Що таке «рурбанізм»? або Про ще одну давню соціологічну працю

На тлі «всесвітнього торжества пам’яті», з одного боку, та інтересу до досліджень міста, з іншого, видається цікавим звернутися до роботи Віктора Доманицького «Засади українського рурбанізму», яка вийшла друком у 1941 році у Чехословаччині[1]. Якщо слова «урбанізм» та «урбанізація» є досить поширеними і загалом зрозумілими у нинішньому лексиконі, і означають поширення міського способу життя, то що ж таке «рурбанізм»? 

Термін «рурбанізм» складається з двох латинських коренів, які означають «сільське» та «міське». В. Доманицький пише, що він означає «таку філософсько-педагогічну ідею і такий громадський рух які стремлять до погодження міста з селом, духа – з матерією, культури – з природою – в напрямку здуховнення матерії і скультурнення природи»[2].

У розвитку цієї ідеї автор посилається, серед іншого, на відомого російського та американського соціолога П. Сорокіна, але не на найвідомішу його працю: «Рурбанізм виріс на ґрунті розвитку нової соціологічної науки – „соціології села й міста“, „соціології селянина й робітника“, один з найліпших підручників до якої написав Сорокін під назвою: „Principles of Rural – Urban Sociology“»[3]. Головним спостереженням тут є те, що не лише місто впливає на село, але й навпаки, село «підсилює місто своїм сильним, здоровішим під оглядом моральним і фізичним людським матеріялом», тобто йдеться про взаємну дифузію. Цілковита перевага урбанізму навряд чи можлива, тому треба уберегтися від «небезпеки надмірної урбанізації та іґнорації села» й втримати оптимальний баланс цих двох складників:

«Встановити гармонію в обслуговуванні культурних, гігієнічних та інших умов села, памятаючи, що село є необхідним джерелом успішного існування міст» (П. Сорокін);

«Недопустити деморалізації села містом — з одного боку й надмірного напливу сільської стихії до міст — з другого» (Ін. Блага);

«Систематично витворювати новий дух єдности в усіх шарах молодої генерації» (А. Палечек)[4].

Щодо останнього – урбанізм вітає розвиток «універсальних груп населення», тобто таких, які характерні одночасно і для міста, і для села. І такий процес вже відбувається: «Існують групи, які і ведуть сільське господарство і рівночасно мають якесь несільсько-господарське заняття. існують групи, які і ведуть сільське господарство і рівночасно мають якесь несільсько-господарське заняття. <…> В кожному разі в «селі» ми знайдемо священика, диякона, дяка, учителя, суддю, слідчого, адвоката, залізничних урядовців, урядовців пошти, провінціяльного лікаря, громадського аґронома, тощо. Це суть первні і репрезентанти «міста» на «селі». Навпаки — базар у містечку та місті, кооперативний склеп у місті, кооперативний союз, городник у місті – це суть первні та репрезентанти села в місті. Село й місто взаємно просякають, взаємно охоплюють одно одного своїми первнями та репрезентантами»[5]. Ці групи, звичайно, мають власні функції й власні інтереси, але добре їх задовольняють тоді, коли беруть до уваги потреби та інтереси протилежної сторони. Відтак йдеться про обмін та узгодження цінностей між містом та селом. Місто має зраціоналізувати й реформувати сільське господарство і життя, поліпшити техніку, методи праці, умови життя, «освітлити його життя наукою, мистецтвом, мораллю, філософією»[6]. Відповідно й село має дати місту оригінальну національну культуру: традиції, звичаї, мистецтво, старе звичаєве право, віра й філософія тощо. Все це треба збирати й передавати місту з суто практичною метою: «Щоб місто могло на ґрунті цих первнів старої національної культури створити нові духові й соціяльні цінності: нові твори літератури, мистецтва, права, релігії, філософії, – нову – модерню, але суто національну, культуру». Такий взаємний обмін має стати основою солідарності між містом і селом та консолідації нації в цілому, що, на думку автора, неможливо, коли місто залишатиметься «національно чужим дооколишньому селянству»[7].

В. Доманицький пише, що програма українського рурбанізму має сильно відрізнятися від рурбаністичних програм інших народів, зважаючи на істотні особливості стану справ в Україні: аграрне перенаселення, цивілізаційна (але не культурна) відсталість, господарська зруйнованість, національне відчуження міст від селянства, більшовицька влада. Відповідно, завданнями українського варіанту рурбанізації мають стати індустріалізація села, розширення внутрішніх (сільського та міського) ринків,  примирення між націями, що мешкають у місті, й українським селянством, або створення українцями власного українського міста – власних несільсько-господарських груп (урбанізація українського селянства), зменшення антагонізмів між різними групами сільського та міського населення тощо.

На думку В. Доманицього, «Детальна програма українського рурбанізму мала б складатися з пяти великих частин; 1) піднесення духової культури та цивілізації українського села й міста; 2) піднесення фізичного здоровля й фізичної культури української нації; 3) піднесення соціяльної культури країни й нації; 4) господарської реконструкції країни й нації; 5) організації народньої оборони нації. Спільним і основним для всіх частин програми є питання про народні традиції та поступ»[8]. Це питання має вирішуватися через відкидання традицій, які гальмують поступ, але й через зібрання, вивчення й плекання тих традицій, які не перешкоджають, а й сприяють йому. Водночас оцінка традицій з цієї точки зору є справжньою проблемою: «За оцінки – засудження традицій треба бути дуже обережним – ліпше втратити на швидкості поступу, ніж незаслужено знищити якусь традицію, що, як потім виявиться, була конче необхідною для життя нації»[9].

Головними стимулами життя, пише В. Доманицький, – є закони й суд, церква, школа, об’єднання та союзи, дім (родина), а також самоосвіта та самовиховання. «Це тому, що саме в цих інституціях відбувається найповніше контакт села й міста, саме в них відбувається головна маса суспільно-виховних процесів, що для рурбанізму, як системи передовсім суспільно-педагогічної, має вирішне значення»[10]. Водночас стан справ тут надзвичайно незадовільний.

Щоб побороти його, серед іншого, потрібно:

 – «Піднести повагу до правного ладу, до закону, до суду, тощо. Потрібні значні реформи законодавства та судівництва, відбудова правничих факультетів, що мають виховати нового рурбаністичного правника»[11];

 – «Хтось мусить дати українцям синтезу старо-українського поганства з православієм візантійським та українським (XV — XVIII ст. ст.). Це була б синтеза найстарших релігійно-конфесійних традицій українського народу; це була б дійсно національна релігія. З цієї нової церкви мав би зникнути дух нетолерантности та нетерпимости до інаковіруючих і спеціяльно — до рідної поганської культури. Мав би прийти новий священик, який би досконало знав порівнюючу історію й догматику релігій світа, соціологію, філософію, історію поступу культури та цивілізації людства; культуру, філософію, фолклор, звичаєве право, правосвідомість рідного народу; який би мав практично володіти конкретними первнями рідної культури. Цей священик мав би повести фактичне керівництво релігійним, моральним і етичним життям своєї парафії і то не лише через церкву та школу, а й шляхом щоденного контакту (в спілках, відвідини парафіян, прийняття їх у свому домі), а й особистим прикладом — цілим своїм життям. Очевидно, що мав би переводитися вельми гострий добір та справне — доцільне виховання кандидатів священства у відповідних духовних школах інтернатного типу»[12];

 – «Загальне примусове навчання дітей у школах. <…> З цією метою мусить поступово збільшуватися мережа шкіл і число вчителів. <…> Рурбаністична школа мала б посилити свою виховну чинність, а то як в галузі духової культури, моралі та етики, так і в галузі фізичного здоровля та фізичної культури. <…> В звязку з цим для рурбаністичної школи потрібний учитель нового типу й нові методи його праці. <…> Учитель мусить іти в ногу з загальним поступом національної культури й цивілізації, бути їх носієм і пропаґатором – не лише на словах, але й своїми звичками, побутом, своїм прикладом. Це вимагає ґрунтовної реорганізації учительських закладів»[13];

 – «Небезпека розмноження елементів здеґенерованих, фізично та духово ухильних, тощо, примушує подумати про виховання лікарів-євгеністів та заведення мережі євгенічних порадень і євгенічних товариств, якщо — не заходи гостріші типу американських та німецьких законів про стерилізацію, тощо»[14];

 – «На українському ґрунті перш за все потрібні обєднання та Союзи для студіювання духової культури українського народу; в повному контакті з ними – самоосвітні та самовиховні організації молоді. <…> Організації рурбаністичні, соціологічні, євгенічні, педагогічні, філософічні, тощо мали б відігравати подібну координуючу ролю для більших територіяльних одиниць та цілої країни. <…> В організаціях статутових необхідно відновити той дух побратимства, солідарности, братерства, який знаходимо в старих дружинах українських князів, в Запорізькому Війську, в церковних брацтвах, в цехах, в чумацьких валках, в толоці, супрязі, в парубоцьких і дівочих вулишних громадах та в інш. традиційних нестатутарних організаціях українського народу. Ці традиційні організаційні форми, їх пережитки й рештки на місцях треба вважливо збирати, студіювати й покласти в основу нашого суспільно-організаційного життя»[15];

 – «Посилити ролю жінки в споживчій та будівельній кооперації, відкрити широкий будівельний кредит, організувати технічно-будівельні порадні, посилити навчання евбіотики, гігієни та санітарії в усіх школах, інтернатах та позашкільними методами навчання»[16];

 – «Господарська реконструкція мала б охоплювати: 1) з одного боку всі ті галузі, що до цієї пори характеризували місто — несільсько-господарські заняття: промисловість, транспорт, обмін, банківництво, кредит, міське споживання, тощо, а з другого — 2) сільське господарство та сільське споживання»[17].

Оскільки урбанізм є соціально-педагогічною системою, важливим є методи навчання та виховання. В. Доманицький пише: «Серед метод рурбаністичного виховання на перше місце висовується метода виховання місцевих провідників (передовиків, лідерів, вождів) з поміж місцевого населення. Провідником не є лише той, хто повчає. Значно більше може зробити той, хто стало служить взірцем, прикладом для дооколишніх людей. В основу цієї методи кладуться засади українського побратимства, кумівства та сусідства»[18]. Йдеться також про спільне перебування сільської та міської молоді на природі, екскурсії, фільми, радіо, книжки, часописи. Осередком освіти та самоосвіти має стати так званий «народний дім» або «дім культури».

Оскільки соціальні та культурні процеси у місті та на селі не стоять на місці, з метою корекції програми рурбанізму мають проводитися соціологічні дослідження, особливо цінним є також вивчення етнографії, фольклору, звичаєвого права та правосвідомості. В Доманицький цитує чеського дослідника Ін. Блага: «для життя нації є без сумніву важливим, щоб створився «консенс», себто трудова, духова й моральна згода поміж селом і містом. І от лише наукова аналіза обставин, що спричинилися до порушення цього консенсу <…> може допомогти тому, щоб справа поправлення відбувалася ощадно й з успіхом. <…> Практично консенс межи верствами суспільства може бути здійснений тоді, коли буде досить тих, хто є науково орієнтований (переконаний) в однаковій цінності та в однаковій важливості для національного організму всіх органів суспільства. В той спосіб наукове пізнання у своїх практичних наслідках може мати й значення національно-гармонізаційного чинника»[19].

*          *          *

Що можна сказати про роботу В. Доманицького з позиції сьогодення?

Перше, що впадає у вічі, це поширений у ті часи оптимізм щодо практичного значення соціології – зараз скептичного ставлення до практичної функції серед соціологів побільшало. Цілком очікуваним є спроба осмислення національних питань (національного суспільства та держави) – ця тема була провідною для українських соціологів на еміграції. Апеляції до селянства так само є розповсюдженим сюжетом української соціологічної й політичної думки – досить згадати «Листи до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинського[20]. Спроби ж соціологічного дослідження поєднання міського та сільського, принаймні класичні, з’являються дещо пізніше – зокрема, згадується робота Герберта Ганса про «міських селян» («urbanvillagers»)[21]. Навряд чи зазначені В. Доманицьким способи гармонізації зв’язків між містом та селом актуальні сьогодні так само, як і колись. Але самі відповідні питання цілком заслуговують на увагу і через 75 років після виходу друком «Засад українського рурбанізму».

*          *          *

Віктор Миколайович Доманицький (1893-1962) – український вчений-агроном, соціолог, економіст, кооператор, етнолог, громадський діяч. Закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Університету Св. Володимира у 1915 році. Займався справами розвитку кооперації, дослідженнями економіки та сільського господарства. З 1922 року – в еміграції, спочатку в Німеччині, а з 1924 року – у Чехословаччині. Зокрема, з 1938 року керував кафедрою соціології в Українському вільному університеті. У 1941 за працю «Засади українського рурбанізму» був призначений професором соціології і згодом став керувати кафедрою кооперації. З 1945 року – працював у Німеччині в  Українському технічно-господарському інституті заочного навчання (колишня Українська господарська академія в Подєбрадах), був його першим ректором. З 1949 року жив і працював у США[22].

*          *          *

Висловлюю якнайщирішу подяку Наталії Черниш за звернення уваги на цю роботу та Марії Приступі за архівну роботу.