Напевне, багато хто чув про циклічну теорію зміни еліт, де фігурують «леви» та «лиси», автором якої є відомий італійський економіст та соціолог Вільфредо Парето. Що таке еліта взагалі та політична еліта зокрема? В чому саме полягає ця теорія? Що саме вона могла б дати для розуміння сучасної української політичної історії? Чи може вона допомогти передбачити майбутнє? Питань багато, відповіді дає лише час, але чому б і нам не подумати?
Так звані «циклічні теорії» досить добре відомі не лише дослідникам. Наприклад, за радянських часів звертали увагу на те, що керівниками держави по черзі стають люди лисі та ті, хто мають волосся на голові: В. Ленін (лисий) – Й. Сталін (з волоссям) – М. Хрущов (лисий) – Л. Брєжнєв (з волоссям) – (майже півтора роки правління Ю. Андропова та В. Черненка до уваги не бралися – обидва були з волоссям) – М. Горбачов (лисий). Це, звичайно, жарт. А якщо серйозно, серед таких авторів як, скажімо, А. Тойнбі, П. Сорокін, О. Шпенглер, ідеї Вільфредо Парето аж ніяк не загубляться.
Вільфредо Парето (1848 – 1923) – італійський економіст та соціолог. Добре відомий так званий «принцип Парето»: для багатьох явищ 80 відсотків наслідків спричинені 20 відсотками причин. Цей принцип або закон названо на його честь, оскільки Парето звернув увагу на те, що у Італії 80% багатств належать 20% людей, і подальші спостереження у різних галузях повторювали цю пропорцію. Однак для соціології більш важливою є його теорія еліт.
Еліта у інтерпретації В. Парето не має жодних моральних переваг над іншими, це майже технічний термін. Елітою він пропонує називати тих, хто у своїй галузі має найвищі досягнення: вправний шахрай, який багато заробляє й уникає покарання, є елітою у своїй сфері так само, як і спортсмен-переможець у своїй. Відповідно, у кожній сфері діяльності є своя еліта. Так само і у політиці – ті, хто бере активну участь у боротьбі за владу, є елітою (інколи він називає її політичним класом), інші – ні. Для того, щоби політична еліта не замикалася на собі й не втрачала необхідних навичок, потрібно, щоби вона була відкритою для нових людей. Якщо цього не відбувається, ті, хто при владі, втрачають зв’язок з реальністю й можуть бути переможені, повалені внаслідок революції. Оскільки, на його думку, так відбувається майже весь час, то історія – це кладовище аристократій.
Серед політичної еліти В. Парето виокремлює правлячу еліту (ті, хто на цей момент є при владі) та неправлячу. Вони змінюють одна одну. Але змінюється не лише склад, але й тип еліти. Назви для цих типів В. Парето запозичує у Н. Макіавелі: «леви» та «лиси». Так звані «лиси» надають перевагу хитрості й спритності; прагнуть підтримувати свою владу пропагандою; керують шляхом використання переконання, підкупу, обману, прямого обдурювання мас. У певному сенсі це авантюристи, схильні до змін й індивідуалізму, вони егоїстичні та ініціативні. Відстоюють переважно інтереси сьогодення та найближчого майбутнього. У свою чергу для «левів» характерні агресивність, авторитарність, непримиренність, недовіра до компромісів, певний консерватизм. Вони часто сповідують патріотизм і схильні до бюрократизму.
Коли один тип еліт певний час перебуває при владі, серед більшості накопичується запит на способи правління іншого типу, а коли розходження стає відчутним, відбувається зміна еліт – «лиси» змінюються «левами» або навпаки. Обидві еліти виконують важливі функції: «леви» є чинником стабільності, а «лиси» забезпечують динаміку суспільства. Зміна цих двох тенденцій за рахунок зміни відповідних еліт підтримує суспільну рівновагу.
Оскільки саму схильність до того чи іншого способу правління В. Парето пояснює відповідними інстинктами, то таке пояснення навряд чи варто вважати науковим. Але й відкинути його спостереження, напевне, не так просто.
Якщо подивитися на сучасну українську політичну історію, можемо побачити її напрочуд явну відповідність ідеям В. Парето (при всій умовності такого кроку, будемо пов’язувати еліту з персоною президента):
– Л. Кравчук міцно асоціюється з умінням знаходити компроміси у найнесприятливіших умовах (типовий «лис»);
– Л. Кучма залишається вельми неоднозначною персоною, свідченням чого став майже нарівно поділений попит на наступного «лева» (В. Янукович) та «лиса» (В. Ющенко). Водночас, попри титул «лиса української політики» (серед іншого й через колір зачіски) й уміння домовлятися, саме відчутна жорсткість управління (зокрема як виправдання запиту після правління Л. Кравчука) – «справа Гонгадзе», «темники», пресинг малого бізнесу на користь великого, спроби продавити рішення щодо третього строку президентства тощо дає змогу визначити його як, можливо, не дуже типового, але «лева»;
– В. Ющенко – відверта слабкість політика й небажання відкритих конфліктів спричиняє до визначення його як «лиса», досить типового за способом правління, але аж ніяк не за результатом;
– В. Янукович – більш ніж типовий «лев». Закритість його еліти й намагання вирішувати питання силою призвели до його повалення;
– П. Порошенко – відвертий «лис». У цьому його сила як особи, що має знаходити компроміси між олігархічними групами, між владою та суспільством, однак, у цьому ж і слабкість, яка відчувається опонентами.
Згідно з В. Парето далі усе очевидно: майбутньою елітою з відповідним президентом мають бути «леви». (Якщо йти за магією імені, то після двох Леонідів та двох Вікторів мають йти два Петра :)). Але якщо відкинути подібне ворожіння, то чи є на обрії така персона (про еліти мені особисто поки що важко говорити)?
Я поки не бачу. Так само ймовірному наступному «леву» не сприяють обставини, у яких опинилася країна. У «левових» традиціях наступник мав би зайняти жорстку позицію у тих питаннях, які стоять на порядку денному, але в теперішніх умовах суспільства жорсткість означає лише поглиблення розколу. Думаю, що нові «леви» при владі можливі лише після деокупації чи суттєво більшої визначеності з ситуацією на Донбасі й більшої консолідації суспільства щодо цього. Тому видається, що попри критику та падіння рейтингів Петро Порошенко має суттєві шанси залишитися президентом на новий строк. Подивимося, чи ми з В. Парето маємо рацію.
