У формуванні „колорадської” істерики, що просочувалась в Україну під гаслом „діди воювали”, певною мірою, є провина вітчизняних істориків. Ми, так чи інакше, прийняли кремлівський концепт як єдино можливий порядок роздумів та із щирим серцем стали відстоювати власних дідів, які точно не переховувались у лісі, а билися за свою землю з двома тиранами водночас. У результаті наші діди були проголошені різними, а з тим принципово різною було проголошену й саму нашу країну.
Кремль із задоволенням потирав руки.
Історія Другої Світової була та є полем битви. А мала б стати полем скорботи.
„Ніколи знову” – це той порядок денний, який має бути оприявлений фактами, проаналізований за допомогою різних за походженням документів, в тому числі і тих, які за умовчанням вважаються ненадійним чи то другорядним джерелом (як-то усні історії, щоденники, листування, скарги, спогади, художні тексти доби), а з тим і введений у шкільні та вишівські курсі історії.
Війна – це, по-перше, смерть. По-друге, смерть. І по-третє – смерть. І тільки так.
Бо, якщо не так, то всім нам треба буде знову і знову замислюватись над тим, що будемо писати у камері смертників… Що будемо писати на стінах ми, наші діти перед тим, як поведуть на розстріл… У підвалах, названих „СМЕРШ” чи „НКВД”, на спортивних базах, без зайвої сором’язливості проголошених „концтаборами”, на окупованих землях Донецької та Луганської областей зараз, сьогодні у 2014 році катують військовополонених, незгодних, жінок та чоловіків, дівчат та юнаків, літніх – теж. Їх „жартома” виводять на розстріл, іноді милують, однак частіше – ні. Якщо їм дозволені мобільні телефони, то останні слова ці люди пишуть есемескою. Якщо ні, то, по старинці – на стіні.
Так було вже. У Станіславській тюрмі: „Грицанюк Николай Татарив, 20 лет, сидел за песню, что нашли в кармане 23 октября 1943 г». І у Вінницькій: «Тарасюк П.С. из села Юзвина. 15 июля 1943 г. убыл на расстрел». І у Київській: „Кровь за муки, за Украину…”
І далі – скрізь…
Так трапилось, що книга Тамари Вронської та Олександра Лисенка „Тюремний мартиролог окупаційного режиму: написи на стінах нацистських казематів” (Харків: Права людини, 2014. – 584 с.) сьогодні не про історію. Вона – про сучасність.
Написи на стінах – передсмертні послання. Остання можливість передати звістку про себе, пояснити собі та іншим про смерть без провини, не піти у небуття мовчазним та навіки забутим, дати своїм рідним знати, щоб не шукали та не чекали… Є, знаєте, написи, сповнені сумного здивування. Йдучи на розстріл, люди не могли повірити, що це відбувається із ними. Є просто списки – довгі списки родини, імена батьків, дітей, старих, імена та роки народження. Є і скарги на тих, хто злою своєю силою запроторив безневинних до тюрми. А „Слави Сталіну” – небагато, зовсім не багато.
Пекло пекельне в тому, що сьогодні ми маємо та будемо ще мати саме таке історичне джерело. І у сучасників, а не у людей з минулого, питати про техніку, засоби та мотиви створення останніх послань живим.
Історики Тамар Вронська та Олександр Лисенко зібрали унікальні документи та запропонували аналітичні підходи щодо їх інтерпретацій. Однак я не можу читати цю книжку професійно. Бо бачу: нічого не змінилось. Там, де зараз окупація, знову вибудовані нацистські каземати.
Тим, хто хоче віддати та навіки проклясти зайняті ворогом землі, тим, хто грається у „діди воювали”, хто заробляє політичні капітали на збуренні „малих сіх”, тим, хто у захопленні схвалює „мирний план”, „Тюремний мартиролог” варто читати замість молитви: денно й нощно.
