Не секрет, що Харків, як і багато інших українських міст, докладає зусиль для формування позитивного образу – для залучення туристів та інвестицій, з одного боку, і для «підвищення самооцінки» місцевих жителів, з іншого. Однак вони легко можуть бути зведені нанівець. Один з таких випадків стався зовсім недавно.
Днями дізнався, що, виявляється, 7 вересня я пропустив концерт в Харкові одного зі своїх улюблених авторів і виконавців – Михайла Щербакова. Справа навіть не в тому, що шкода, що не вдалося потрапити. І не в тому, що ніде не було інформації про концерт – я вже звик до того, що коли комусь здається, що (про що б то не було) «всі і так все знають», насправді не знає майже ніхто. Справа в тому, що виявилося в обговоренні події на фейсбуці. А виявилося ось що.
Квиток, кажуть, коштував всього 50 гривень – доступно для бажаючих, торжество демократичності, так би мовити. При цьому концерт проходив у маленькому залі Будинку вчених, не всі змогли потрапити, багато хто слухав з коридору, хтось із тих, хто не потрапив, зібрався їхати на його концерт у Києві, який мав відбутися пізніше. Начебто нічого дивного для обговорень концертів. Але ось два коментарі, м’яко кажучи, звернули на себе увагу:
1. «Відповідь мені від організаторів: “квитків немає. Я СВОЇМ розподілила”»;
2. «Я ось про що подумав – вартість квитків була 50 грн., в залі 100 місць – разом 5000 грн., 200 баксів. Мінус оренда залу, обладнання, звукооператор, друк квитків – добре, якщо Щербакову в результаті дісталося $150. Можливо, в наступному році можна буде організувати концерт в нормальному залі – витрати великими не виглядають?» І далі – обговорення того, в якому залі можна було б провести його концерт наступного разу, пропозиції щодо його організації та самоорганізації тощо.
Зрозуміло, що «своїм розподілила» – це «чистий совок», так би мовити, так бути в принципі не мало і не може бути. Тут навіть і думати нема про що. Але сама вартість квитків і сума гонорару за виступ, м’яко кажучи, вразили. Тим, що, по-перше, Харків взагалі все-таки не бідне місто, а по-друге, аудиторія М. Щербакова не бідна тим більше – наскільки я можу судити, в більшості своїй це досить затребуваний в сучасних умовах прошарок міської інтелігенції (прошу вибачення за штамп, але поки іншого визначення не можу підібрати). У будь-якому випадку, багато хто міг би собі дозволити заплатити за квитки значно більше. Тоді чому організатори (кажуть, що це був «Клуб Візбора») зійшлися на такій маленькій сумі?
Виглядає на те, що тут до сих пір працює стереотип: бардівська/авторська пісня – заняття не професійне, суто «для душі», так би мовити. І аудиторію за старою радянською традицією мають складати якісь напівбожевільні романтики, які не вміють і не бажають заробляти, вважаючи це заняття негідним «інтелігентної людини», чия висока місія зводиться до служіння чомусь, відповідно, теж «високому» та/або самореалізації. Таке сприйняття і самосприйняття організаторів цілком могло позначитися на формуванні кошторису. Але, як я вже сказав, принаймні, для Харкова, ситуація навряд чи така.
Але дивує ще й те, що Щербаков погодився на такі умови. Справа не в тому, що для людини, що живе в Москві, гонорар навіть не окупає витрат на поїздку. Але в тому, що Михайло Щербаков – чи не перший з бардів, хто ще на початку-середині 1980-х став брати гроші за свої виступи, аргументуючи це тим, що виступи для нього – цілком професійна діяльність, і нічим іншим він не займається. За що його негайно стали критикувати бескорисливі служителі музи авторської пісні. Отже, мова йде про чисту благодійність з його боку. Чому?
Скоріш за все йдеться, якщо не про його «політичні симпатії» до України (наскільки я знаю, він прямо свою позицію ніде не висловлював), то про свого роду намагання «увійти в становище» слухачів – війна, важкі часи, грошей мало і т.д., і т.п. І ось тут стає соромно.
Дійсно, у творчості Щербакова досить велике місце посідає «чехівська» тема «маленької людини», іноді в «радянському перекладенні» – коли йдеться про свого роду втечу від суспільства у світ книг, старожитностей, вигадок й іншого («моє королівство»). Зрозуміло, для аудиторії бардівських пісень вона більш ніж близька – це саме їхній випадок. Але те, що було справедливо для радянських часів, вже, м’яко кажучи, не так справедливо для часів сучасних. І сам Михайло Щербаков є цьому прикладом, до речі.
Тому й соромно, що багато хто до цих пір цього не розуміє і мислить старими категоріями. Соромно навіть не за те, що вони самі не хочуть змінюватися, а за те, що тим самим вони підтримують ці стереотипи. Стереотипи, завдяки яким Харків, врешті-решт, виглядає і сприймається як бідна провінція. Тобто те, що сталося, по суті, є ударом по репутації, яку інші намагаються вибудувати – репутації Харкова як прогресивного, активного, творчого, глобального тощо міста. Тому перед хорошою людиною тепер хочеться виправдатися, сказати, що все не так сумно, і його харківські шанувальники цілком можуть собі дозволити зустріти його гідно.
Мораль сьогоднішнього тексту до банальності проста: оскільки судять по справах, які, в свою чергу ґрунтуються на стереотипах, щоб щось змінити на краще, потрібно ламати стереотипи і змінювати спосіб мислення. Подивимося, чим закінчиться ініціатива запросити Щербакова в наступному році вже в нормальні умови.
Однак, є і ще один, дидактичний, так би мовити, момент. Мені як викладачеві за службовим обов’язком доводиться розповідати студентам про культуру взагалі і про соціологічний погляд на неї. В одному з минулих текстів я вже писав про метафору культури як software – того, що, будучи нематеріальним, визначає цілком матеріальні речі. Сьогоднішня історія – вдалий приклад, який демонструє, окрім іншого, практичну складову «не-кількісної» соціології. Для якої, як бачимо, завжди є чимало роботи.
