Як відтворити радянське? Український випадок

Стає загальним місцем говорити про те, що у сучасній Росії відтворюється «радянська людина», а в сучасній Україні йдуть зворотні процеси. Що завдяки подіям Майдану, Революції гідності та війні з Росією відбувається консолідація політичної нації навколо відторгнення радянського – прикладом чого, серед іншого, є (хоча й надто недосконалий) процес «декомунізації». Чи справді ситуація така, як її змальовують?

Як вже багато разів зазначалося, «декомунізація», яка формально означає звільнення від радянських символів, явно чи неявно передбачає також і звільнення від «радянського» у найширшому розумінні. Але що ж таке «радянське»?

Останнє, що я зустрічав з цього приводу, це думка Оксани Михеєвої[1]: радянська система є такою, яка передбачає лише вертикальні зв’язки «індивід – держава», але не горизонтальні. Справді, якщо посилатися, наприклад, на класичну вже роботу «Советский простой человек: Опыт социального портрета на рубеже 90-х гг.», то маємо такий висновок авторів:

«Свого часу прийнято було говорити про «колективність» радянської людини. Цієї риси ми просто не знайшли. Між тоталітарною державою та самотнім індивідом жодні соціально-психологічні спільноти, пов’язані з професією, заняттям, інтересами тощо не займали більш-менш важливих позицій»[2].

Чому так? Можна припустити, що це пов’язано з рівнем довіри у суспільстві. Так, зокрема у часи масових репресій і доносів, важко комусь довіряти. Тому недовіра – це спосіб виживання (часто – фізичного) у тому суспільстві. Так само, як, скажімо, брехня або нещирість[3].

Як зауважує  Лєв Гудков, директор Аналітичного центру Юрія Левади, що продовжує згадане дослідження, «Homo Soveticus – це передусім людина, що адаптувалася до репресивної держави, людина з подвійною свідомістю, це найголовніша його характеристика»[4].

Власне, головна причина формування та відтворення «радянської людини» – адаптація до зовнішніх умов. Умови, коли людина є залежною, провокують відтворення патерналізму – в даному випадку, покладання усіх надій на державу. Відповідно: очікування чогось від будь-кого, а не від себе, й покладання відповідальності (зокрема й за свою долю) на інших. Це не я, а держава має дати освіту, дати роботу, дати пристойний рівень життя. І вона завжди буде винною в тому, що чогось «не додала».

Це дуже логічно призводить до інтерпретації рівності як системи обмежень: якщо я не відповідаю за себе, а держава, то й інші мають бути такими самими, з таким самим набором благ від держави, інакше – «несправедливо».

Обмеження у можливостях власних досягнень не лише демотивують, але й роблять актуальними не статуси досягнення, а приписані статуси – ті, які жодних досягнень не передбачають: приналежність до держави, етнічної групи тощо. І на цьому грунті дуже легко поширюється нетерпимість до іншого в різноманітних формах: до людей інших рас, національностей, релігій, сексуальних орієнтацій, інших поглядів тощо.

Говорячи метафорично, надто покладатися на державу – це ніби класти всі яйця в один кошик. Тоді значно підсилюється важливість цього кошика[5] й відповідно принижується важливість усього іншого.

Відповідно, відтворення такої несамостійності і є відтворенням «радянського». І, виявляється, що саме це й витворюється в сучасній Україні завдяки масовому розповсюдженню субсидій на сплату за комунальні послуги – про що докладно пише Євген Головаха[6].

Якщо коротко, то ідея полягає в тому, що беручи субсидію, людина визнає себе несамостійною, «утриманцем», а це – певне приниження, тому вдячності до держави людина все одно не відчуватиме. З іншого боку, звичка до «халяви» унеможливлює відмову від неї – люди все одно чіплятимуться за неї і прийматимуть будь-кого, хто пообіцяє її збереження. Навіть зростання благополуччя призведе не до відмови від субсидій, а до тінізації доходів.

Є. Головаха зазначає, що з подібним стикалися різні країни, зокрема, США, де ніби добра справа допомоги одиноким матерям обернулася на кілька поколінь утриманців, які робили все, щоб зберегти свій статус людини, що потребує допомоги. В Україні, оскільки бідніші сконцентровані переважно в малих містах, практика субсидій призведе до створення гетто з відповідним мисленням. Автор наводить цифри: «Нагадаю, ця програма субсидій поширена в нас вже на 4 млн сімей. Не людей, підкреслюю, а саме сімей, тобто орієнтовно на 10 млн осіб. А якщо тарифи подвоять – кількість утриманців досягне 15-20 млн. Це вже майже половина населення країни і критична межа».

Таким чином, субсидії та покладання відповідальності на іншого[7] – це одні з механізмів відтворення «радянської людини» в сучасній Україні.