Чергова дата найгарячіших та вирішальних подій на Майдані спонукає до спогадів та роздумів. Зокрема про те, що змінилося, якою мірою виправдалися очікування, хто винен, що робити, й багато інших. Але на тлі київського Майдану – «загального» або «Майдану як такого» – має сенс згадати про те, що відбувалося в інших містах. Можливо, це щось додасть до розуміння ситуації. Сьогоднішні враження та думки – про Харків.
Харківський Євромайдан від самого початку відрізнявся від київського. Він не був цілодобовим – люди збиралися по буднях о 18.00, а по вихідних о 12.00. Щоби не допустити подій на кшталт київських, місцева влада огородила більшу частину найбільшої в Європі площі – майдану Свободи – парканом під приводом встановлення «зимового городка», тому, окрім кількох перших зустрічей, харківський Євромайдан відбувався біля пам’ятника Шевченку. Іншого символізму у місцевій географії подій не було.
Під час Майдану мені весь час крутився у голові вислів contra spem spero, який з легкої руки Лесі Українки став частиною українською літератури. Справді, особливо на початку подій жодних натяків на «перемогу» не було, жодних ілюзій. Просто сумління потребувало заявити про свою позицію, показати, що ти є, попри те, що влада не хоче рахуватися з тобою. Не вийти означало, що тебе немає – ось і все. Саме так щось поза приватним життям надавало йому якогось сенсу. Тобто майдан – це справді про буття й ідентичність, причому і для опонентів так само.
Сподіватись без надії – для харківського Євромайдану було особливо актуальним, оскільки ми тут були й залишаємось у меншості. Деякі «прості харків’яни», яким траплялося проходити біля мітингу, голосно реагували на спроби долучити їх до події в тому сенсі, що звідки ці всі майданівці поприїжджали. І справді, від кількох десятків до однієї-двох тисяч звичних учасників харківських мітингів Євромайдану залишалися чимось дуже маргінальним на загальному тлі міста, яке переважно намагалося не виходити за межі приватних справ й звичного способу життя. Як казав колись Леонід Парфьонов, дуже сумно бути меншістю у власній країні. Це саме те відчуття.
Я не часто бував на харківському Євромайдані. Не пам’ятаю чому саме, але вперше й після цього кілька разів приходив з дочкою – це було ще у грудні-січні. Там виголошували промови, співали пісні, проводили зустрічі з приїжджими, збирали речі і гроші для Євромайдану київського. Десь з кінця січня усе більшою ставала загроза нападів «тітушок», але попри їхню періодичну присутність десь у сусідніх дворах і вулицях, до середини лютого, здається, нападів на сам мітинг не було, хоча машини активістів спалювали регулярно. Харківська міліція справді слідкувала за порядком, а коли ситуація стала загострюватися, на допомогу, окрім футбольних фанів, прийшли спортсмени – місцева організація айкідо заявила, що буде охороняти Євромайдан. Справді, великі, спокійні й упевнені молоді й не дуже люди, які стояли осторонь, але були готові прийти на допомогу, трохи додавали оптимізму.
Напевне, віддзеркаленням київських подій у Харкові було блокування Академії внутрішніх військ щоб запобігти відправці курсантів до Києва (19 лютого). Саме тоді сталося побиття людей «тітушками», яких привезли автобусами (що зазвичай використовувалися як міський транспорт), видали манішки, балаклави і бити, й вони вибігали з-за спин міліції. Саме тоді навички бігу та надання першої медичної допомоги виявилися найбільш затребуваними. Саме тоді вперше найбільш очевидно виявилися розбіжності з організаторами, а саме – їхнє нерозуміння необхідності брати відповідальність за людей, яких кличеш кудись. Звичайно, позиція «всі дорослі люди й мусять вирішувати й давати собі раду на власний розсуд» має право на існування. Але серед «дорослих людей» чомусь напрочуд небагато виявилося людей, готових до можливих силових зіткнень[1]. Чи мають право організатори це ігнорувати? Втім, така ситуація після цього повторювалася не одного разу. Тому була частина учасників Майдану, які ходили туди ще для того, щоб або не давати «романтикам революції» наразитися на справжню небезпеку, або вчасно зробити перев’язку абощо – на тлі сонного Харкова було особливо помітно, що доля Майдану вирішується не тут, тому місцеве геройство насправді було непотрібно, й багато хто розумів це.
Так само абсолютно невизначеним з точки зору наслідків був мітинг 22 лютого біля Палацу спорту, де мав проходити «З’їзд депутатів Південного Сходу». Навколо приміщення, де відбувалася подія, було кілька тисяч прихильників Майдану й трохи менше противників, переважну кількість яких складали привезені зі східних областей шахтарі – на стрімах й записах можна побачити більше 70 автобусів з донецькими та луганськими номерами, подивитися інтерв’ю з приїжджими. Місцевих бюджетників цього разу було значно менше, ніж зазвичай на подібних акціях. Люди на вулиці стежили, що відбувається на «з’їзді», його учасники, очевидно, чекали визначеності з Києва, тож гострих заяв не робили. Коли з’явилася інформація, що В. Янукович утік, утекли й М. Добкін з Г. Кернесом, бюджетники залишили свій мітинг, а колона майданівців пішки пройшла через усе місто, поповнюючись новими людьми. На площу Свободи тоді прийшли біля 30 тисяч харків’ян. Здавалося, що саме в цей теплий, по-справжньому весняний день справедливість нарешті перемогла. Тим більше, що на заклики про повалення пам’ятника В. Леніну площа відповіла «по закону» – що може бути символічніше!
Однак ейфорія була недовгою. Увечері з’явився заступник голови облдержадміністрації В. Хома, який дуже наполегливо запрошували організаторів до будинку, щоби «перевірити, чи все в порядку». Після цього «тітушки» напали на рештки євромайданівців, які ще залишалися на площі, а «оплотівці» на автівках фактично змусили останніх сховатися у приміщені ОДА. Я переконаний, що це була провокація для проросійських симпатиків і російських ЗМІ, бо жодної необхідності у присутності євромайданівців там не було – просто треба було потім робити сюжети про «захоплення» й «визволення» держадміністрації від «бандерівців». Що й відбулося 1 березня, коли перед штурмом (про який, як потім виявилося, знало чи не пів міста) просто не встигли вивести звідти усіх присутніх[2]. Але це вже інша історія.
[1] Доречі, на одному із записів блокування Академії внутрішніх справ чути заклики, що «журналістів бити не можна». А інших можна?
[2] Примітно, що серед кількадесяти «активістів» виявилися чи то студенти, чи учні з Полтави, у яких забрали паспорти й привезли до Харкова (вони вказують на С. Киву – це можна побачити на різних відео) – саме їх вивести й не встигли, бо не було кому й куди.
