Оля Гнатюк відповідає на запитання анкети журналу Dzieje Najnowsze.
Журнал Dzieje Najnowsze підготував для анкету польських істориків про їхнє бачення сучасного стану польсько-українських взаємин і змін, які відбулися протягом останнього тридцятиліття. Точкою відліку стали розмови Єжи Ястшембського з істориками Пйотром Вандичем, Франком Сисином і Романом Шпорлюком, яку до вісімдесятиріччя відновлення польської незалежности опублікували «Історичні зошити».
Нижче публікуємо текст Олі Гнатюк, який не є відповіддю на запитання анкети, натомість спробою аналізу польсько-українського діалогу істориків і перешкод на шляху до порозуміння, які оприявнилися в часи незалежности.
Із вдячністю за цінну ініціативу редакції найповажнішого польського щоквартального видання, присвяченого новітній історії, мушу одразу застерегти, що відповідь на кожне із запитань анкети могла би бути — як то бувало не раз — предметом окремого дослідження. Таким чином, мої відповіді будуть короткими, і хіба означатимуть проблеми, без претензії на вичерпну відповідь, з одного боку, а з другого — на широкі узагальнення.
Впевненість, що після 24 лютого 2022 року ми перебуваємо на новому етапі польсько-українських відносин, має підстави, як ідеться про суспільні та політичні відносини, проте не про історичні дискусії. Вони нещодавно радше відкотилися на кількадесят років назад, аніж зайшли у глухий кут. Принаймні якщо виходити із засновку, яким можемо вважати розмови з істориками, що були приводом для анкети Dzieje Najnowsze.
Те, в яких масштабах польське суспільство залучилося до допомоги українським біженцям і українському суспільству, відсилає до традиції народних рухів, а мені особисто нагадує часи першої Солідарності. Аби тільки ми спромоглися використати ці якісні та кількісні зміни на користь обом народам. Зрозуміло, ми не можемо змінити минулого, але наша сучасність, і певною мірою наше майбутнє, залежить від нашої розсудливості. Якби ж тільки політикам вистачило розуму, щоб не залучати вкотре істориків до завдань, що не належать до сфери науки. Ми повинні зробити висновки з того, чим закінчилися путінські історичні маніпуляції. Не досить засудити російську агресію. Потрібно усвідомити, що її спричинила російська історична політика, що спиралася на цілковито хибних засновках — починаючи від засновницького міфу, через квазі-релігійний культ «Великої вітчизняної війни», месіянізм «Святої Русі» і до агресії «русского мира».
Що ж до польсько-українських взаємин, то не вважаю, що постійне повернення до стереотипів і боротьба на наративи мали би сенс. Відповідальність за загострення цих відносин протягом кількох років перед російською агресією несуть обидві сторони. Однак лише польська сторона дозволяла собі антиукраїнську риторику на найвищих шаблях влади, а також у суспільних медіа, і в медіа, контрольованих представниками Церкви (зокрема телебачення Trwam та Radio Maryja). До історії польсько-українських стосунків підходили інструментально, використовуючи найтрагічніші події не задля вшанування пам’яті невинних жертв конфлікту, а в політичних цілях. На найвищому рівні відкинуто християнську формулу «пробачаємо і просимо пробачення», натомість запроваджено законодавчі рішення, які унеможливлювали діалог істориків. Маю на увазі, зокрема, новий закон про Інститут національної пам’яті.
Війна зробила так, що історичні суперечки призупинено. Вперше від 1945 року у Польщі кілька відсотків (а може навіть і 10 відсотків) населення становить національна меншина, яка, втім, не має польського громадянства. Ця зміна структури суспільства є великим шансом, а в довшій перспективі може вплинути на те, як поляки сприйматимуть Україну та українців (в Україні ця зміна вже відбулася, і добре було би, щоби збереглася назавжди). Однак для обох сторін ще залишається багато роботи. Докласти зусиль мусять не лише інтелектуальні еліти, зокрема історики та журналісти, але й набагато ширші кола суспільства.
Поява у Польщі понад двохмільйонної (важко точно визначити кількість тимчасових переселенців і емігрантів) української спільноти є не лише шансом, але й викликом. Нам доведеться постати перед частиною тих проблем, які у минулому столітті позначилися не найкращим чином на польсько-українських взаєминах. Йдеться насамперед про доступ до освіти рідною мовою, але також і про вивчення історії в рамках шкільної програми. Спроби накинути українським учням польський національний наратив — чи то йшлося би про давніші події, як от повстання Хмельницького, чи то про новітню історію, зокрема період боротьби за польську і українську незалежність у 1917–1921 роках, чи то про Другу світову війну, — може наштовхнутися на реакцію подібну до тієї, яка була у міжвоєнний період: з українського боку може з’явитися переконання щодо шовіністичного світогляду польської більшості. І це була б кричуща несправедливість стосовно Польщі і поляків, які з такою емпатією прийняли українських біженців. Іншими словами, застарілий зміст у шкільній програмі уже давно не відповідає запитам сучасності і потребам молодого покоління поляків. Разом із появою у польських школах українських учнів це стало ще очевиднішим. Вірю, що вчителі, зокрема гуманітарних дисциплін, не піддаватимуться на нав’язування «єдино правильного трактування історії» і знаходитимуть спосіб, аби історичні міфи не перешкоджали вихованню й навчанню молоді в атмосфері толерантності і взаємної поваги до європейських цінностей та історичної спадщини. Шкода, проте, що бракує відповідної підтримки з боку очільників освіти.
Також бракує підручників, які оповідали б історію Речі Посполитої у ширшому європейському контексті та контексті історії усіх народів, які в ній жили, не тільки поляків. В Україні з ініціатив істориків (університетських викладачів та вчителів історії) з’явилися підручники «Разом на одній землі. Історія Україна багатокультурна», «Спільна історія. Діалог культур». Це підручники нового типу, які, мабуть, не були би можливі без доробку Інституту Центрально-Східної Європи, створеного Єжи Клочовським у Любліні. Засновники цього Інституту мали амбіції підготувати академічні підручники, що впровадили би новий підхід до оповіді. Шкода, що книжки, видані ними у Польщі, не набули популярності.
Авторка українського підручника, виданого в польському перекладі Інститутом Центрально-Східної Європи, Наталя Яковенко, жартома каже: «У всьому винен брак прикметника “річпосполитський”». В кожному жарті є доля жарту. Додам також, що націоналізація історії Давньої Речі Посполитої (навмисно вживаю цю назву, а не загальноприйняту «Перша Річ Посполита»), лягла в основу польського національного наративу. Це спричинило відкидання українцями (і литовцями) спільної спадщини, привласненої «першою серед рівних». Як українська, так і литовська національні історії спираються на цілковито інші підстави — історії народу, а не держави чи влади, яку вважали чужими. Ще не повсюдно, але українські історики щоразу частіше визнають історію Давньої Речі Посполитої частиною власної історії. Першість тут належить вже згаданій Наталі Яковенко, а також Наталі Старченко, а для польських дослідників їхні праці можуть бути прикладом виходу поза суто національний наратив.
Чому це необхідно? Бо ж не тому, щоби відповідати вимогам ЄС, як доводять деякі учасники польських дебатів правого спрямування. Надмірна концентрація уваги на історії власного народу призводить до того, що втрачаємо здатність вчитися в історії. Мартирологічна візія історії (в українській версії, за висловом письменника Володимира Винниченка, «історія, яку не можна читати без брому»), чи історія «для зігрівання сердець» а ля Сенкевич, служили процесу творення модерної нації в умовах браку власної державності. Історичні міфи є тісно пов’язані зі стереотипами, а ще тісніше — з національними упередженнями, позбутися яких несамовито складно: варто лише пригадати поняття, які побутують і досі: «польський пан» в Україні, і — в Польщі — «кривавий бунт» (гайдамаки, Хмельницький), «братовбивча війна» тощо. В принципі, те, щоби виходити поза суто національну історію, не є даниною моді — якщо хтось вважає модою глобальну історію, транснаціональну чи переплетену історію. Цей вихід поза власне подвір’я потрібний для здобуття базових для історика навичок, тобто, по-перше, критичного читання всіх доступних джерел, а не лише тих джерел, що пасують національному наративу, по-друге, відстежування причинно-наслідкових зв’язків між історичними подіями, а по-третє — навіть соромно про це нагадувати — знання літератури зі своєї теми. Як чверть століття тому казала Наталя Яковенко, потребуємо солідного модернізму, а не постмодернізму. Найочевиднішим для нас контекстом є історія Центрально-Східної Європи, хоч навіть цього контексту не завжди достатньо. Без ширшого контексту неможливо, скажімо, зрозуміти польський успіх та українську поразку у боротьбі за незалежність у 1918–1921 роках, і так само причин зростання націоналізму.
Кожне покоління по-своєму інтерпретує історію. Це не означає «переписування історії» (евфемізм для фальшування історії), натомість пошук тих сенсів, які найбільш співзвучні епосі і які із сучасної перспективи дозволяють найкраще передбачувати майбутнє. Якби мусила визначати напрямки досліджень, які дозволять полишити застарілі уявлення, то — окрім згаданого з огляду на необхідність загального підходу — вважаю важливим з одного боку, інтерпретацію джерел у широкому контексті, з другого — історію ідей. Наприклад, інтерпретації польської літературної романтичної візії України, чому так багато уваги присвячували польські дослідники, без знання української на неї реакції і російського контексту, пахнуть загумінком. Відсутність цього контексту заважає зрозуміти причини, чому українці з таким застереженням ставилися до федеративних проєктів чи концепції прометеїзму. Віра в шляхетську ідилію, або ж просування вигаданого у ХІХ столітті поняття «gente Ruthenus, natione Polonus» як взірця для гармонійних міжнаціональних відносин унеможливило розуміння масштабу соціальних і національних проблем, перед якими постали поляки та українці на початку модернізації, а відтак — принесло катастрофу у взаєминах, якою була польсько-українська війна 1918–1919 років і пізніша національна політика Другої Речі Посполитої. Тому переконана, що дослідження спільної спадщини, не тільки матеріальної, але й ідейної, є одним з напрямків досліджень, які слід розвивати.
Повертаючись до приводу для цих запитань, тобто до розмов з істориками, що відбулися восени 1988 року, у вісімдесяту річницю польської та української боротьби за незалежність і напередодні фундаментальних змін у Центрально-Східній Європі, після падіння комунізму: впевнена, що ці розмови мали б визначити напрямок польсько-української історичної дискусії. Чи наступне покоління зуміло вийти поза рамки, окреслені у тих розмовах? Маю великі сумніви. Важливим у тих розмовах було порушення складних тем, і особливо етнічних чисток, відверте їх обговорення. Такими зокрема є слова Романа Шпорлюка: «Могили слід шанувати, проте не варто робити з них дороговкази».
Застереження Франка Сисина щодо копіювання моделі польсько-німецького порозуміння для потреб польсько-українського єднання також виявилися небезпідставними. Я наголосила би на інших причинах, з яких той взірець не надавався до польсько-українських відносин, а не на відсутності представників усіх конфесій, (про це говорила в іншому місці). Але факт залишається фактом: ту модель відкинули. Маю враження, що застережень, які виникли в розмовах істориків 35 років тому, моє покоління не почуло. Так само пройшли повз вуха поради Сисина: «Потрібно врешті почати сприймати історичне минуле також з перспективи протилежної сторони. Без цього не буде справжнього поступу». Як каже англійське прислів’я, «walk a mile in someone else’s shoes», пройди мілю у чужому взутті. Можливо, це краще промовляє до уяви, ніж євангельська притча про колоду в оці ближнього і скалку у власному.
