Цьогорічний твір на тему „Як я провела літні канікули” містив би насамперед розповідь про мою подорож на єврейське кладовище в Кутах. Я приїхала туди в складі експедиції по документації єврейських некрополів, яку проводила ізраїльська організація „Jewish Galicia and Bukovina” – кожного року вони їздять до іншого українського містечка. Два тижні на базі відпочинку посеред гір сприймалися як своєрідний відпочинок або ескапада Індіани Джонса за скарбами. Останніми можна було вважати як і написи на мацевах, що відкривали історії про передчасно померлих дівчат і знаних рабинів, так і зображення з цілим бестіарієм єдинорогів, левів та морських коників. Іншим видом здобутків стали спостереження за учасниками експедиції. Якщо враження релігійних ізраїльтян від українського оточення, їжі, музики були очікуваними – парадоксальна суміш обережної настороженості та дитячого захоплення всім новим, то реакція українських мешканців Кут, натомість, виявилася досить несподіваною.
Те, що здивувало як і нову в цій справі мене, так і досвідчених організаторі був синдром Тома Соєра, який виник серед місцевих. Декілька разів протягом експедиції до нас підходили молоді люди чи діти, цікавилися що саме ми робимо і зрештою, сором’язливо запитували, а чи можна допомогти розчищати надгробки. Працюючи щіткою чи лопатою вони навперебій розпитували про все – що саме написано на пам’ятниках, що символізують єдинороги і левіафани, як ховають євреїв, коли вони тут жили. Попри те, що ці молоді люди виросли поряд з кладовищем і воно було невід’ємною частиною ландшафту, ніхто з них не знав про це місце більше, ніж чутки чи легенди про заховане в могилах золото.
Організатори експедиції справді були здивовані ефектом свого приїзду і перш за все тому, що документація кладовища не планувалася як соціальний проект для ознайомлення місцевих мешканців з єврейською спадщиною. Це була робота по збереженні інформації для конкретної групи зацікавлених людей. Для ізраїльських учасників, молодих хлопців з єшіви, які виросли в культурі сприймання України як країни погромників та антисемітів, кожен візит людини з села викликав щось середнє між іронією та скептицизмом: „Хто це? Що вони питають? Їм не подобається що ми тут?”. І зрештою, чи повинні наукові експедиції ставати соціальними проектами для громад? Наскільки доцільно використовувати їх з освітньою метою для місцевих мешканців, привертаючи зайву увагу до місць єврейської спадщини?
Чи не в кожному маленькому містечку України є єврейський цвинтар або його рештки – і зазвичай місцева влада чекає, щоб приїхав хтось з Ізраїлю чи Америки і впорядкував його. Інколи міськрада організовує волонтерів для впорядкування, як у Дрогобичі чи Бережанах, але рідко коли трактує ці місця як поле своєї відповідальності. Ізраїльські експедиції по впорядкуванню кладовищ також не очікують від місцевих допомоги та інтересу. Схоже в цьому вони солідарні з тими, хто встановлює пам’ятники. Неподалік Кут, в річці Черемош є легендарна миква засновника хасидизму Баал Шем Това, про яку можна дізнатися з таблички на березі. Якщо ви читаєте івритом, звісно, оскільки перекладу на інші мови там немає. Відсутність перекладу таблички, втім, не заважає місцевим творити свої легенди про микву Бешта, наприклад, що там він охрестився).
Проблемою численних проектів чи пам’ятників є, по-перше, питання відповідальності (чия це спадщина і хто має нею опікуватися) і, пов’язана з цим реакція мешканців. Вандалізм щодо єврейських меморіалів в Україні річ дуже звична і типова. Зрештою, багато не треба – одного удару кувалдою чи балончика з фарбою, щоб створити ефект розбитих вікон і спонукати спостерігачів до рефлексії про український антисемітизм. Залучання мешканців до своїх проектів, з іншого боку, складний процес, сповнений викликів і перешкод. Треба знайти місцевого координатора, перекладача, викликати довіру, правильно формулювати завдання. Але ці кроки важливі, бо допомагають долати незнання одне про одного. Зрештою, експедиції завершуються, учасники їдуть, а кладовища та синагоги залишаються в галицьких містечках.
Владислава Москалець
