Усна історія в пострадянських дослідницьких практиках

Сучасне визначення усної історії, якщо узагальнити основні її характеристики, включає такі компоненти, як: процес безпосередньої передачі та запису (за допомогою аудіо- чи відеотехніки) спогадів, оповідей чи автобіографічних нарацій; створення в результаті цього процесу нових історичних джерел; реконструктивний чи наративний (текстуальний) аналіз отриманих джерел, а також різноманітні форми оприлюднення результатів досліджень, проведених на основі методу усної історії[1].

Найчастіше саме варіативність презентацій результатів таких проектів дає найкращі можливості для аналізу «усноісторичної ситуації» в тому або іншому реґіоні чи країні загалом, оскільки дозволяє судити як про загальну методику проведеного дослідження і створені завдяки цій методиці джерела, так і про теоретико-методологічні пріоритети, використані під час аналізу усних історій (у разі монографічного дослідження) або їх добору і композиції (у разі публікації збірок інтерв’ю). Ставлячи перед собою завдання аналізу розвитку усної історії в пострадянських Білорусі, Росії та Україні, ми враховуватимемо як названу вище варіативність оприлюднення результатів проектів з усної історії, так і тематичні пріоритети цих ініціатив, динаміку інституціоналізації напрямку в цілому.

У той час як усноісторична практика в країнах Європи та Америки нараховує вже понад 60 років, у сучасних Білорусі, Росії та Україні усна історія почала набувати популярності лише з початку 1990-х рр. Проте вже два десятиліття потому вона стала не тільки поширеним методом польової роботи, застосовуваним у рамках різноманітних дисциплін і напрямків соціогуманітарного знання, але й запитаним джерелом для аналізу найширшого спектра питань, орієнтованих на вивчення як колективних і групових структур і процесів, так і приватного, особистісного досвіду, індивідуалізованих стратегій і практик. Це стало можливим завдяки відходу від принципів наукового дослідження, характерних для колективістської ідеології радянської епохи, що намітився саме в цей час і зумовив активну увагу до особи як дійового аґента історії, а до особистісного досвіду — як до базової соціокультурної цінності суспільства. Опубліковані в ці роки збірки інтерв’ю і перші монографічні дослідження посіли помітне місце в пострадянській історіографії, а проекти із запису усних спогадів міцно вкорінилися в практиці різних публічних ініціатив із «освоєння» раніше марґінальних, непопулярних або заборонених тем. У зв’язку з цим відзначимо появу робіт, у яких було здійснено першу спробу історіографічного узагальнення усноісторичної ініціативи як на регіональному рівні[2], так і в Росії, Україні та Білорусі в цілому[3], а також випуск тематичних номерів журналів, присвячених теорії і практиці усної історії як у цих країнах, так і поза їхніми межами[4].

На наш погляд, у трьох названих державах експансія усної історії пройшла два етапи, кожному з яких властиві певні тематичні пріоритети і загальна методика досліджень, межі запитаності і популярності усної історії, а також місце, яке дисципліна посідає в системі академічного знання в цілому. Так, перший етап охоплює 1990-ті рр., коли на тлі загальної кризи в соціогуманітарних науках відбувався пошук нових дослідницьких тем і підходів, у тому числі формування інтересу до методу усної історії. Певним імпульсом для початкового етапу самоорганізації й інституціоналізації усної історії на всьому пострадянському просторі стали створення ще 1989 р. Асоціації усної історії Росії і проведення за її ініціативою трьох загальноросійських конференцій (1989, 1991, 1992 рр.), в яких взяли участь переважно історики з реґіональних вишів середньої смуги Росії і Поволжя[5]. Разом з аналізом динаміки зарубіжних усноісторичних ініціатив цей досвід узагальнила Дарина Хубова в кандидатській дисертації 1992 р. — першому теоретичному дослідженні на пострадянському просторі, присвяченому проблемам усної історії[6].

Зростанню інтересу до усної історії як методу і джерела дослідження в цей час також сприяли перші міжнародні конференції за участю західноєвропейських фахівців, наприклад, конференція «Методологія і методи усної історії — історії життя в соціологічних дослідженнях», що відбулася у вересні 1994 р. у Львові на базі Інституту історії церкви. У роботі заходу взяли участь 64 дослідники з 17 країн Європи і Америки, серед яких такі відомі фахівці, як організатор і директор Інституту історії і біографії при Заочному університеті м. Гаґен Александр фон Плато (Німеччина), секретар Товариства усної історії Роб Перкс (Великобританія), професор Римського університету Алессандро Портеллі (Італія) та ін. Матеріали конференції не було опубліковано, тому доповіді її учасників пізніше увійшли до монографій і тематичних збірок, приміром, на основі свого виступу А. Портеллі написав відому статтю «Усна історія як жанр», що увійшла окремим розділом до його монографії[7] і тематичної збірки статей «Наратив і жанр»[8].

Що стосується перших публікацій результатів проектів із запису й аналізу усних історій на пострадянському просторі, то вони почали з’являтися тільки наприкінці 1990-х рр., як, наприклад, дослідження американського вченого Вільяма Нолла[9], опубліковане за результатами масштабного проекту, що проводився в 1993-1995 рр. та під час якого були записані розповіді понад 400 сільських мешканців Центральної і Східної України, що пережили катастрофу колективізації і Голодомору[10].

У 1990-х рр. у країнах колишнього СРСР також формувалися перші центри і лабораторії усної історії. Так, наприклад, названий вище Інститут історії церкви //ichistory.org.ua/, основою наукової діяльності якого від моменту організації було проголошено метод «живої історії», з 1992 р. почав розробку дослідницького й архівно-музейного проекту «Образ сили духу: жива історія підпільного життя Української греко-католицької церкви 1946—1989 рр.». На сьогодні це найбільш тривалий і масштабний усноісторичний проект в Україні, головне завдання якого полягає в «систематичному зборі й критичному аналізові усних свідчень про релігійне життя українських греко-католиків у підпіллі». У рамках проекту вже записано понад 1900 інтерв’ю, аудіоархів складається з більш ніж 3000 касет, документальний архів включає понад 700 фотокопій з документів державних архівних установ та особистих документів громадян, фотоархів містить близько 5000 фотокарток.

Водночас у коледжах, школах і вишах Росії, України та Білорусі почали з’являтися перші лабораторії і центри усної історії, насамперед завдяки ентузіазму вчителів і викладачів, керівників етнографічних експедицій і практик вишів. Так, 1999 р. Запорізьке наукове товариство ім. Я. Новицького (за участю Запорізького відділення Інституту української археографії і джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України і Запорізького національного університету) ініціювало серію експедицій із запису усних історичних наративів у селах Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Херсонської, Миколаївської, Одеської, Кіровоградської областей, а також АР Крим. На сьогодні учасники цих експедицій записали усні історії понад 5 тис. осіб, видано 10 томів «Усної історії Степової України»[11]. В 1990-х рр. також було засновано перші лабораторії усної історії в декількох вишах Росії (Російський державний гуманітарний університет, керівник Д. М. Хубова; Алтайський Барнаульський педагогічний університет, керівники М. О. Дьомін і Т. К. Щеглова; В’ятський педагогічний університет, керівник В. А. Бердинських; Калінінградський державний університет, керівник Ю. В. Костяшов та ін.). Багато викладачів почали розробляти спецкурси з усної історії для студентів-істориків, публікувати навчальні посібники зі спецкурсу.

На початку 2000-х рр. записом усних свідчень також зацікавилися громадські організації й історико-краєзнавчі об’єднання. Як приклад назвемо спільну експедицію історико-культурологічного студентського семінару м. Гродно і Гродненського громадського об’єднання «Ратуша» зі збору розповідей і спогадів мешканців села Поріччя Пінського району Брестської області, присвячених відомому білоруському і польському державному і політичному діячеві Романові Скирмунту[12], а також ініціативу цього об’єднання із запису усних свідчень жителів м. Гродно про Другу світову війну[13].

Із початком третього тисячоліття розвиток усної історії на пострадянському просторі отримав новий імпульс, не в останню чергу завдяки проведеним тематичним школам з усної історії, в роботі яких взяли участь переважно молоді дослідники з колишніх радянських республік, у тому числі з Білорусії, України та Росії. Серед подібних ініціатив назвемо Міжнародні зимові школи «Усна історія: теорія і практика» (січень 2002 р., Європейський університет у Санкт-Петербурзі за підтримки Інституту «Відкрите суспільство» і Центру вивчення історії і пам’яті Університету Індіани, США), «Нетрадиційні методи викладання історії» (лютий 2003 р., Львівський національний університет ім. І. Франка) тощо. Методиці і практиці усноісторичних досліджень було приділено значну увагу на міжнародних школах, організованих Центром вивчення античних традицій (OBTA) при Міжнародній гуманітарній школі Варшавського університету. Серед них цикл шкіл, присвячених інтердисциплінарному вивченню білорусько-польського (2002 р.) і білорусько-російського узграниччя (2003, 2004 рр.). Учасниками шкіл, а також організованих в їх рамках експедицій стали студенти й аспіранти, а також молоді дослідники з Білорусії, України та Росії.

Подібні школи, тренінги і майстер-класи мали велике значення як для популяризації методу усної історії, так і для орієнтації вчених пострадянського простору на західні академічні стандарти в підготовці, проведенні й аналізі результатів усноісторичних проектів. І саме від того часу визначальною тенденцією в розвитку усної історії на пострадянському просторі стало творче використання (з урахуванням місцевих умов і особливостей) теоретико-методологічних і етичних пріоритетів усноісторичного дослідження, розроблених західними вченими. Певною мірою тут можна говорити про пріоритет впливу й «інтелектуальну гегемонію глобального Заходу» у професійному полі усної історії у країнах колишнього СРСР. Проте слід згадати й про іншу тенденцію, що полягає в апеляції до методології усної історії, яка своїм епістемологічним корінням сягає традиції «класичної» етнографії кінця ХІХ ст.[14] Більше того, низку усноісторичних лабораторій при вишах було створено в результаті еволюції суто етнографічних експедицій у бік усноісторичних.

Другий період у розвитку усної історії на пострадянському просторі охоплює 2000-ні рр. Його особливості зумовили, по-перше, широкий спектр презентацій результатів усноісторичних проектів, якими, окрім власне книг (монографій або збірок інтерв’ю), стали різноманітні виставки, документальні фільми, радіопередачі, інтернет-проекти, спектаклі тощо. Кожен з цих способів презентації має свою специфіку, пов’язану із «перевагою сприйняття»: або відео- та аудіоінформації, що передає все перформативне багатство усної історії, або інформації, що міститься в друкованому тексті та є результатом опосередкованого переведення в знакову систему складної й насиченої смислами поліфонії інтерв’ю. Серед «недрукованих» презентацій назвемо, наприклад, два інтернет-проекти, що пропонують увазі відвідувачів повні записи усних історій як у текстовому, так і в аудіо- та відеоформаті. Хронологічно одним з перших став російський веб-сайт «Я пам’ятаю», присвячений записам усних інтерв’ю з ветеранами Великої Вітчизняної війни. Зібраний матеріал представлений на сайті в повному обсязі розтекстованих інтерв’ю та їх аудіофраґментів і об’єднаний за родами військ, у яких служили оповідачі — колишні фронтовики. Кожне усне інтерв’ю супроводжують короткі біографічні дані та фотографія автора усної історії. На сайті можна знайти усні історії, різні за мовою, емоційною насиченістю, загальною тривалістю і деталями відтворюваних подій. Крім того, будь-який користувач інтернету, на думку авторського колективу, може зробити свій внесок у меморатизацію історії Другої світової війни. Для цього на сайті розміщено приклад анкети і короткі інструкції з проведення інтерв’ю. Подібні сайти з’являються останнім часом доволі часто і присвячені, як правило, військовій історії. Усні інтерв’ю, опубліковані в інтернеті, безумовно, виконують важливе просвітницьке завдання, але не завжди є повноцінним усноісторичним джерелом через поширену в інтернет-публікаціях практику купірування і редагування тексту, а також певну ідеологічну однобічність у доборі і презентації записаних історій.

Другий проект, який нещодавно з’явився в мережі і на який також слід звернути увагу, пропонує повні версії відеозаписів і транскриптів інтерв’ю з 69 політичними лідерами, дисидентами, дипломатами, журналістами, релігійними діячами, підприємцями, вченими та іншими особами, що брали участь або були свідками процесу становлення незалежної України. Ідеться про проект «Усна історія незалежної України — 1988-1991», у рамках якого в 1995-1996 рр. було записано названі інтерв’ю. Як вказано на стартовій сторінці, проект має виключно академічні і дослідницькі цілі й «розпочинається дослідженням національних рухів та громадських об’єднань, що зароджувалися в Україні у 1988-1989, охоплює переговори про підписання нового союзного договору влітку 1991, спробу серпневого перевороту 1991 р., піднесення Бориса Єльцина в Москві та розвиток національного сентименту в республіках і досягає кульмінаційної точки в українському референдумі про незалежність у грудні 1991 та міжнародне визнання України як суверенної держави».

Повертаючись до особливостей другого періоду в розвитку усної історії в трьох пострадянських країнах, зауважимо, що специфіку цього етапу також визначив поділ усної історії на «професійну» і «любительську», що чітко оформився до середини 2000-х рр. В Україні, Росії та Білорусі у цей час відбувалися масова організація і збір спогадів силами як фахових істориків, так і школярів, студентів, різних громадських організацій, журналістів і т. д., практика яких позиціонувалася саме як усноісторична. Наслідком цього масштабного захоплення збором спогадів стало, з одного боку, формування професійного інтелектуального середовища вчених, які не лише застосовують метод усної історії у своїй дослідницькій практиці, але і займаються теоретичними розробками і методологічним пошуком нових підходів до проведення й аналізу усноісторичних джерел. З іншого боку, не можна не сказати про тенденцію певної депрофесіоналізації усноісторичної практики і зростання кількості аматорських проектів, у яких демократизм усної історії, її незаангажованість і відкритість виступають прикриттям ініціатив, що мають віддалений стосунок до фахового усноісторичного дослідження, попри назву «усноісторичні».

Саме під час другого етапу поширення усної історії на пострадянському просторі сформувалися її основні тематичні пріоритети. Їх оформлення стало наслідком тих проблемних викликів пострадянського історіописання, що детермінували активне вивчення раніше заідеологізованих, однобічно висвітлюваних та заборонених тем, сюжетів і героїв. Так, найбільший інтерес від самого початку поширення методу усної історії викликали такі теми, як трагедія Голокосту, «забуті жертви» і «невідома» історія Другої світової війни[15]; колективізація і голод початку 1930-х рр.[16]; репресії, масові примусові міграції і переселення й пов’язані з ними практики (ре)адаптації і (ре)соціалізації[17]; (ре)еміграція й історія діаспори[18]; політичне, релігійне й інші види переслідувань з боку комуністичного режиму[19]. Поряд з вивченням трагічного досвіду ХХ ст. з початку 1990-х рр. увагу дослідників привернули також жіноча історія (яка набула популярності практично одночасно з усною історією, а усноісторична методика в ній досі є однією з найбільш запитаних)[20]; історія повсякдення (спектр тематичних пріоритетів якої умовно можна об’єднати в дві великі групи — «повсякдення війни»[21] і «повсякдення епохи соціалізму»[22]); історія і культура національних меншин і окремих станів, зокрема козацтва (у вивченні яких усна історія межує з традиційною етнографічною практикою)[23]; історія міст[24]; історія локальних військових конфліктів ХХ століття[25].

У вивченні цих тем провідне місце належить центрам, що активно створювалися в 2000-х рр., лабораторіям і інститутам усної історії, серед яких обов’язково слід назвати: російські Центр усної історії Європейського університету в Санкт-Петербурзі  [26], Регіональний центр усної історії у Воронежі, Краснодарське товариство з усної історії при Кубанському державному технологічному університеті, Центр усної історії Петрозаводського державного університету та ін.; українські Навчально-науковий центр усної історії кафедри історії та культури України ДВНЗ «Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет ім.Г.Сковороди», навчальна лабораторія «Центр усної історії» кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім.Т.Шевченка, Інститут усної історії при Запорізькому національному університеті та ін. Аналогічних центрів у Білорусі, наскільки нам відомо, поки що не існує.

Презентація результатів сучасних усноісторичних досліджень, а в ширшому розумінні — введення усних історій у публічний простір, найчастіше відбувається у вигляді публікацій: монографічних досліджень, тематичних збірок статей або збірок безпосередніх усних свідчень. Варіативність подібних публікацій зумовлена широким спектром дослідницьких завдань, а отже, і способів конструювання історії на основі усних свідчень. Вибір форми презентації результатів усноісторичного проекту залежить від багатьох чинників, наприклад: планує дослідник опублікувати свідчення з мінімальними коментарями чи робитиме акцент на їх науковій інтерпретації; намагатиметься він розглядати історичні події крізь призму однієї або декількох біографій чи, навпаки, підпорядкує їх аналіз дослідженню історичних (соціальних) явищ і процесів; якими будуть межі публікованих усних історій і взаємовідносини «голосів» оповідачів з «голосом» дослідника; на яку аудиторію орієнтовано книгу тощо.[27]

Серед поширених у сучасній білоруській, російській і українській історіографії способів конструювання історії на базі усних свідчень найбільш запитаним є передусім спосіб реконструктивного перехресного аналізу, коли усне свідчення виступає джерелом і основою побудови аргументації щодо моделей поведінки людей чи характеру (соціальних) подій і явищ у минулому[28]. Термін «реконструктивний» у цьому випадку стосується аналізу усних історій і характеризує метод, за яким біографічні або тематичні інтерв’ю використовуються для відтворення певної ситуації, події, середовища, іншими словами, для дослідження того, як діє і змінюється в історичній перспективі соціальний контекст або його окремі елементи. За цим підходом цитати з інтерв’ю і, власне, інформація, що міститься в них, підлягають «зв’язуванню» з відомостями з інших джерел, що і становить сутність перехресної критики й аналізу. У рамках цього підходу, по-перше, загальна конструкція дослідження не залежить від біографічної форми свідчень або їх тематичних пріоритетів, а визначається логікою наукової аргументації. По-друге, цей спосіб використовується виключно в межах монографічних досліджень, у разі підготовки до публікації збірок усних історій логіка вибудовування балансу між «суб’єктивною» історією оповідача й «об’єктивною» історією дослідника буде іншою (див. нижче).

Як приклад реконструктивного перехресного аналізу усних історій і їх використання під час написання монографічних робіт назвемо дослідження білоруського історика й етнолога І.Романової та І.Маховської[29], української дослідниці Т.Пастушенко[30] й історика з Росії Т.Щеґлової[31]. Так, у центрі дослідницького інтересу І.Романової та І.Маховської — локальна історія селища міського типу Мир Гродненської області, реконструйована шляхом аналізу розповідей його мешканців. Для проведення дослідження авторки розробили анкету, побудовану за принципом об’єднання двох частин — біографічного наративу і тематичних питань. У результаті обробки матеріалів інтерв’ю і створення тексту, як зазначають авторки, «віртуально було сконструйовано таку модель: усі жителі цього населеного пункту, зібрані в одному місці, розповідають свої історії, слухають історії інших і доповнюють одне одного». Тобто інтерв’ю після переведення його в текстовий формат поділялося на тематичні блоки, а потім фрагменти з різних інтерв’ю, що мали спільну тему, об’єднувалися. Таким чином, було здійснено тематичний монтаж фрагментів, місцями доповнений фрагментами біографій. Вийшла колективна розповідь мирян про містечко Мир і їх життя в ньому[32].

Іншу перспективу реконструктивного аналізу усних історій, цього разу з метою вивчення особливостей вербування й етапів примусової депортації цивільного населення Київщини на роботу до нацистської Німеччини, специфіки соціально-правового становища остарбайтерів, а також їхніх «способів виживання» в неволі запропонувала у своєму дослідженні Т.Пастушенко. Саме у вивченні «способів виживання», здійсненому на основі аналізу усних історій, авторці вдалося аргументовано розв’язати проблему, сформульовану на початку роботи: «змістити дослідницькі акценти від державних мегаструктур на особу робітника не лише як об’єкта і суб’єкта дій влади, а й як самостійного агента історії […], розглянути засоби виживання індивіда як комплекс його дії в межах певної соціальної структури […], з’ясувати за конкретних історичних обставин та морально-психологічного стану індивіда, які були можливості свободи вибору або інноваційної діяльності в остарбайтера в системі працевикористання іноземців Третього райху»[33].

Своєю чергою, монографії Т. Щеґлової властива певна комбінаторність теорії і методу, а двоскладова назва наукової праці повною мірою відповідає багатошаровості її змісту, в якому теоретичні питання сучасної усної історії переплітаються з практичною частиною дослідження — вивченням історії селянства Алтаю. На наш погляд, таке переплетення теорії і практики, коли кожен розділ починається з міркувань у галузі теорії усної історії і продовжується аналізом безпосереднього емпіричного матеріалу, є вдалою композиційною знахідкою авторки монографії, що, проте, потребує додаткового обґрунтування. Реконструктивний аналіз усних історій Т.Щеґлової пропонує такий ракурс осмислення минулого, коли на перший план виступає повсякдення селян Алтаю в різних культурно-історичних зрізах з акцентом на етнокультурній взаємодії, конфесійних перевагах, гендерних і вікових практиках селян[34].

Другий спосіб конструювання історії на основі усних розповідей, який у сучасній літературі з усної історії прийнято назвати наративним, або текстуальним, зміщує акцент аналізу з фактографічної інформації, що міститься в інтерв’ю, на вивчення власне оповіді. Специфіка цього способу полягає в дослідженні передусім текстуальних особливостей інтерв’ю: його мови, тематичних і сюжетних характеристик, послідовності й асоціативного ряду викладених подій і епізодів. Як приклад наведемо дослідження Т.Вороніної і І.Утєхіна про реконструкцію змісту в аналізі інтерв’ю[35], В.Каледнарової, в якому здійснено спробу аналізу вербального вираження травматичного досвіду[36], Г.Грінченко, присвячені специфіці артикуляції дитячих спогадів, пов’язаних з перебуванням на примусових роботах у нацистській Німеччині в роки Другої світової війни[37], та аналізу конструювання розповіді про примус до праці в нацистській Німеччині в контексті окремо взятого автобіографічного інтерв’ю[38]. Так, наприклад, в останній з названих статей аналіз наративних сегментів інтерв’ю і його тематичного поля, закономірностей появи певних сюжетів, символів і референцій дозволив зробити висновки про загальну біографічну модель/конструкцію аналізованого інтерв’ю, про специфіку артикуляції і засоби «вписування» в цю модель досвіду перебування на примусових роботах, про часову і тематичну схему об’єднання і вибудовування в одній оповіді важливого для оповідача життєвого досвіду.

Цікавим із цього погляду є також білоруський проект «Трансформація повсякденних адаптивних практик: радянський/пострадянський період (білоруська провінція)»[39]. Під час роботи над цим проектом було зібрано понад 80 проблемних інтерв’ю з особами 1940—1960-х рр. народження. При цьому опитувальник лише окреслював загальні теми, які респонденти наповнювали своїми історіями, емоціями, оцінками, особистими смислами й інтерпретаціями. Виявилося, що, всупереч основному пафосу офіційного дискурсу, в наративах термін «перебудова» використовується не щодо політичних реформ, а стосовно пізніших за часом проявів економічної кризи. Тобто перебудова, відповідно до цих усних історій, припадає не на другу половину 1980-х рр., а на 1991-1994 рр.[40]

Наступний, найбільш популярний серед усних істориків трьох пострадянських країн спосіб конструювання історії на основі усноісторичних свідчень полягає в підготовці збірки інтерв’ю або їх окремих епізодів, для кожного з яких «не потрібні багатство і повнота, необхідні для детальної розповіді, але саме тому разом вони дозволяють краще розкрити “типовість” матеріалу»[41]. У подібних збірках (найбільш показові приклади ми наводили вище, коли йшлося про тематичні пріоритети сучасних усноісторичних досліджень), як правило, головна роль належить «голосам» самих оповідачів при мінімізації коментарів і наукової інтерпретації дослідника. Заявлене в передмовах до таких збірок бажання «надати право голосу тим, хто […]» жодним чином не елімінує творчу й аналітичну роль укладача/дослідника, оскільки саме він приймає рішення про межі публікованих наративів оповідачів, про баланс між усною розповіддю й «об’єктивною» історією, урешті, про те, кому, якій аудиторії ця публікація призначена[42]. Так, наприклад, вирішення питання про межі публікованого наративу передбачає визначення дослідником того, чиї саме «голоси» «звучатимуть» у виданні, скільки усних історій включатиме публікація, яким чином ці історії будуть поділені на частини і за яким принципом об’єднані. Із способів впорядковування усних історій у сучасній білоруській, українській і російській історіографії представлено основні два: усні історії у вигляді окремих монологів або колажу. І монологи, і колажі, своєю чергою, об’єднані за тематичним чи хронологічним принципом і являють собою добірку схожих, типових або контрастних, амбівалентних випадків. Активна роль укладача, окрім прийняття рішення про «дизайн» збірки, реалізується також у визначенні типу контекстуального обрамлення, тобто певного тла (background) публікованих усних історій. Цією контекстуальною інформацією найчастіше є різного роду коментарі або виноски, що супроводжують кожне інтерв’ю; прологи чи епілоги (вступні чи завершальні статті) всієї збірки; текст дослідника, що обрамлює кожну частину або розділ збірки; публікація у збірці відповідних до тематики усних історій документів і матеріалів, а також дослідницьких статей.

Показовим прикладом збалансованої контекстуальної інформації у вигляді коментарів до інтерв’ю і дослідницьких статей, у яких запропоновано аналіз усних історій, може служити збірка, присвячена блокаді[43]. Спроба дотримання репрезентативної рівноваги між «голосами» учасників публікації (оповідачів і дослідників) була реалізована шляхом розміщення текстів інтерв’ю і дослідницьких статей у різних розділах збірки з поясненням у вступі використовуваної композиційної логіки: «Публікація повних текстів інтерв’ю, як ми вважаємо, дозволяє, з одного боку, ознайомитися з тим, що розповідають і як розуміють блокаду наші респонденти, уводить в обіг нові, не використовувані раніше джерела, а з іншого — дає можливість самому читачеві зазирнути в майстерню дослідників, погоджуючись або, навпаки, заперечуючи їхні інтерпретації, представлені в цій книзі»[44]. Ще одним прикладом такої композиції можна назвати спільну білорусько-російську збірку проект, присвячену повсякденню і культурним практикам у прикордонних реґіонах СРСР — Білорусі і Карелії[45].

Вступні статті до збірок усних історій можуть не лише містити інформацію про проект, у рамках якого відбувалися підготовка, запис і аналіз усних історій, аргументувати схему побудови збірки і знайомити читача зі способами подання повних текстів або уривків інтерв’ю. Ці статті можуть бути побудовані за принципом «історичної довідки» про проблему, якій присвячені усні історії[46], або «вступу до теорії і практики» усної історії як особливого методу соціогуманітарного дослідження[47].

Окрім коментарів до інтерв’ю, прологів і епілогів до збірок, контекстуальною інформацією як «тлом» і «умовою» сприйняття усних історій іноді служать відповідні до загального лейтмотиву усних історій документи і матеріали, а також дослідницькі тексти, що обрамляють тематично дібрані уривки інтерв’ю. Прикладом такого «контекстуального обрамлення» є збірка спогадів радянських переселенців з Приладозької Карелії і Карельського перешийка[48], в якій уривки з інтерв’ю згруповано за темами, кожній з яких передує її обґрунтування, а також коротка характеристика окремих сюжетів. Схожим чином побудовані збірки білоруського дослідника Л.Заєрка[49]: усі інтерв’ю поділено на частини, які об’єднано в окремих розділах за тематичним принципом.

У 2008 р. результатом колективного проекту з вивчення соціальної пам’яті про Велику Вітчизняну війну на півдні Росії стала публікація статей і зібраних спогадів[50]. За допомогою усних опитувань і запису інтерв’ю було зроблено спробу виявити шляхи і способи формування меморіальної традиції на локальному рівні Ставропілля і Кубані, дослідити роль ветеранів, суспільства і влади в цьому процесі. Зібрані інтерв’ю було згруповано в тематичні блоки з авторським вступом до кожного. Своєю чергою, матеріали дослідницької частини книги пояснюють авторський підхід до роботи з усними джерелами.

І, нарешті, четвертий (але, на жаль, ще не запитаний дослідниками з пострадянських країн) спосіб «створення» історії на основі усних свідчень полягає в зосередженні дослідницької уваги на використанні індивідуального життєпису. У цьому випадку окреме інтерв’ю служить своєрідною ниткою, на яку дослідник «нанизує» реконструкцію подій або в певному розумінні відбиває чи ілюструє історію певної спільноти чи соціальної групи[51].

Загалом у розвитку усної історії на пострадянському просторі нині можна спостерігати такі тенденції. По-перше, в тематичному плані сучасні усноісторичні дослідження та їх опубліковані результати успішно балансують на інтелектуальному узграниччі офіційних проектів національних історіографій і «неофіційних» дискурсів приватності, повсякденних практик існування особистості в історичному часі і соціальному просторі. Здебільшого йдеться про рівнозначний інтерес усних істориків як до проблем загальнонаціонального масштабу (що перебувають у фарватері офіційної історичної політики і політики ідентичності), так і до локальних тем і сюжетів, у яких об’єктом вивчення стають переважно невеликі спільноти або групи людей, котрі мешкають на невеликій території і мають або схожий досвід участі в тих чи інших подіях, або об’єднані за етнічною, релігійною, соціальною та іншими ознаками. При цьому, однак, помітною залишається орієнтація на одне з перших гасел усноісторичного руху: повернути або надати право голосу тим людям, чий досвід і життєві історії в радянську епоху були забуті, непопулярні або заборонені до трансляції і винесення в публічний простір. Розширення представницького спектра усних історій, вивчення і публікація не лише «забутих» і «витиснених», але просто цікавих, пізнавальних, захопливих усних історій ще тільки попереду.

По-друге, усноісторична практика в Білорусії, Росії та Україні на сьогодні доволі міцно інтеґрована в міжнародні ініціативи, про що свідчить участь учених з Білорусі, Росії та України в численних усноісторичних міжнародних конференціях (у тому числі в конференціях Міжнародної асоціації усної історії), спільних дослідницьких, публікаційних, музейних, виставкових і освітніх проектах.

Серед найрезонансніших міжнародних проектів за участю дослідників з багатьох країн, у тому числі з України, Росії та Білорусі, назвемо проекти збору документальних свідчень про долі людей, які в роки Другої світової війни залучалися до рабської і примусової праці на території Райху[52] (ініціатива і координація — німецький фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє») і проект «Жіноча пам’ять» (ініціатива і координація — Центр ґендерних студій у Празі).

Серед двосторонніх усноісторичних проектів — білорусько-український «Трансформація повсякденних адаптивних практик: радянський/пострадянський періоди. Білорусія, Україна» (Інститут історії НАН Білорусі, Білоруський державний університет, Одеський національний університет), білорусько-російський проект «Трансформація повсякденного життя радянського населення в 1930—1950-х рр.», здійснений дослідниками з Академії наук Білорусії й Білоруського державного університету спільно з Центром усної історії Петрозаводського державного університету, українсько-канадський проект «Усна історія деколективізації в Україні 1990-х рр.: селянський досвід»[53] тощо. Важливо відзначити, що багато індивідуальних усноісторичних проектів білоруських, українських і російський дослідників отримали фінансову підтримку міжнародних фондів і інституцій, таких як Американська рада наукових товариств (ACLS), фонд Герди Хенкель (Gerda Henkel Stiftung), фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (Die Stiftung “Erinnerung, Verantwortung und Zukunft”), Центр CASE (The Center for Advanced Studies and Education) та ін.

Окрім досвіду академічного обміну і наукової комунікації, результатом інтенсивної інтеґрації дослідникі Білорусії, Росії та України в міжнародну усноісторичну академічну спільноту також стали методологічні зміни в їх практиці, а саме: поступовий відхід від розгляду усних історій лише як джерела фактів і відомостей, прихованих або замовчуваних офіційною історіографією, і спрямованість дослідницького інтересу на вивчення пам’яті та суб’єктивності, а у ширшому значенні — перенесення пам’яті в центр усноісторичного дослідження як його (дослідження) об’єкта, а не методу. Це сприяло усвідомленню того, що критикована істориками-позитивістами ненадійність пам’яті є водночас її силою, а суб’єктивність спогадів дає ключ до розуміння не лише значень історичного досвіду, але і взаємин між сьогоденням і минулим, між спогадом і персональною ідентичністю, між індивідуальною і колективною пам’яттю[54].

І, нарешті, академічний простір усної історії у трьох пострадянських країнах поступово набуває необхідних інституціональних і дисциплінарних обрисів. Позитивною динамікою характеризується цей процес в Україні, де з 2006 р. існує Українська асоціація усної історії [55], активно проводяться тематичні міжнародні конференції з подальшим виданням збірок їх матеріалів[56], багато гуманітарних факультетів включають до своєї програми курси і спецкурси з усної історії[57], при факультетах і університетах організовуються центри й інститути усної історії[58], при цьому інституціоналізація напряму має і свої реґіональні особливості[59].

Нині відбувається створення «Білоруського усноісторичного архіву», який існуватиме поки що у вигляді інтернет-порталу. Проект започатковано наприкінці 2011 р., на сьогодні на сайті розміщено тільки близько 80 інтерв’ю, причому повну обробку (транскрипцію, інформацію за тематичним, хронологічним, географічним та іменним покажчиками, супровідні документи) має лише частина з них. Архів створено не лише для забезпечення доступу до матеріалів, але і як активно діючу наукову й освітню установу: на його базі проводяться семінари-тренінґи для всіх, хто хоче дістати уявлення про специфіку досліджень і техніку інтерв’ювання, організовуються експедиції. До того ж у Білорусі формується майданчик, який у перспективі зможе об’єднати не лише тих, хто вже займається усною історією, але і тих, хто буде нею займатися, пройшовши підготовку безпосередньо у рамках цієї інституції, що особливо важливо в білоруських умовах, ураховуючи повну відсутність курсів з усної історії у вишах цієї країни.

Ситуація з інституціоналізацією усної історії в Росії дещо інша. Певно, через величезні розміри країни окремі історики не можуть дійти методологічного консенсусу і працювати у рамках національної асоціації, представляючи результати своїх досліджень також і на міжнародному рівні. Рівень наукових досліджень з усної історії і професіоналізм інтерв’юєрів у кожному реґіоні Росії відрізняються і залежать від навичок дослідників у сфері використання методу усної історії. Єднальним чинником більшості видань останнього десятиліття, незалежно від тематики досліджень, можна вважати прагнення увічнити досвід представників старшого покоління. Науковість і дотримання усноісторичної методології в подібних виданнях іноді стають другорядним чинником, поступаючись місцем безпосередній публікації інтерв’ю зі свідками. У такому разі публікації усноісторичних спогадів мають яскраво виражений прикладний характер, є джерелами для дослідників повсякдення, побуту, психології людини ХХ ст., а також особливостей формування історичної колективної й індивідуальної пам’яті про події минулого.

Проте, завдяки роботі усноісторичних центрів і багатьох фахових істориків, усні свідчення поступово стають самостійним джерелом як аналізу пам’яті про минуле, так і вивчення людини як головного актора подій минулого. При написанні цієї статті її російська співавторка розробила невелику анкету та надіслала найбільш відомим історикам, що займаються проблемами усної історії. Метою інтерв’ювання було прагнення проінтерпретувати авторитетну думку вчених щодо рівня розвитку усної історії, узяту не з другорядних джерел (матеріалів їхніх публікацій або сторінки в інтернеті). На жаль, на опитування відгукнулися лише чотири історики (два керівники реґіональних центрів і два індивідуальні дослідники). Іґнорування або небажання говорити про проблеми усноісторичної спільноти в Росії є знаковим. Уже неодноразово на загальноросійських конференціях порушувалося питання про створення національної асоціації усних істориків, однак згоди з цього питання так і не було досягнуто. Хоча наприкінці 1980-х рр. таку спробу було зроблено і проведено три конференції, але на цьому діяльність організації припинилася. У відповідях на питання анкети історики чітко окреслюють проблему дезорганізації фахівців, брак якісної перекладної літератури, відсутність єдиного інформаційного простору для здорової критики й обміну досвідом у вигляді електронного або друкованого наукового журналу. Шляхи вирішення проблем досі залишаються відкритими, оскільки розуміння усної історії як прикладного, другорядного джерела з відтворення картини минулого досі не подолане. Однак діючі центри й окремі історики, що вбачають в усній історії важливе джерело створення історії знизу і вивчення як самих людей, так і пам’яті про події минулого, дозволяють сподіватися на виховання нового покоління дослідників у річищі класичного розуміння усної історії. Розуміння, що ґрунтується, зокрема, на незаанґажованості і невичерпних пояснювальних можливостях методу, відкритості до застосування авторських прийомів або їх комбінацій із розробленими й апробованими підходами, багатому діапазоні проблемних питань.

* * *

Гелінада Грінченко – докторка історичних наук, доцентка, професорка кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

Ірина Реброва – кандидатка історичних наук, докторантка Центру досліджень антисемітизму Технічного Університету в Беріні.

Ірина Романова – кандидатка історичних наук, доцентка, старша наукова співробітниця Інституту історії Національної академії наук

* Первісно ця стаття була оприлюднена в “Українському історичному журналі” (№ 4, 2012). Тут публікується за згодоою авторок. Текст було адаптовано для інтернет-публікації. Використано світлини з архіву Української Асоціації Усної Історії.

** Читайте цю статтю також білоруською мовою :
Грынчанка Гелінада, Раброва Ірына, Раманава Ірына: Вусная гісторыя ў постсавецкіх даследчыцкіх практыках Беларусі, Расіі і Украіны // Беларускі гістарычны часопіс. 2012, № 7. С. 39-47.