лекційні курси були зосереджені на історії Росії. Однак назва семінару зобов’язувала до більш широкої репрезентації історії Східної Європи у навчальних курсах. Це завдання частково забезпечувалось О. Гетчем, який двічі на тиждень протягом 1907-1911 рр. приїздив з Познані й читав лекції з історії Польщі на семінарі східноєвропейської історії Берлінського університету. Згодом О. Гетч у Берлінському університеті, запропонував студентам 1913-1914 н. р. курси «Вступ до джерелознавства з російського середньовіччя» та «Порівняльна історія конституційних процесів у Польщі і Західній Європі». У подальшому він читав курси лекцій з різних періодів історії Росії і в незначному об’ємі з історії Польщі та Південно-Східної Європи[91].

У Боннському університеті з 1914 р. Л. К. Гетц читав лекції про німецько-російські відносини періоду середньовіччя, з 1915 р. пропонував студентам курс «Історія Російської імперії», а пізніше курс «Російська історії»[92].  У Гамбурзі, де у 1916 р. Р. Соломон розпочав свою викладацьку діяльність з оглядового курсу історії Балканського півострова, а наступного року він запровадив курс з історії відносин між Гамбургом і Росією[93].

Концепція семінару східноєвропейської історії у Віденському університеті з самого початку свого заснування була значно ширшою ніж концепція аналогічного семінару у Берлінському університеті. За час викладацької діяльності у Віденському університеті К. Їречек розробив і прочитав курси лекцій з історії відносин між слов’янами та Візантією в першій половині середньовіччя, історії Балкан і Дунайських земель у ХІІ ст., Дунайських та Адріатичних земель до часу Koменіусів, Балканського півострова за доби пізнього середньовіччя, історії відносин у Південно-Східній Європі в середньовіччя, а також оглядові лекції з історії окремих країн та земель Південно-Східної Європи, він читав курс історії слов’янських народів[94].

У навчальному навантаженні Г. Уберсбергера були оглядові лекції із загальної історії Східної Європи, історії Росії з допетровської доби до сучасності; курси лекцій з історії Польщі, політичних ідей західних і південних слов’ян, болгарів і сербів, орієнталістських питань[95]. Тематика курсів, які читалися на семінарі східноєвропейської історії у Віденському університеті свідчить, що тут під Східною Європою розуміли, насамперед, країни і землі, які розташовувалися поза межами Габсбурзької монархії. В основному це були Російська імперія, Польща та Балкани.

Дещо інакше складалася ситуація на периферії. У Чернівецькому університеті В. Мількович, пропонував лекції з історії Чехії, Хорватії, Росії, Польщі. У загальному курсі, який читався на цій кафедрі, розглядалась також історія України, а І. Ністор зосереджував свою увагу на історії румунського етносу[96]. У Празькому університеті Я. Бідло викладав і досліджував історію слов’янства, особливу увагу звертав на питання їх державності, а М. Грушевський – курси з історії України у Львівському університеті[97]. Правда, двох останніх дещо складно включати в німецькомовне академічне середовище, оскільки вони практично не викладали свої курси німецькою мовою, особливо М. Грушевський.

Східна Європа в «Zeitschrift für osteuropäische Geschichte» інтерпретувалась більш ширше і мозаїчніше, ніж у навчальних курсах, особливо в Німецькій імперії:[98] до Східної Європи було включено не тільки частину територій Австро-Угорської імперії, а й Німецький Схід.

Таке інтерпретування Східної Європи певною мірою відображало бачення цього регіону О. Гетчем, який і подав теоретичне обґрунтування своєї концепції у статті «Державотворення та конституційний розвиток в історії німецько-слов’янського Сходу». Він зауважив, що на відміну від географів, які вважали, що Східна Європа розпочинається тільки на кордоні Німецької імперії, історик мусить під Східною Європою розуміти область від Ельби до Уралу[99]. Які ж історичні процеси й події на думку О. Гетча дозволяли виокремити цей регіон як Східну Європу? Насамперед, він відзначив той факт, що з раннього середньовіччя землі на схід від Ельби до Дніпра були «поділені й окуповані різними племенами й племінними об’єднаннями слов’янського світу». Далі він наголосив на фактах проникнення на цю територію німецьких елементів, а з півночі – скандинавських. Хоча спочатку німецька експансія, у зв’язку з боротьбою за домінування, принесла певні труднощі, але в цілому, на думку О. Гетча, вона «дала великий історичний поштовх для розвитку регіону», що не тільки позначилось на німецькій Серединній Європі, а й спонукало до виокремлення германсько-слов’янського Сходу.

Окрім німецького впливу, він визначив ще два впливових на історію Східної Європи чинники. Монголо-татарський, на його думку був рівнозначний німецькому за силою, але по суті діяв інакше і, перш за все, мав вплив на російсько-слов’янське державотворення протягом 1223-1480 рр. У подальшому на Східну Європу, нехай і меншою мірою, але все ж вагомий вплив мало османсько-ісламське проникнення з Півдня, яке на певний час замінило німецьке і приблизно до ХVIII ст. було дієвим[100]. Для О. Гетча Східна Європа була не географічним регіоном, а історико-культурною конструкцією, послуговуючись сьогоднішньою термінологією можна сказати ментальною[101]. Як історик, О. Гетч ментально пов’язував цей регіон, перш за все, з домінуванням слов’ян і залежністю його розвитку від зовнішніх впливів і чи не в першу чергу німецького. Хоча О. Гетч і говорив про вплив азійських чинників на Східну Європу, але вважав науково недопустимим дослідження Західної і Східної Європи без дальшого їх порівняння. Він критично висловився з того приводу, що російська і польська історична науки представляють їх «народний і державний розвиток як щось за расою і історією специфічно відмінне від західноєвропейського»[102].

Решта представників фаху «східноєвропейська історія» на німецькомовному просторі на рубежі ХІХ-ХХ ст. не вдавались до теоретичних обґрунтувань поняття «Східна Європа». Але те, чим була Східна Європа для кожного з них, і як вони її інтерпретували, можна прослідкувати в їхніх публікаціях, в яких не тільки конструювались образи Східної Європи, але й відповідно відображалась власне німецька чи австрійська ідентичність. В Австро-Угорській імперії провідна роль в конструюванні образу й інтерпретуванні Східної Європи належала Відню. Керівник семінару К. Їречек у національному самоусвідомленні, в першу чергу, почувався як слов’янин, але на відміну від В. Ягіча, який був ближче до культурного панславізму, сповідував «староавстрійський патріотизм»[103] й у своїх переконаннях був дуже близьким до старочеської течії. Успіх і визнання його праць з історії народів Балканського півострова був забезпечений глибиною наукових досліджень, але цей успіх мав і політичну складову. Вихід «Історії болгар» у 1876 р. співпав зі звільненням Болгарії з-під влади Османської імперії і в своєрідний спосіб легітимізував болгарську державність. Після того було звільнено інші землі, які межували з південно-східними кордонами Австро-Угорської імперії і вони все більше потрапляли в поле політичного інтересу Відня. І якщо К. Їречек уникав у Відні активної політичної діяльності, то його праці відповідали тогочасним політичним інтересам.

У віденський період найбільш вагомою його працею стала «Історія сербів», перший том якої було видано 1911 р. у відомій на той час серії «Історія європейських країн». Книгу сприйняли доволі схвально, особливо у слов’янському світі. Дослідники творчості К. Їречека відзначають його академізм і «відданість» джерелам, а не модним концепціям і неприйняття «некритично-патріотичної» історіографії південнослов’янських народів. Але в його працях з сербської історії все ж є помітним і вплив некритичної традиційної сербської історіографії[104]. Позитивним в образі слов’ян Балканського півострова, сконструйованому К. Їречеком була їх здатність до розвитку й сприйняття інших більш розвинених культур. Саме питанню впливу грецької та римської культури на слов’ян К. Їречек приділив чимало уваги.[105] Ці дослідження стали основою для формулювання правила так званої лінії Їрeчека, яка проходить від Адріатичного моря до Чорного приблизно на широті Софії: на північ від цієї лінії слов’янські народи підпадали під романський вплив, а на південь – під грецький[106]. Важливим елементом у подальшому розвитку слов’ян і їх «європеїзації» було прийняття й поширення християнства.

Ставлення етнічного німця Г. Уберсбергера, молодшого колеги К. Їречека, до Східної Європи й східноєвропейських народів було дещо відмінним. Він належав до кола тих інтелектуалів, які «відстоювали вищість, переваги австрійських німців у Дунайській монархії» і вважали німців «головним державним народом Австро-Угорської монархії»[107]. Одним із найбільших суперників Австро-Угорщини за панування на Балканах вважалася Росія. Й це питання було для Г. Уберсбергера очевидно найважливішим, бо вже у 1913 р. вийшла його монографія про східну політику Росії. Появу Росії як важливого гравця європейської політики він пояснив тим, що повне підкорення Балканського півострова турками й об’єднання великоруських племен під московським правлінням сталися майже одночасно. Авантюрні дипломати сформували в Західній і Південній Європі перебільшені уявлення про багатства і силу «нововідкритої напівварварської імперії»[108]. Г. Уберсбергер не тільки негативно оцінював цю оказію європейських дипломатів, але й одним із своїх завдань вбачав дослідження питання «історичної місії» Росії на Балканах[109]. На його думку, турецьке ярмо багатьма росіянами трактувалося як покарання неба за відхід від істинної церкви і вони вбачали історичну місію «не у звільненні балканських християн від турецького ярма», а в тому, щоб Москва і Російська імперія, як «єдина хранителька православ’я», була поставлена на місце Константинополя, як свого часу Константинополь зайняв місце Риму[110]. Образ Росії сконструйований Г. Уберсбергером частково перегукувався з інтерпретаціями Т. Шімана.

Як було мовлено раніше, в Австро-Угорській імперії до конструювання образу Східної Європи широко долучались не стільки етнічні німці, а, перш за все, слов’яни на периферії імперії і вихідці зі східноєвропейських земель. Але вони не були визначальними для формування загальноімперського бачення Східної Європи. Підтвердженням цього є й випадок з М. Грушевським. Керівництво львівською кафедрою відкривало перед ним можливості більш широко знайомити західний науковий світ зі своїм творчим доробком і водночас репрезентувати історію України як окремий сегмент східноєвропейської історії, а не просту складову російської історії. Цьому сприяло й видання першого тому «Історії України-Руси» німецькою мовою. Це сприяло поширенню інформації про Україну й слугувало фактором «німецького дискурсу про Східну Європу», оскільки Україна була «важливим елементом східноєвропейської історії». Проблема в тому, що мало хто на той час звернув на це увагу[111].

На рубежі ХІХ-ХХ ст. у Німецькій імперії першим авторитетом і знавцем Східної Європи, а точніше Росії, був Т. Шіманн. Його знання сформувались під час проживання у Російській імперії і неодноразових подорожей до Росії для роботи в архівах Москви та Петербурга. Наближеність до урядових кіл і дружба з Вільгельмом ІІ робили публікації Т. Шіманна доволі знаними не тільки серед німецькомовного академічного загалу, а й у правлячих колах, які приймали зовнішньополітичні рішення[112]. Найбільш широку аудиторію мали публікації Т. Шіманна в «Kreuzzeitung». У щотижневих оглядах для цього видання він зазвичай вдавався до оцінки тогочасного міжнародного становища й проектування зовнішньої політики Німеччини[113]. У цих публікаціях він відстоював політику сили та зовнішньополітичну концепцію відповідно до якої Німеччина й Англія мають багато спільного і мусять бути разом, а Німеччина й Росія, у зв’язку зі значною відмінністю, можуть тільки співіснувати[114].

Цю «відмінність» і «чужість» Росії Т. Шіманн доволі яскраво змалював у своїй найбільш вагомій історичній праці – 4-томній історії Росії часів Миколи І, яка була видана впродовж 1904-1919 рр. На той час це була єдина робота такого роду[115]. Своє завдання Т. Шіманн вочевидь вбачав у створенні історичного образу Росії як суперника Німеччини на міжнародній арені. У першому томі, який присвячено попередникам Миколи І, автор описав ті найвагоміші процеси та ознаки, які були важливими в образі Росії й мали чи не найбільший вплив на епоху Миколи І. Особливо він наголосив на ролі німецького чинника в переході від старої Росії з Москвою до нової після смерті імператора Петра І[116]. Утвердити чесноти німецького характеру в російському суспільстві не вдалося, бо за часів цариці Єлизавети «запанувала антинімецька реакція» і з Росії було «витіснено німецький дух», вона стала ще більш чужою для Німеччини. Але за більш ніж двадцятирічне правління Єлизавети зв’язки з країнами Західної Європи були не тільки не перервані, але й далі зміцнювалися та поглиблювалися. Тільки на місце «німецьких освітніх елементів» почали проникати французькі і цей, «переважно французький лоск», який на думку Т. Шіманна залишався характерним для російської культури й на початку ХХ ст.[117].

І хоча за Єлизавети відбулась «германізація панівного двору» на думку Т. Шіманна, це не наблизило Росію до Німеччини, бо Катерина забула своє німецьке походження й сама русифікувалась[118]. З огляду на монархічні переконання і зневагу до всього російського Т. Шіманн зробив спробу хоча б частково спростувати відповідальність Катерини ІІ за жахливий стан справ у Росії. Поставивши запитання, а «чи могла Катерина ІІ взагалі досягти більшого?», певною мірою знаходить виправдання в тому, що просвітницькі ідеали приносили люди з Франції, Англії, у поодиноких випадках – з Німеччини, але не з Росії, бо «там таких людей взагалі не було». Хоча дехто з росіян досягав певних успіхів завдяки своєму космополітизму, який був і в Європі, але вони все ж залишались прив’язаними до специфічно російського характеру через приналежність до греко-російської церкви і їх перше домашнє виховання[119]. Тому й намагання запровадити європейські цінності не тільки не наблизило Росію до Європи, а й зробило її антагоністом німецького духу і порядку. На «варварстві» населення Російської імперії Т. Шіманн наголошував і при описанні боротьби з Наполеоном. Це була прелюдія для подальшої легітимації власної концепції про зовнішньополітичну загрозу Російської імперії для Європи й, перш за все, Пруссії. Оскільки під час боротьби з Наполеоном в руках Олександра І фактично концентрувалось керівництво «загальною політичною акцією» Росії і, при цьому, майже «спільною політикою континенту», то в подальшому це призвело до прагнення російських імператорів мати вплив на європейську політику. До того ж інтереси російського імператора співпадали з інтересами Австрії у протидії німецьким прагненням до єдності. Ці тенденції стали основою російської політики й були перейняті наступниками Олександра І[120]. Завдяки таким інтерпретаціям постав образ Росії не тільки як Іншого-Чужого – а образ Іншого-Ворога, який попри свою відсталість і варварство, прагнув політичного впливу на Німеччину.

Після російської революції 1905-1907 рр., при дворі, у МЗС, у військовій академії, серед генералітету та поміж консервативно-монархічної інтелігенції у вищій школі й у серйозній журналістиці Т. Шіманна вважали першим авторитетом в усіх питаннях російської історії й експертом з питань європейської політики. З 1904 р. у Т. Шіманна були дружні стосунки з Вільгельмом ІІ, який із захопленням читав його щотижневі політичні огляди й неодноразово запрошував його до себе та для супроводу в поїздках[121], а провал задуму Вільгельма ІІ залучити Росію до підписання таємної союзницької угоди певною мірою легітимізував ідеї Т. Шіманна про несумісність історичних шляхів Росії й Німеччини. Безумовно, концепція Т. Шіманна про слабкість і ворожість Російської імперії, помножена на його авторитет серед високих посадовців та імператора Вільгельма ІІ, не сприяла німецько-російському зближенню, а скоріше навпаки – протистоянню. При цьому не варто також забувати про толерування германофобства й у Російській імперії.

Німецька дослідниця К. Унгер відзначила, що історичні дослідження Росії у Німецькій імперії напередодні Першої світової війни характеризували два елементи: тісний зв’язок науки із зовнішньополітичними інтересами й історіографія Росії покликана була легітимізувати німецьку великодержавну політику та зв’язок наукових робіт з донауковими оціночними критеріями, в яких приводились переконання, що Росія є азійською державою, а всі зусилля її «європеїзації» зазнали краху. Після революції 1905 р. додались кліше про «брутальність» та «нігілізм», які поєднались з поширенням ідеї про російську загрозу[122]. Ці твердження навряд чи можна переносити на весь загал тогочасного невеликого кола дослідників Східної Європи й, насамперед, Росії.

Інтерпретації Росії та її образ у творчому доробку О. Гетча не були такими сталими і послідовними, як у Т. Шіманна. У своїх статтях та лекціях він підтримував ідею перетворення Німеччини у світову державу[123], але на відміну від Т. Шіманна основним ворогом Німеччини вважав Англію. Його розмірковування про місце Німеччини у світовій політиці спонукали ще на початку наукової кар’єри до короткого аналізу тогочасного стану найбільших держав і одночасно конструювання їх образу. Серед цих держав була і Росія. На той час Східна Європа/Росія були для нього регіоном більш уявним, ніж наявним, тому на час написання першої статті про Росію у 1900 р. він послуговувався негативними стереотипами, які культивувались на Заході. І цей перший образ Росії, сконструйований О. Гетчем, був доволі непривабливий. Росія поставала як світова держава, в якій відбулось поєднання високої французької культури і слов’янсько-татарсько-монгольського безкультур’я, різних племен і рас. Ця Росія у трактуванні О. Гетча була не тільки «іншим», менш культурним і розвиненим відносно Німеччини, але він наголошував і на тому, що це «чужа раса, чужа мова, чужі звичаї», які є незнайомими, незрозумілими і віддаленими для німецького відчуття й сприйняття[124].

У подальших своїх публікаціях О. Гетч наголошував на необхідності дружби з цим «напівазійським чужинцем», з одного боку, для власного захисту східних кордонів, а з іншого – для боротьби з поляками у їхньому прагненні до власної держави[125]. Цьому мала сприяти відповідна державна аграрна політика, а обов’язок уряду й народу, на думку О. Гетча, полягав у тому, щоб у східних територіях імперії проводити таку політику, яка б забезпечувала переваги німецьких елементів[126].

Перебравшись з Ляйпціга до Берліна, а пізніше до Познані, О. Гетч почав активно знайомитися зі Східною Європою, здійснюючи поїздки у Прибалтику, в польські губернії Російської імперії, у Крим, на Кавказ і Середню Азію[127]. У передвоєнний час він здійснив 10 подорожей до Росії, у 1907 р. побував у Петербурзі під час виборів до Третьої Державної Думи[128]. О. Гетч все більше цікавиться історією й сьогоденням Росії, налагоджує численні зв’язки з відомими представниками Російської імперії й все більше схиляється до думки, що сильна Росія є гарантом німецької могутності в Європі[129].

Вбачаючи у національному русі поляків загрозу для Німеччини, О. Гетч особливу увагу приділяв Галичині і національній боротьбі українців проти поляків[130]. Скоріш за все, ініціюючи знайомство з М. Грушевським, він мав не тільки наукові інтереси. О. Гетч був прихильником цілісності Російської імперії та мирних відносин між Росією й Німеччиною. У своїх історичних працях він не підтримував теорію М. Грушевського про окремішність розвитку українського народу, наголошував на спільності історичного процесу росіян і українців, а говорячи про певні відмінності, зокрема мовні, відзначав, що українці з усіх інших слов’ян стоять до великоросів найближче[131]. Окрім М. Грушевського О. Гетч налагодив контакти з Д. Багалієм, Р. Сембратовічем та І. Франком[132].

Під враженням від російської революції 1905-1907 рр. О. Гетч зосередив свої інтереси на новітній історії Росії та німецько-російських відносинах. У монографії «Росія. Вступ на основі її історії з 1904 по 1912 рр.», яка побачила світ у 1913 р. він зробив спробу «подолати нереальні міфічні уявлення про «російську загрозу» й «азійський характер» Росії[133]. На відміну від Т. Шіманна, який надавав пріоритет дослідженням зовнішньої політики Росії, О. Гетч детально змалював практично всі сфери життя революційної й післяреволюційної Росії. За результатами цього аналізу постав доволі складний і багатогранний образ Росії. Звернув він увагу й на існування національних проблем у Російській імперії. О. Гетч вельми побіжно приділив увагу й українському питанню й навіть вказав на деякі відмінності між «малоросами» і «великоросами»[134]. Підсумовуючи О. Гетч констатував, що в Росії й після революції зберігається старий державний лад, але в ньому почались регенераційні процеси і поставив запитання: Чи зможуть російська держава й народ успішно їх реалізувати? На його думку, без залучення іноземного капіталу, іноземної техніки, іноземної організаційної сили й іноземної інтелігенції це було сумнівно[135]. Вочевидь, що цією іноземною силою мала б бути Західна Європа, до того ж його відповідь була завуальованим визнанням нездатності Росії й російського народу до самоорганізації й прогресу. Попри зміцнення позицій О. Гетча в Берліні, його концепція історії Росії й німецько-російських відносин значно менше відповідала прагненням до анексій у Східній Європі найреакційнішого оточення імператора й утвердження нероздільного панування Німеччини у цьому регіоні, ніж концепція Т. Шіманна.

На цьому фоні особливо вирізнялась творчість професора теології Боннського університету Л. К. Гетца. Для нього, як і для його колег, Східна Європа в першу чергу асоціювалась з Росією і була регіоном не уявним, а наявним. Свою першу подорож до Російської імперії він здійснив у 1897 р., відвідавши Київ, Петербург, Москву, Варшаву та інші міста, а протягом1903  – 1908 рр. бував у Росії майже щорічно[136]. Пік його наукової діяльності припав на два перших десятиліття ХХ ст.: з 1904 по 1922 рр. він опублікував 10 книг з історії Київської Русі та Росії[137]. Протягом 1910-1913 рр. у штуттгартському видавництві вийшли друком чотири томи дуже скрупульозних досліджень трьох редакцій «Руської правди»[138]. Ці роботи Л. К. Гетца мали широкий науковий резонанс у Російській імперії і вже у 1913 р. він отримав звання доктора юстиції Київського університету Св. Володимира, одночасно з цим був обраний дійсним членом Товариства історії і старожитностей російських і почесним членом Імператорського археологічного інституту в Москві[139]. Прикметно, що ні Т. Шіманн, ні О. Гетч попри їхні широкі знайомства і зв’язки не отримали академічних титулів і звань ні в Росії, ні в іншій академічній установі Східної Європи. Не були вони обрані й до жодної з німецьких академій наук.

Вихід праць Л. К. Гетца  з історії древнєруського права супроводжувався ґрунтовними і, в основному, схвальними рецензіями. Наприклад, професор М. Ф. Володимирський-Буданов писав, що «російські вчені завжди будуть вдячні автору, як компетентному піонерові у справі ознайомлення своїх співвітчизників із російським правом і його історією»[140]. Але цінність роботи Л. К. Гетца полягала не тільки в тому, що він зробив пам’ятник давньоруського права більш доступним для вивчення західноєвропейським дослідникам. Він також дав свої трактування і своє бачення його історії і значущості, які відрізнялися від уже існуючих концепцій у російській історії права[141]. К. Л. Гетц не прийняв існуючу на німецькомовному просторі концепцію Г. Еверса про те, що джерелом для створення «Руської правди» послужила «Салічна правда» й намагався спростувати уявлення, в яких культурний та правовий розвиток східних слов’ян трактувався як більш низький за рівнем і розглядався в повній залежності від аналогічних процесів у Західній Європі. Він також відмовився від існуючих тверджень про визначальний візантійський вплив, прив’язавши розвиток Давньої Русі і слов’янського світу до загальноєвропейських процесів.

Звернення до періоду Київської Русі й таких тем як церква, держава, кодифікація права було важливим кроком до руйнування німецьких стереотипів про Східну Європу як край варварів. Але такі інтерпретації Східної Європи ледь проторговували собі шлях у німецькомовному академічному середовищі та німецькому суспільстві в цілому, особливо за умов наростання протистояння в передвоєнні роки.

В інтерпретаціях Східної Європи в обох імперіях існував плюралізм і до початку Першої світової війни конструювання її образу відбувалось в умовах загальноєвропейського інтелектуального простору, що частково забезпечувало взаємний трансфер наукових досліджень з історії Східної Європи між німецькомовним та східноєвропейським світами. Також під час Першої світової війни окремі німецькомовні дослідники Східної Європи намагались залишатись поза політикою й не вдаватись до меншовартісних оцінок народів Східної Європа, а навпаки намагались показати у своїх дослідженнях приклади співпраці Німеччини і Австрії з країнами «ворожого табору». Тісний зв’язок східноєвропейської історії з політикою обумовив домінування історії Росії у Німецькій імперії й значну увагу до Південно-Східної Європи в Австро-Угорській монархії, а причетність окремих представників східноєвропейських досліджень до політичного життя й активна публіцистична діяльність забезпечували поширення їх інтерпретацій Східної Європи у німецькому суспільстві і політичних колах.

Представлений текст є скороченим варіантом першого розділу монографії Поліни Барвінської “Між наукою і політикою. Інтерпретації Східної Європи в академічному середовищі німецькомовного простору у кінці ХІХ – початку ХХІ ст.” (Одеса, 2012). Тут публікується з дозволу Авторки.

У публікації використано ілюстрації, надані Авторкою.

Поліна Барвінська – історик, докторка історичних наук (2013), професорка кафедри нової та новітньої історії Одеського національного університету ім.І.І.Мечнікова. Наукові інтереси охоплюють східноєвропейські історичні дослідження в країнах німецькомовного простору, українсько-німецькі відносини, політика пам’яті, європейька історія ХХ ст.  Живе і працює в Одесі.