Завершилися археологічно-ексгумаційні роботи спільної українсько-польської команди на території колишнього села Пужники Тернопільської області, і залишилися певні думки стосовно організації, проведення робіт. На жаль, перед початком робіт щось змінити у плані проведення було нереально. Можливо, цей мій допис буде як волання в пустелі, але, все ж таки, приверне увагу наших високо- і не дуже високопосадовців.
Все ж хотів би щиро подякувати українсько-польській команді дослідників, які змогли провести дослідження на високому рівні і в досить короткі терміни. Вступний попередній звіт написали спільно, його вже отримало Міністерство культури Польщі, і найближчим часом отримає Міністерство культури та стратегічних комунікацій України.
Проблема, яку я хочу порушити (і про яку вже не раз писав), — це українське законодавство у сфері пошуку та ексгумації останків осіб. Практично це виглядає так, що дослідник має отримувати навіть не два, а три погодження від української влади. Логіка така, що будь-який археолог, пошуковець, виявивши археологічний об’єкт (у моєму випадку — братську могилу), може одразу взятися до її дослідження, зокрема й до ексгумації. Але «на касі», в органах державної влади, я почую «Охорона, відміна!», бо законодавча практика вимагає зупинити процес дослідження і підготувати пакет документів для отримання дозволу на проведення ексгумації, який, у випадках з польськими могилами в Україні, отримується не через 30 днів (вже сам цей термін вбиває будь-яке бажання досліджувати), а через два роки (як у випадку з Пужниками), або навіть через шість (як у випадку з Збоїшками і Голоско біля Львова).
І все це регламентується Постановою Кабінету Міністрів України №316 від 13.03.2002 р. та наказом Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України №193 від 09.06.2006 р. «Про затвердження Тимчасового порядку здійснення на території України пошуку, ексгумації та перепоховання останків осіб, які загинули внаслідок воєн, депортацій, політичних репресій і впорядкування місць їх поховання». Ну і, відповідно, Міждержавними договорами, у випадку з польскими похованнями — Угодою між Урядом України і Урядом Республіки Польща «Про збереження місць пам’яті і поховання жертв війни та політичних репресій» від 21.03.1994 р., що має юридичний статус підзаконного акту.
На практиці Тимчасовий порядок 2006 року мав бути змінений нормальним законодавчим актом, або врахований у Законі України «Про охорону культурної спадщини». І таки спроби були вже неодноразово, створювалися парламентські групи із залученням фахових спеціалістів з цих питань. Але в цей час в Україні (де активно відбувається діджиталізація та інформатизація різних сфер життя) Тимчасове стає вічним. Не існує вже низки інституцій, згаданих у цих постановах та наказах, але існує сам дух закону, що вимагає дослідника/дослідницьку групу отримати дозвіл на роботи тричі: погодження програми і календарного плану в обласних департаментах культури (для чого? якщо є безпосередній зв’язок Міністерства культури і обласних департаментів, і вони не погодять жодної програми, допоки міністерство не скаже «так»); отримати дозвіл у Міністерстві культури на пошук могили (досить часто могила вже відома і означена пам’ятником); і, власне, отримати дозвіл на ексгумацію останків.
Звичайно, професійні археологи та пошуковці, що працюють в Україні вже більше двадцяти років, вже звикли до цієї мануфактурщини. Але якщо ми вже так дотримуємося приписів тимчасових законів, то чому по завершенні робіт не дотримуємося інших законів? І тут я теж періодично волаю, а мені у відповідь посміхаються. Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» місця поховань іноземців, які загинули у війнах, внаслідок депортацій та політичних репресій на території України, є об’єктами культурної спадщини. Не знаю жодного випадку, коли так відбувалося. Коли поховання/могили ставали об’єктами культурної спадщини, я не бачив жодної облікової документації з цього приводу. Можливо, я помиляюся, але на об’єктах, які досліджував я особисто, такого не відбулося. Спробую це зробити в Пужниках. Побачимо.
Паперова тяганина і роки очікування погоджень мають ще один негативний бік: фактор «чорного археолога» або, скажімо правдиво, мародера. Цьогоріч у Пужниках в ексгумованій могилі, попри всі наші песимістичні очікування, виявлено більше 500 артефактів (особистих речей загиблих, куль, набоїв, цвяхів тощо). Рано чи пізно ця інформація з’явиться в медіа, та й, можливо, руйнівники могил-скарбошукачі вже оброблюють ниву пам’яті в Пужниках: прослідкувати ми поки не маємо можливості. А оберігти не дає байдужість чиновників. За час очікування дозволів мародер спокійно встигне витягнути все з могили, як це було, скажімо, в Кропивниках на Волині у братській могилі польських воїнів 1939 року. Ці жахливі формальності не лише не допомагають (як мали би за своїм призначенням), але й шкодять збереженню історичних пам’яток.
Маю ще декілька прикладів для свого волання, але це матеріал для наступної розмови.
Хочеться розповісти також про щось приємне і цікаве, бо, тож рефлексії, а не одвічне моє ниття. Одразу заспокою фанатів з обох боків: події у Пужниках не стосуються теми «Волинської різні/Волинської трагедії», це зовсім інший період і зовсім інша політична/історична/військова ситуація. Але трагедія у Пужниках — це продовження «польсько-української війни». Достеменно відомо імена 84 осіб, що трагічно загинули у криваву ніч з 12 на 13 лютого 1945 року. Більшість нащадків цих загиблих здали зразки свого ДНК для ідентифікації померлих. І це є одним з головних завдань нашого спільного дослідження. Але на сьогодні виявлено і ексгумовано лише одну братську могилу з останками 42 осіб (у тому числі 10 дітей). За різними свідченнями таких могил було дві, і знаходилися вони поруч. У нас на початку була надія, що ми знайшли ці дві могили, а окреслити їх межі не давала семидесятирічна акація, що, як виявилося пізніше, у процесі дослідження, була посаджена десь по центру поховання. Практично одразу (8 травня) ми склали заявку на отримання дозволу на пошук цієї могили, і тут необхідно пройти всі ті кола бюрократичного пекла, про які я згадав вище.
Під час археологічного та антропологічного дослідження останків наші партнери з Поморського медичного університету в Шецині проводили сканування останків в могилі і окремо кісток кожного індивідуума. Це дозволить пізніше за допомогою спеціального програмного забезпечення (штучного інтелекту) відтворити обличчя загиблих. А поруч з ідентифікацією жертв за ДНК аналізами — це створить можливість отримання вагомого наукового результату з однієї сторони, і вшанування загиблих — з іншої. Дуже сподіваюсь, що на меморіалі загиблих у Пужниках не буде табличок «тут похований невідомий».
Хоча Мацей Данцевич, керівник дослідницьких робіт від Фундації «Свобода і Демократія»,має сумніви щодо реконструкції облич на основі штучного інтелекту. У день написання цього тексту він мені розповів: «Якщо ми хочемо мати реконструйоване обличчя, то перше, що треба зробити, — це показати його ще живим свідкам. Брат моєї бабусі, 1932 року народження, дуже добре знав своїх однолітків. Він бачив вбитого Ганішевського на власні очі. Пані Боска і пані Яржицька, яким було тоді 10 років, також можуть описати, як виглядали найближчі сусіди і ті діти, з якими вони гралися і які не вижили. Саме про це слід розпитати цих людей. Ставити по черзі людям зі списку таке запитання. Адже, зрештою, як виглядала тітка, яку ви бачили щодня, добре запам’ятовується».
Почекаємо ще за результатами досліджень наших партнерів, оскільки у них є кращі можливості і краще програмне забезпечення. Ми все ж таки дослідженнями займаємося, а не картоплі копаємо.
Дослідження у Пужниках мають практичне значення і для сучасних досліджень ДНК в Україні в умовах війни. І це не високі слова і не пафос. Ще у 2014 році «Фундація Незалежності»з Любліна і її представник Ян Федірко зверталися до різних українських державних установ з пропозицією відібрати українських антропологів/медиків для безкоштовного навчання на базі медичної лабораторії в Бидгощі — на новій апаратурі, з подальшої передачею цієї апаратури безкоштовно для українських лабораторій для відбору і аналізу ДНК загиблих українських воїнів. Бо тоді подібні дослідження ще не проводилися. Що й говорити, тоді військові навіть іменних жетонів при собі не мали. Але Міністерство оборони у 2014 році такі дослідження вважало недоречними. І якщо такі пропозиції знову надійдуть від наших польських друзів, я навряд чи звертатимуся до чиновників. Це марно. А у цій війні з Росією ми повинні перемогти. Вчитися, працювати. І проводити дослідження теж.
