“У нас перед війною все було добре і всі жили дружно: поляки, українці, євреї. Ніхто у нас не займався антисемітизмом” каже знімальній групі документального фільму про одне з містечок Галичини голова міської ради цього містечка. Знімальна група з Австрії, вони приїхали щоб розповісти історію єврейської громади і її руйнацію – автор фільму прочитав декілька книжок на тему історії Східної Європи і, зрештою, має власну родинну історію, досить трагічну. Його версія історії далека від ідилічної і антисемітизму і ній також достатньо. Знімальна група ніяково мовчить і намагається посміхатися, зрештою, вони тут гості і часто залежать від ласки місцевої влади, яка допомагає навести контакти і дати доступ до різних об’єктів.
Фото Адама Ленкевича
Такі ситуації можна помітити досить часто під час зйомок фільмів – зіткнення двох світоглядів. Євреї, а документальні фільми про галицьких євреїв знімають здебільшого вони, приїжджають, щоб знімати історію зникнення і смерті. Натомість, від представників місцевої влади чи від музейних представників вони отримують солодку версію минулого, де всі жили у згоді і лише нацисти чи радянська армія знищили цю ідилію.
Пасторальне бачення минулого, як безконфліктного золотого часу могло б бути свідомою спробою збереження іміджу міста і захиститися від нападок від звинувачень в антисемітизмові теперішньому. Але ця наррація існує і несвідомо, серед представників покоління, народженого після війни. І ті, й інші не розуміють, що їхні слова часто мають зворотний ефект – небажання говорити про конфлікти між громадами, про антисемітизм сприймається як спроба приховати і замовчати злочини, в тому числі українські. “Чому євреї хочуть говорити лише про Голокост?”, – часто дратуються мої українські друзі. “Коли українці нарешті почнуть говорити про Голокост?”, – аналогічно не можуть зрозуміти єврейські, для яких саме слово “українець” має негативні конотації, пов’язані з погромами і нападами.
Уникання згадок про антисемітизм є своєрідним визнанням того, що євреї тут таки жили і відігравали важливу роль. Для багатьох українців таке визнання теж є певним кроком до розуміння минулого, але з зовнішньої перспективи воно видається загрузанням у самовиправданнях.
Ці різні світогляди, як два сиропи, які пила Аліса з Країни Чудес. Наївним буде уявляти, що їх можна звести до спільного знаменника, але варто бути свідомим відмінностей і причин їх походження. Нам – зрозуміти, що не війна прийшла і все знищила, а до неї вела тривала історія співіснування, часто жорстока і неприємна. Творцям документальних фільмів чи журналістам – згадати, що Україна/Польща це не лише землі болі і крові. Треба пити потрохи з кожної пляшечки.
Владислава Москалець
