Цей текст автор підготував в якості вступного слова до розвідки, присвяченої екстраординарному випадку з історії повоєнного Львова. 14 червня 1945 року в центрі Львова відбулись заворушення, які лише дивом не вилились в єврейський погром. Цій темі автор збирається приділити увагу в декількох наступних дописах.
«Справа 14 червня 1945 року», а саме таку робочу назву дав цій події автор, охоплює цілий комплекс проблем, які буде докладно проаналізовано згодом. Проте перш ніж поділитись з читачами певними проміжними результатами розвідки, автор хотів би ввести в курс проблем, з якими довелося зіткнутися при його написанні і порушити ті питання, які, напевно, є актуальними для дослідників, які займаються тим самим періодом та подібною тематикою.
Так сталось, що це дослідження могло ніколи не з’явитись у світ. На згадку про випадок «недоконаного погрому» (прошу пробачення у читачів за немилозвучне словосполучення) мені вдалось натрапити абсолютно випадково, читаючи рапорти Уповноваженого у справах релігійних культів по Львівській області за 1945 рік для підготовки магістерської роботи про пам’ять про Голокост у повоєнному Львові. Цей фрагмент документу змусив мене повністю змінити концепцію дослідження, зосередивши свою увагу винятково на розслідуванні злочинів проти євреїв у повоєнному Львові:
«14 июня 1945 года в 10 часов утра на рынке возле синагоги в г. Львове националистом и провокатором Федиком Алексеем [в кримінальній справі – Федак Іван – Прим. автора] и его соучастниками был поднят крик, якобы в синагоге обнаружены трупы русских [в кримінальній справі «польських та українських» – Прим. автора] детей и их убили евреи, но благодаря быстрому вмешательству органов НКВД и работников комендатуры, провокаторы были задержаны, а собравшийся народ к синагоге рассеян и никаких трупов там не было[1].»
На щастя для мене, кримінальна справа щодо подій 14 червня 1945 року знаходиться в ДАЛО в фонді Львівської обласної прокуратури. Проте, як виявилось далі, то лише її частина. Кримінальна справа, яка була порушена за фактом заворушень в той же день по ст. 54-10 Кримінального кодексу УРСР («контрреволюційна агітація та пропаганда») була, де-факто, розірвана в жовтні 1945 року між обласною прокуратурою та обласним управлінням НКДБ. І тут, я хотів би підійти до суті проблеми, яка пов’язана з доступом до певних архівних матеріалів.
Незважаючи на ст. 5 ч.1 п. 2 Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», що передбачає максимальне спрощення доступу до архівів радянських силових структур, на відповідь з архіву Управління СБУ у Львівській області, мені довелось чекати 2 місяці. Довелось би чекати і більше, якби не звернення безпосередньо в Галузевий державний архів СБУ.
Бюрократична тяганина, в принципі, є звичною для нашої держави і, мабуть, слід було б подякувати за те, що потрібні справи мені таки дали. Проте неочікуваною перепоною стала неприємна ситуація в ДАЛО, пов’язана з архівними справами часів нацистської окупації Львова.
В ході мого дослідження виявилось, що вищезгаданий Іван Федак, підозрювався слідством в тому, що під час нацистської окупації Львова він служив в «українській поліції міста Львова» з 1942 року і брав участь у масових вбивствах євреїв. Знайшлись і свідки, які підтвердили це. Для мене є зрозумілим фактом, що є шанс, і досить великий, того, що слідство могло сфальсифікувати це звинувачення і їх треба перевірити. Проте виявилось, що фонд Р-12 ДАЛО, де зібрані документи «української поліції» Львова є, напевно, одним з найзакритіших фондів цього архіву. Закриті майже всі справи, починаючи від звітів про проведення «єврейських акцій» та списків особового складу, закінчуючи документами бухгалтерії та відомостями про отримання/витрати боєприпасів. Єдині документи, які вдалось отримати, пов’язані з дрібними справами, порушеними по факту порушення режиму світломаскування у Львові. І це все.
На моє запитання до працівниці архівного залу: «Чому ці документи не видаються?» я не зміг отримати більшої відповіді ніж: «Ну, свого час начальство повідмічало галочкою, які справи з цього фонду не видавати, ну і ми не даємо. Ну… Ви самі розумієте…», загадково посміхаючись. Ні, прошу пробачення, але я того не розумію.
Насправді, я міг отримати іншу відповідь. Вихід з цієї ситуації для себе я поки бачу у написанні листів та запитів. Проте загалом ця перепона, з якою я зіткнувся, ставить декілька актуальних запитань, які би я хотів винести на загальне обговорення:
- Чому досі в законі «Про Національний архівний фонд» зберігається застаріла і розпливчата норма про недоступність справ щодо певних осіб на 75 років з моменту створення документу?
- Для чого перешкоджати доступу до архівних документів нацистських окупаційних органів, які прямо чи опосередковано причетні до вчинення злочинів проти людства, які не мають строків давності?
- Зрештою, чому закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» (аналіз особливостей та недоречностей цього закону виходить за рамки мого допису) стосується нацистського тоталітарного режиму, а новий закон про архіви його не стосується і ним не виправлені ті юридичні колізії, які ми маємо?
Вирішити ці проблеми могли б зміни до відповідних законів та усунення тих протиріч, які на сьогодні зберігаються. На мою думку, це потрібно самим історикам – для того, щоб полегшити доступ до архівів нацистської окупації, щоб у випадку перешкоджання мати змогу апелювати до закону, а також суспільству – для того, щоб переосмислити власне минуле і примиритись з ним.
[1] Державний архів Львівської області (ДАЛО). Фонд Р-1332, опис 1, справа 2. Отчётный доклад о практической работе по религиозным культам с 1 октября 1945 года. Арк. 8
