Що суспільства пам’ятають?

Питання про те, як суспільства пам’ятають[1], цікавило дослідників, можливо, більше, ніж питання про те, що вони пам’ятають. Справді, відповідь може здаватися очевидною: пам’ятають, по-перше, те, що утверджує власну позитивну самооцінку, і по-друге, те, що містить аргументи на користь справедливості власних претензій на ті чи інші ресурси. Тобто пам’ятають зазвичай щось «добре». А чи пам’ятають «погане» про себе?

Історичні розвідки зазвичай підтримуються тоді, коли їх результати легітимізують претензії суспільства та/або героїзують його, як мінімум – коли описують знайомий і затишний для читача світ. Але останнім часом мені усе частіше доводиться стикатися з прикладами досліджень, які доводять, що ті, кого прийнято вважати «своїми», або ті, хто відстоювали «священні» для «нас» принципи, навіть ті, хто завжди вважалися взірцем, були не зовсім героями, або зовсім не героями, або навіть злочинцями[2]. Очевидно, що для колективної ідентичності взагалі, та для моїх уявлень про себе самого, зокрема, це стає викликом: або «погані» – це не «ми», а якісь «вони» (бо «ми» ж не можемо бути «поганими»), або «ми» не лише «хороші й героїчні», але й інколи і «погані» теж – і тоді з цим треба щось робити. Як суспільство має відповідати на цей виклик?

Стратегія перша – амнезія. Вона, звичайно, не нова. Ми голосніше кричимо про священну історію і героїчний народ, і засуджуємо тих, хто наважується «переписати історію» й усіляко очорнити «наші цінності». Звучить надто радикально й перебільшено, але чи не є це такою собі здоровою реакцією організму на загрозу? Ну нехай не кричати, нехай залишити історикам їхню працю – з любові до істини вони неодмінно й про «наших» щось погане знайдуть, зрештою й «ми» не святі, але й не треба надто уваги приділяти власним помилкам. Я у пісеньці з «Чебурашки»: «Если вы обидели кого-то зря, календарь закроет этот лист». У м’якому варіанті: «історію – історикам», «народу – історію light», з героями і позитивом.

Інша стратегія – намагатися включити нові факти до картини світу, як би болісно це не було. Для мене головне питання полягало в тому, чому історики мають робити боляче простим людям? Можна навіть сильніше сказати: «Хто дав їм таке право?!». Звичайно, для науковця цінність істини є вельми важливою, тому особисто мені немає потреби шукати виправдань історикам – вони мають це право «за визначенням». Але чи є в цьому якійсь сенс для суспільства?

Взагалі я не прибічник пояснень, які проводять жорсткі паралелі між розвитком виду, з одного боку, і розвитком окремого представника цього виду, з іншого (ототожнюють філогенез з онтогенезом, якщо висловлюватись занадто науково). Але на думку спадає Дж. Г. Мід – відомий соціолог та психолог першої половини ХХ століття, який, досліджуючи соціальний розвиток індивіда (соціалізацію), говорив, що особистість лише тоді можна вважати сформованою, коли індивід навчиться ставити себе на місце іншого, тобто бачити себе ззовні. Тож чи не є згадана амнезія такою собі інфантильною стратегією, а прийняття – дорослою? Тобто, чи не є суспільство, яке відмовляється бачити власні помилки чи навіть злочини, такою собі дитиною, а суспільство, яке не відмовляється – дорослою людиною, яка не боїться брати на себе відповідальність? Теза не нова, і можна пошукати достатньо ідей щодо «психологічного віку націй». Але чи дає насправді ця паралель щось для розуміння суспільства?

Цікаво, що за двома виокремленими стратегіями можна побачити дві цінності. Стратегія амнезії ставить на чільне місце суспільство, групу, «ми» як джерело оцінки: добре все те, що добре для групи. Як казав колись Ф.Д. Рузвельт про нікарагуанського диктатора А. Сомосу, «він, звичайно, сучий син, але він наш сучий син». Інша стратегія підкреслює цінності, принципи як джерело оцінки: є добре, а є погане, і немає значення, хто саме – «свої» чи «чужі» – поводяться добре чи погано (тобто йдеться, власне, про розрізнення традиційного суспільства та сучасного).

Друга стратегія звучить ніби більш морально, правильно й достойно. Одразу хочеться сказати, що я сам такий, а ось «вони» – не такі J. Але вона є набагато складнішою не лише з огляду на необхідність переосмислення своєї історії, вона передбачає й переосмислення себе – зокрема, меж  та/або якостей групи, до якої відносиш себе. Складнішою з огляду на необхідність засудження та покарання «своїх», чиї гріхи відбиваються і на тобі самому, що формує почуття провини. Власне, різні нації пройшли через це – німці спокутують гріхи перед євреями, білі американці – перед чорними та індіанцями тощо. Відповідно, з’являється й додаткова проблема – необхідність прийняття іншого, бо якщо ти сам і твоя нація не без гріха, то вже немає сакральної межі між «ми» і «вони»: «ми однієї крові», як казав Мауглі. Тож чому б не полегшити умови імміграції, наприклад? Або де провести межу толерантності? Теми наразі вельми непрості. Простіше не обговорювати цінності, а консолідуватися навколо різного роду «священних» речей, якими, на думку Е. Дюркгейма, може стати будь що – і «садок вишневий», і «дєдиваєвале». Але маю пару сюжетів з цього приводу.

Перший – мене вразило спостереження Володимира Осетинського, яке я почув на одній конференції: у Німеччині, яка пройшла денацифікацію, не обирають до парламенту відверто праві партії, а в Австрії, яка позиціонувала себе як жертву, хоча й була певний час частиною Третього рейху, обирають доволі регулярно[3]. Тож з пам’яттю таки треба щось робити – виходити з полону міфів про власну непогрішність.

Другий – історія про Нью-Йорк. У середині ХХ століття мер Роберт Мозес замислив перепланування й перебудову старої частини міста. Цьому протистояли общини місцевих жителів. Запорукою успіху їхньої боротьби проти переселення та зносу старих кварталів була спроможність домовитися між собою, подолавши «традиційну» недовіру між етнічними спільнотами, що населяли ці квартали. Ті, хто зміг домовитися, зберегли свій шматок Нью-Йорку, ті, хто не зміг – програли і були вимушені переселитися, а на місці їхніх домів було побудовано нові вулиці й дороги[4]. Тож «традиційність», яка включає в себе некритичне ставлення до себе й до «своїх», видається програшною основою для життя у сучасному світі. Тому й має сенс «дорослішати», пам’ятаючи і визнаючи помилки і злочини «своїх».