Одна з ключових дискусій, які розгорнулися щодо подій останніх місяців на Донбасі, стосується того, чи треба допомагати людям, які залишилися на підконтрольних бойовикам територіях. Залишимо за дужками «гуманістичні» («людям треба допомагати») та «адміністративні» («ми не можемо проконтролювати, кому насправді піде допомога») та інші аргументи. Щодо самоусвідомлення українського суспільства головне значення мають такі позиції:
– Так, треба, бо це «наші люди» і не можна їх кинути напризволяще.
– Ні, не треба, бо це «не наші люди», оскільки вони підтримали ворога і самі винні у своєму становищі.
«Наші» – ті, хто поділяє не лише наші суто політичні погляди, але й більш загальні цінності – уявлення про те, що таке «добре» і що таке «погано». І цілком зрозуміло, що люди – будь-хто – бажають жити серед «своїх». Питання Донбасу звично прив’язує поділ на «своїх» і «чужих» до території: «свої» тут, «чужі» – там, а хто не згодний з більшістю тут, нехай їде до «своїх». Але наскільки ця перспектива є реальною? Чи насправді ми живемо серед «своїх», маючи «чужих» десь в іншому місці? Чи не живемо ми з нашими опонентами в одному місті, на одній вулиці, в одному домі, в одному під’їзді? І взагалі, де чиє місце?
Час від часу ми не без подиву усвідомлюємо, що «чужі» не десь там далеко, але серед «нас». І вони не прибульці, а такі самі місцеві жителі, які так само ходять вулицями і мають ті самі права. Вони і їхні батьки також народилися тут, ми вчилися в одних школах. І лише ті чи інші обставини показують нам різницю між нами. Виявляється, що ми живемо не в спільному «суспільстві», а в окремих спільнотах, у яких маємо приємність підтверджувати одне одному «нашу» ідентичність. Ці спільноти більш чи менш герметичні й великою мірою екстериторіальні завдяки сучасним інформаційним та комунікаційним технологіям. Тому все частіше постає здивування від того, що «в реалі» люди геть інші, ніж ти звик зустрічати в своєму середовищі.
Описаний стан речей показує, що дуже проблематично говорити про «наше суспільство», маючи при цьому на увазі «моральну єдність» у межах держави. Така моральна єдність можлива тоді, коли всі послуговуються однаковою картиною світу, мають одну ідеологією. Чи можлива така ситуація в Україні?
На думку спадають два автори. Перший – Еміль Дюркгайм, який розмірковував про солідарність. Він вважав, що в традиційному суспільстві солідарність ґрунтується на тому, що всі членів суспільства мають ті самі уявлення. У сучасному ж суспільстві солідарність базується на усвідомленні взаємної функціональної залежності людей. Тобто я роблю щось одне, інший – щось інше, і оскільки мені потрібно те, що робить інший, а йому – те, що роблю я, ми й зголошуємося жити у мирі один з одним, підкоряючись спільним для нас обох правилам. Іншими словами, солідарність сучасного суспільства побудована на раціональності.
Другий автор – Жан-Франсуа Ліотар. Він стверджував, що суспільство переходить до нового стану – «стану постмодерну». Для Ж.-Ф. Ліотара «модерн», який мав своїм джерелом епоху Просвітництва, характеризувався довірою до розуму, яка втілювалася у метнаративах або ідеологіях – картинах світу з відповідними цілком раціональними проектами того, як побудувати бажаний суспільний устрій. На його думку «модерн» вичерпав себе, коли почав реалізовувати раціональні способи знищення тих, хто заважає побудові бажаного суспільства. Газові камери Освенциму стали для нього уособленням модерну й знаком його вичерпаності. Відповідно суспільство «постмодерне» ґрунтується на недовірі до будь-яких ідеологій та проектів перебудови світу. Іншими словами, починаючи з другої половини ХХ століття, світ перестає бути одновимірним – жодна ідеологія більше не може стати панівною у межах цілого суспільства. Таким чином, поки ми намагалися усвідомлити Україну не через звернення до традиційного суспільства, а через щось більш відповідне часу, світ просунувся далі і модерність стала вчорашнім днем.
Проблему України в цьому контексті ще у середині 1990-х влучно окреслив Євген Бистрицький [1]. Він зауважував, що побудова держави – за визначенням є проектом, тим більш ефективним, чим більш раціональним він є. Відтак, Україна має реалізовувати модерний проект у ситуації, коли на глобальному рівні спостерігається, як мінімум, криза модерну як такого. Вітчизняний досвід підтверджує такі роздуми – з різних причин «моральної єдності» на терені держави не виникло.
Чи може виникнути? Чи реально знайти спільний знаменник для суспільства в масштабах країни? В мене немає відповіді. Тоді для чого говорити зараз про постмодерне суспільство у Україні? Для того, щоб пам’ятати, що, хочемо ми цього чи ні, одностайного суспільства більше не буде. І доведеться шукати компромісів і домовлятися з найнеприємнішими ідеологічними супротивниками, щоби мати мир і можливості для розвитку.
