Тема деколонізації в Україні актуальна вже декілька років, та й у світі також. Поділюся декількома спостереженнями з Мальтійської бієнале сучасного мистецтва, що відкрилася 13 березня 2024 року та була спланована саме як майданчик художнього осмислення деколонізації. Як співкураторка українського павільйону на бієнале мала можливість увійти в контексти трошечки зсередини.
Мальтійська бієнале тільки цього року починає свою роботу, подія 2024 року — перша. Тому зрозуміло, наскільки ретельно організатори підходили до вибору тематики. Нова бієнале має заявити про себе, відразу закріпитись в світовому культурному просторі, тож вибір тематики не міг не бути принципово важливим питанням. Однією з базових тем стала саме деколонізація, адже Мальта має колоніальне минуле, причому переважно невидиме ззовні. Мальтійцям кажуть: ви ж не справжня колонія, ви білі, ви не відрізняєтесь від тих, кого називаєте колонізаторами (який знайомий українцям дискурс, правда?). І ось організатори бієнале питають: а давайте подивимось на те, що колоніальність робить з усіма нами? Подивимось з цієї дивної точки на мапі, яку багато хто на мапу колоній не готовий поставити.
Мальта є полігоном такого погляду: її унікальність зокрема складається з елементів суто зовнішнього привнесення — від хрестових походів та Мальтійського ордену до битви за Мальту 1940–1942. Присутність Британської імперії відчувається у всьому — від лівостороннього руху (British style, як тут кажуть) та «британських розеток» до кулінарних смаків (знайомі з англійською кухнею безпомильно впізнають apple pie тощо). Туристична затребуваність хрестоносного минулого відбивається навіть в тому, що мальтійський хрест стає малюнком у чашці ранкового капучино ніяких тут банальних сердечок — тільки хардкор, тільки мальтійський хрест.
Потужність зовнішнього впливу відчуваєш, коли просто чуєш мальтійську мову — семітську мову, в якій впізнаєш купу знайомих слів, запозичених з європейських мов. Сидячи на офіційному заході з нагоди відкриття бієнале, я в цілому вловлювала, про що йдеться (поки розглядала розписи палацу Великого Магістра, забула взяти навушники — так і прослухала всю церемонію на мальтезе). Усвідомлюючи свою невидимість в тіні імперії, яка, власне, створює унікальність країни, що мають робити мальтійці щоби деколонізуватись?
Поверхневий турист, напевно, так і поїде з острова з розповідями про хрестоносців чи піратську республіку. Ну, і про смачну їжу та чудові краєвиди. Але варто придивитись, і буде помітно багато цікавого.
Британська імперія тут будь-де. Але як людина, скажемо так, зі специфічним поглядом, в певний момент я поставила собі питання: а що тут з Кенотафом? Нагадаю, Кенотаф, символічнний надгробок загиблим у Першій світовій війні, було встановлено в Лондоні, у Вайт Холлі, 11 листопада 1920 року, в той самий день, коли відкрили Могилу невідомого солдата у Вестмінстері. Свого часу я зі здивуванням наштовхнулася на Кенотаф у Гонконзі. Абсолютно така сама конструкція, єдина відмінність у тому, що напис «Glorious Dead» не тільки англійською, але й китайською. Після цієї зустрічі почала придивлятись до маркованих Британською імперією територій — та побачила ще декілька кенотафів. Це як пам’ятник Пушкіну доби СРСР, такий собі напис «Тут була імперія». «Так а що по Кетонафу на Мальті?» — спитала себе я, роздивляючись різні сліди присутності імперії.
Звісно, на Мальті є меморіал, створений на хвилі меморіалізації після Першої світової. Він навіть схожій на Кенотаф. Але це не копія англійського. Меморіал створений мальтійським скульптором Луїсом Науді (Louis Naudi) який отримав освіту не в Британії, а в Італії. Меморіал було відкрито в 1938 році, за сумною іронією долі — за одинадцять місяців до першої сирени протиповітряної оборони вже доби Другої світової. У 1949 році меморіал було переозначено, і він став присвятою подвигу вже двох світових війн. Під час Другої світової Мальта стала однією з ключових точок протистояння: битва за Мальту визначила неможливість для держав Осі контролювати Середземне море, чого вони прагнули.
Це важливо для розуміння меседжу меморіалу. Ми можемо очікувати побачити лаконічне та потужне «Glorious Dead», як на всіх Кенотафах, але тут інша історія. На чотирьох панелях на різних сторонах меморіалу ми бачимо дуже показові написи. Одна з них містить слова вдячності до Мальти з боку короля Георга V, сказані в 1918 році: «Дозвольте мені запевнити вас, що я повністю свідомий важливої та патріотичної ролі, яку Мальта відіграла в роки війни». Інша панель містить слова, проголошені королем Георгом VІ в 1942 році, під час нагородження Мальти George Cross, однією з вищих нагород Британської імперії за мужність. Король вшановує сміливих людей головної фортеці Мальти та засвідчує їхній героїзм та відданість, які довго будуть згадувати в історії. Неочікуваними можуть видатися зафіксовані на третій панелі слова президента США Франкліна Д. Рузвельта, сказані в грудні 1943 року: «Від імені народу Сполучених Штатів Америки я вітаю острів Мальта та його народ». Президент підкреслює, що Мальта стояла в центрі морі самотня та незламна під постійним вогнем з неба.
І в 1938, і в 1949 році Мальта ще колонія. При цьому в присвятах ми бачимо звернення до Мальти як до самостійної сили, а президент США звертається напряму до народу Мальти. Не до гарнізону чи фортеці, а до народу. США як союзник Великої Британії вшановує не британський дух чи щось таке, а саме народ Мальти, який витримав страшний терор з неба та не здався. Не як якісь люди, які населяють британську територію, а саме як народ Мальти. Це данина вдячності від імперії та її союзників до острова та його народу. У парадигмі воєнної пам’яті Британської імперії цей меморіал виглядає дивно. І це дуже про позицію колонії, яка відстоювала свою особливість.
Нагадаю ще, що з 1934 року мальтезе стала офіційною мовою поряд з англійською. Британська імперія ще в повній потужності. Але місцева мова визнається офіційною. Чому? Бо мальтійці вимагають бачити себе як окремий народ, не британців — при всіх своїх мальтійських хрестах та apple pie. Королева Єлизавета ІІ, до речі, відвідувала меморіал особисто двічі — 1949 та 1954 року. Під час першого візиту, власне, перевідкривали меморіал зі всіма тими меседжами, які я вже згадала. У 1964 році Мальта стане незалежною державою, хоча й з англійською королевою як головою держави. А 1974 року Мальта стала республікою.
Чому мені була цікава ця історія з меморіалом? Тому що це про дуже специфічний спосіб відстоювання своєї гідності з боку колонії. Вартий уваги. У контексті теми бієнале це додає розуміння причин такого вибору теми. До речі, дуже хотілося подивитись на британський павільйон. Але його не було. Поки що. Думаю, що на наступних подіях Велика Британія знайде спосіб говорити про досвід стосунків з Мальтою.
Ну, а я ще повернуся з думками про український павільйон. Тому що в досвіді України та Мальти віддзеркалюються один в одному в дуже цікавий спосіб. І для нас відкривається нетривіальна перспектива говорити з Європою про імперське минуле саме в цій точці.
