У рецензіях на фільм «Справжній біль» («Real pain»), 2024, якими рясніє польська преса, часто повторюються слова про те чим він не є — не є розповіддю про Голокост, поляків, чи сентиментальний єврейський туризм. Фільм режисера Джессі Айзенберга про історію двох кузенів-американців, які їдуть до Польщі на поїздку місцями Голокосту, від 20 лютого зʼявиться і в українському прокаті. За сюжетом, кузени їдуть на організовану мандрівку до Польщі, щоби відвідати місця своєї бабусі, яка пережила Голокост. Принаймні один з братів працює і має родину, тому мандрівка коротка і включає Варшаву, Люблін, Майданек та містечко, де народилася їхня бабуся. Вони подорожують з невеличкою групою інших туристів, серед яких здебільшого такі ж нащадки польських євреїв, але є один учасник, який пережив геноцид у Руанді і прийняв юдаїзм. Везе їх молодий, сповнений інформації та ентузіазму гід-британець, який не є ані євреєм, ані поляком, але має багато досвіду у проведенні власне таких турів для малих груп. Протягом вихідних шестеро туристів йдуть до памʼятника гетто у Варшаві, гуляють Любліном, відвідують Майданек, а водночас мають шанс досвідчити життєву трансформацію.
Українським (і не лише) глядачам сюжет фільму безумовно нагадуватиме «Все ясно» (2005) за книжкою Джонатан Сафрана Фоера, про американсько-єврейських батька з сином, які в супроводі шахраюватого гіда їдуть крізь соняшникові поля до села Трохимбрід. Майже двадцять років потому «Справжній біль» бере за основу ту ж ідею: про поїздки до місць Голокосту краще розповідати через жанр на межі з комедією. Втім, на відміну від приправленого жвавою музикою Gogol Bordello «Все ясно», фільм 2024 року, хоча й іронічний, але значно стриманіший у своєму гуморі та в екзотизації Східної Європи. Зрештою, сеттінг екскурсії до Польщі тут радше для декорацій, а основний акцент полягає в складних стосунках кузенів, в кожного з яких свої психологічні проблеми. Дейвид має успішну карʼєру і родину, але водночас не може до кінця впоратися з обсесивно-компульсивним розладом, і всю подорож нервується і хвилюється. Бенджі, натомість, миттєво знаходить з усіма спільну мову, підбиває кузена курити маріхуану на даху і отримує задоволення, аж поки не виявляється, що за всім цим стоїть нервовий зрив, депресія і спроба самогубства.
Хоча стосунки між братами теплі, але все ж вони не можуть зрозуміти одне одного до кінця, і, власне, памʼять про бабусю, яка пережила Голокост, стає однією з перепон між ними. Дейвиду страждання і стійкість бабусі надають сили, він вірить, що треба рухатися далі, не зосереджуючись на смутку. Він вважає мало не гріховними намагання самогубства кузена, адже вони є нащадками людини, яка сама ледь вижила. Страждання американців середнього класу для Дейвида є непорівнюваними з тим, що пережили жертви геноцидів. Він також відчуває біль, але вірить, що озброївшись таблетками від обсесивно-компульсивного розладу, спортом і медитаціями, зможе продовжувати жити далі. Бенджі, який був ближчий до бабусі, натомість, глибоко занурюється у проживання негативних і позитивних емоцій. Деколи це призводить до трагікомічних ситуацій, наприклад, коли Бенджі протестує проти поїздки зручним потягом у першому класі, адже потяги у Польщі йому асоціюються з перевезеннями людей до концтаборів у товарних вагонах. Обоє братів є прикладом того, що травма Голокосту може відлунювати в наступних поколіннях, впливаючи на життєвий вибір і на вміння давати раду з викликами.
Обоє очікують, що ностальгійна (чи радше — антиностальгійна) мандрівка до Польщі, де гинули їхні предки, має щось пояснити у їхніх теперішніх життях. Цього очікують і решта людей з групи. Втім, фільм делікатно критикує саму концепцію турів за спадщиною, які під обгорткою унікального досвіду продають часто універсалізовані туристичні враження. Інфраструктура навколо також часто пропонує туристам екзотизоване і стереотипізоване уявлення про євреїв, наприклад у ресторані грає «Хава нагіла». Бенджі — як більш екстравертний і відкритий брат — безпосередньо заявляє гіду, що мандрівка є надто типовою і не включає жодного контакту з поляками. Тому, очікувано, такі максимально комфортні навіть при візитах до концтаборів поїздки замість відкрити щось нове чи відповісти на запитання часто стають радше підтвердженням уявлень і стереотипів.
Одним з окремих, не передбачених екскурсією досвідів, який вдається пережити братам, є поїздка до провінційного безіменного містечка, де, власне, мешкала їхня бабуся. Вони їдуть без гіда і без знання мови, зрештою, розгублено стаючи перед порогом будинку, в якому немає нічого особливого, і розуміють, що не мають жодних відповідей. Всі попередні місця — памʼятники, кладовище, концтабір — передбачали ритуалізовані способи взаємодії, але звичайний житловий будинок, у якому мешкають інші люди, незрозумілий і позбавлений сакрального значення. Щоб надати сенсу цій поїздці брати вигадують свій ритуал і кладуть на поріг — наче на єврейський надгробок — камінчик. Це бачить один із сусідів — власне, це єдиний контакт з поляком у фільмі, — що викликає наступну трагікомічну ситуацію (сусід просить забрати камінчик, щоб інша мешканка будинку не перечепилася через нього). Зустріч з минулим не виходить таким, як у розпланованих екскурсіях — у ньому більше незграбної невпевненості, ніж піднесеного пафосу. На відміну від стилізованого єврейського ресторану чи музеїв, в повсякденному житті мало місця для історії.
Сюжет фільму побудований на реальних досвідах режисера і актора, який грає роль тривожного Дейвида — Джессі Айзенберга, предки якого походять з Польщі, хоча й виїхали ще до Першої світової війни. Частина його єврейської родини, яка пережила Голокост, досі мешкає у Польщі. Для нього поїздки до Польщі та знання про Голокост стали важливим моментом переосмислення свого життя і відносності страждань.
Ті, хто добре знають сучасну Польщу і її стосунки з єврейським минулим, критикують фільм, адже він спрощує і виносить за кадр нові моменти польського переосмислення єврейського у власній історії. Наприклад, його персонажі буквально оминають, не заходячи, дві інституції — музей «Полін» у Варшаві і Браму Гродзьку у Любліні, які працюють з єврейською спадщиною та історією Голокосту і репрезентують єврейську культуру у значно глибший спосіб, ніж тематичні ресторани. Також ми практично не бачимо поляків, а вже зовсім немає польських євреїв. Можна закинути також, що польське ставлення до єврейського тут надто стерильно ввічливе, в порівнянні з напруженою і часом конфліктною реальністю польського публічного простору.
Рецензенти пояснюють медитативну відстороненість фільму тим, що його знімає представник третього покоління євреїв у Америці. Для них країни, з яких походили їхні предки — Польща, Україна, Румунія, є чимось далеким і незрозумілим, і в них уже немає сильних емоцій, які були у тих, хто зазнав переслідувань чи вижив у Голокості. Але Голокост і власне єврейське походження продовжують на них впливати через почуття вини за те, що вони живуть надто щасливе життя, через відчуття іншості у власній країні. Мандрівка до місць їхніх предків має для них терапевтичний вимір. Але не стає катарсисом. Головний герой привозить з собою назад у Нью-Йорк той самий камінчик, який брати так і не поставили на сходах. Бо попрощатися з минулим, яке гризе тебе, з усіма його страхами і болем — не так легко, можливо все ж доведеться його носити з собою до кінця життя.
