Дівчина з Ірпеня, на стіні зруйнованого будинку якої Бенксі залишив свій малюнок, ненавидить Бенксі, ненавидить всіх, хто натовпами приїжджає дивитись на те, що колись було її життям.
Депутатка Харківської міськради, яка від початку вторгнення опікувалася всіма (та всім), хто залишався на Салтівці, з роздратуванням розповідає про тих, хто приїжджає фоткатись біля страшного остову зруйнованої дев’ятиповерхівки на вулиці Ужвій. «Вдягайте рукавиці та допомагайте влаштовувати життя, а не ставайте тут у красиві пози!»
Дослідниця усної історії в момент вірусної розкрутки в мережах світлин з півником з Бородянки, пише під постами: а хтось пошукав власників?
Приклади можна множити. Впевнена, що кожен та кожна після 24 лютого 2022 в якийсь момент включався в дискусію про межі публічного використання образів горя та зруйнованого життя. Ракетні удари розверзають назовні простори особистого життя, які стають жахливою сценою театру війни. Їх одночасно хочеться прикрити, сховати (адже ми не заглядаємо в інтимні простори не тому, що нас не пускають, а тому, що поважаємо кордони) та… показати всьому світові: «Світе, нас вбивають!» Коли бачиш зяючі простори дуже зрозумілого повсякденного життя з купою знайомих і ніби неважливих на тлі війни дрібничок, неможливо не пережити гостру хвилю співчуття. Емпатію відчуває будь-яка людина, незалежно від країни, в якій вона живе, і нам треба, щоб люди в світі жахнулися злочинів агресора, а всередині України відчули солідарність та спільну долю.
Спробую навести різкість на вже згаданий кейс з поличкою та майоліковим півником з Бородянки, які стали ідеальною метафорою стійкості в війні. Кореспондентка «Суспільного» Єлизавета Серватинська, яка першою побачила поличку з півником, спитала себе: «Як це можливо? Поличка втрималась, хоча весь будинок обвалився. Нам треба брати з неї приклад». На базове питання «Як ти?» українці часто відповідали «Тримаюся!» Поличка з півником стала візуалізацією відповіді, реальний об’єкт перетворився на мем (презентований, зокрема, Олександром Греховим), одночасно підтягнувши розповіді про Васильківський майоліковий завод як частину української культурної спадщини. Борис Джонсон неочікувано отримав аналогічного півника під час прогулянки Києвом — і це стало додатковим елементом сюжету української колективної пам’яті, в якій британський політик на той момент був майже фольклорною фігурою через видиму підтримку України в найважчий період повномасштабного вторгнення. Саме Джонсону як «своєму» логічно було подарувати півника (жартівливе визнання політика «своїм», українцем знайдемо й в меню київського «Завертайла» з круасаном «Борис Джонсонюк»).
І ось коли вірусна популярність зображення півника досягала рівня лавини, нечисленні голоси переважно спеціалістів з усної історії волали: не можна використовувати ці зображення в публічному просторі, поки ми нічого не знаємо про долю людей, які жили в цьому домі. Чи вони живі? Чи загинули? Визнаючи надзвичайний мобілізаційний потенціал цього образу, чи не нехтуємо ми гідністю конкретних людей, які тут жили? Ми кладемо на чаші терезів суспільне благо та гідність конкретної людини. В ціннісній моделі, яка інтереси соціуму визнає вищими за інтереси індивіда, можливою незгодою індивіда можна знехтувати, пославшись на інтереси суспільства під час війни. Чи готові ми сказати конкретній людині: вибач, але твої особисті почуття не так важливі в контексті позитивного соціального ефекту, у війні людям необхідно гуртуватись та використовувати будь-який інструмент для підсилення стійкості? Якщо так, ми погоджуємось зробити людину інструментом досягнення суспільних цілей. Так, наша війна справедлива і цілі високі. Але людина не може бути інструментом.
На щастя, господиня зруйнованої в Бородянці квартири виявилася живою. Пенсіонерка Надія Сватко перебувала в евакуації та надала свою згоду на передачу полички та півника до Національного музею Революції Гідності. Маю зізнатись: коли я прочитала, що хазяйка півника погодилася передати поличку до музею, я відчула полегшення. Бо надзвичайна символічна цінність цих предметів очевидна. А якщо б хазяйка вимагала їх повернути? Чи просто заборонила би їх використовувати, бо зруйнований дім — це частина її особистої втрати? Ми змушені були з відмовитися від символічної цінності заради захисту гідності.
Наскільки кожен з нас готовий віддати частину свого інтимного життя в публічний вжиток, розуміючи потенційний символічний ефект? Чи взагалі ми можемо говорити про збереження поняття інтимного в ситуації повномасштабного вторгнення? Так, бачити в музеї/публікації частину власного зруйнованого життя люди частіше за все не готові. Принаймні зараз.
А якщо немає, кого спитати? Може, знання про те, що люди загинули, знімає з нас відповідальність за використання того, що не належіть вже нікому? Розмовляю про це з художником Михайлом Алексеєнко, який після деокупації Київської області їздив з колегами допомагати та документувати. Зрештою після поїздок з’являються мистецькі роботи, зокрема відтворений Михайлом скляний бокал. Художник спробував зібрати з дрібних осколків фрагмент знищеного російською ракетою життя як жест скорботи та солідарності. Коли заходили в зруйновані будівлі, питали себе: чи маємо ми право? Знаходили людей, яких можна було спитати. «Так, чоловік з того дому дозволив нам зайти та взяти уламки. Але я розумію, що він не власник, а сусід. Принаймні, ми отримали дозвіл». Мистецтво важливе та вільне. Але митець сам собі прокреслює кордони, за які не можна заходити — ми маємо отримати дозвіл, бо йдеться не про абстрактні речі, а про живий біль.
Усі ці символічні речі прокреслюють контури колективної пам’яті, черговий шар якої формується прямо зараз в нас на очах. Ми звикли говорити про непропрацьовані травми, необхідність повертати до життя закриті раніше теми. Ми вже набули певних інструментів роботи з подіями, які віддалені від нас принаймні декількома десятками років. Зараз же ми кожного дня торкаємось відкритих ран. Як знайти спосіб розділити важливий досвід та нікого додатково не вбити? Правил немає, треба в кожному конкретному випадку вирішувати все з нуля. І так, помилки неминучі.
Для мене неочікуваною перевіркою власних кордонів сприйняття став коментар під моєю публікацією світлини мурала Гамлета Зеньковського «Час чує нас» в Харкові. В моїй уяві цей лаконічний мурал став уособленням духу міста, чиє друге ім’я віднині — Залізобетон. Ту саму емоцію я ловлю, коли дивлюся на фразу з розсилки видавця Олександра Савчука: «Ми працюємо! Харків стоїть!» Отож, коли я запостила світлину з «Час чує нас», відразу з’явився очевидний коментар: «А Гамлет знає про тих, хто тут жив? Чому він взяв на себе право зробити висловлювання на зруйнованому особистому просторі?» І я зрозуміла, що саме в цьому випадку чомусь не напружилась від запитування. Чому? Тому що стіна порожня та позбавлена ознак приватного життя? Але в Ірпені Бенксі теж залишив слід на порожній стіні, що не врятувало колишню мешканку цього дому від розпачу. «Час чує нас» постав для мене вдалим прикладом, але для багатьох інших — ні. Я не хочу завершити банальним висновком про неможливість сподобатись всім та про те, що краще помилитись, ніж нічого не робити.
Коли йдеться про живий біль, ми не маємо права знехтувати жодним занепокоєнням — ми мусимо говорити між собою, пояснювати один одному, чому ми робимо так чи інакше, намагатися зрозуміти один одного. Інколи розуміння інтенцій іншої людини може дозволити не провалитись в звинувачення та відторгнення. Ми маємо шукати способи перетворити досвід на частину нашої спільної пам’яті та навчитися бути дуже обережними, крокуючи по уламках. Надто свіжі рани.
