Пані Ільчишинова, з дому Могоричевських, була дружиною греко-католицького парафіяльного священника у Цевковичах у Східній Галичині. Влітку 1863 року її головною турботою було нагодувати групу польських повстанців, які готувалися перетнути кордон з підконтрольним Росії Королівством Польським, аби долучитися до боїв Січневого повстання. «Варто додати, що усі ці «поляки» були з України, дуже гарно співали руських пісень, марили козаччиною, червоними бунчуками, гетьманами з чаплиними перами на шапках, та сповідували демократичні принципи…»
Ані Цевковичі, ані пані Ільчишинова ніколи насправді не існували, позаяк наведена вище замальовка є цитатою з одного з сатиричних романів Яна Ляма (яких конче треба читати усім, хто кохається на габсбурзькій Галичині). І хоча його книжки є витвором уяви, Лям писав їх як коментарі до реальних феноменів, і для його польськомовних читачів вони були достатньо близькими і переконливими, щоби забезпечити Лямові успішну кар’єру. Іншими словами, можемо покластися на те, що Лямовий опис суспільства не є відірваним від реалій тих часів (і, звичайно, треба залишатися обережними, адже він мав свою політичну агенду).
Очевидно з цих описів випливає, що у 1860-х роках у місцевостях на захід від Дніпра різниця між польською та українською інтелігенцією була набагато розмитішою, ніж прийнято вважати у наші дні. З одного боку, жінка, що одружилася із греко-католицьким священником, яку ми схилялися би автоматично вважати українкою, могла активно підтримувати польський національний рух. З іншого боку, польські повстанці, що походили зі шляхти та інтелігенції, часто були значно менш поляками, ніж ми воліємо уявляти: багато з них вільно розмовляли українською та плекали пам’ять про запорізьких козаків і гайдамаків як про символи власної демократичної традиції.
У січні 2023 року ми відзначали 160-річчя початку Січневого повстання проти Російської імперії. Міністерство закордонних справ Польщі та декілька фахових істориків моєї країни скористалися нагодою означити Повстання 1863 року як спільну боротьбу усіх народів розділеної Речі Посполитої проти спільного ворога, прообраз сьогоднішньої співпраці супроти злочинної російської спроби знищення України. Очільники та бійці Січневого повстання сподівалися, що результатом буде не тільки відновлення розділеної Речі Посполитої в її кордонах до 1772 року, але й здобуття громадянських та економічних свобод для мільйонів селян: теоретично, пам’ять про нього могла би об’єднати симпатиків і зліва, і справа. Особливо привабливим і потужним символом східноєвропейської єдности видається той факт, що повстанці використовували трискладовий герб, який поєднував польського орла з литовською Погонею та українським Архангелом Михаїлом. Добре обізнані менеджери пам’яті радо цитують український вірш Платона Костецького: «Во ім’я Отця і Сина / То наша молитва: / Яко Трійця так єдина / Польща, Русь і Литва». Інші згадають «Золоту грамоту», україномовну відозву лідерів Повстання до українських селян. Нещодавно навіть Президент України Володимир Зеленський виразно наголосив саме на такій інклюзивній інтерпретації Січневого повстання (хай і побіжно).
Якщо все так добре, чому на це бачення не пристає українська громадська думка? Чи маємо пояснювати це браком знань, наслідком приховування історичної правди впродовж десятиліть радянської цензури? Або, можливо, це емоційне збайдужіння до історії давнішої ХХ століття — феномен, що його спостерігаємо в усьому західному світі? Або, за звичкою, наші уряди, завжди неповороткі, коли йдеться про наведення мостів?
Мабуть, щоби знайти правильну відповідь (або бодай важливу частину відповіді), варто запитати у безпосередньо причетних, тобто українських сучасників Січневого повстання. Те, що ми у цьому випадку виявимо, цілком відрізняється від зворушливою історії про братні народи, згуртовані під спільним прапором. І українські селянські маси, і лідери українського національного руху чітко дистанціювалися від польського повстання. Дехто навіть висловив підтримку російському урядові (Микола Костомаров). Інші висловили співчуття до страждань польського суспільства (Михайло Драгоманов), проте майже ніхто не став під прапори. Чи можемо ми просто списати це як сумний доказ імперської політики divide et impera? Це означало би відкинути українську питому політичну та інтелектуальну суб’єктність ХІХ століття, тож краще спробувати щось інше.
По-перше, не слід забувати, що українські активісти національного руху на території на захід від Дніпра сприймали польську шляхту як головних ворогів українського селянства (і не без причини). Січневе повстання не було справою винятково шляхетською, проте важко заперечити, що шляхта відігравала у ньому надзвичайно помітну роль, тож долучитися до Повстання вимагало би від українців, і від селян, і від інтелігенції, зробити раптовий і заледве виправданий розворот. По-друге, позаяк ключовою метою Повстання було відновлення Речі Посполитої у кордонах до 1772 року (і лідери повстання неодноразово це підтверджували), це означало, що українцям довелося б боротися за повернення до поділу своєї країни у 1667 році за Адрусівським перемир’ям, що було однією з найбільших політичних катастроф в українській історії. По-третє, були попросту прагматичні застереження: шанси на успіх були мізерні, тож так чи так не було мотивації лізти у цю бійку. Багато хто з українських лідерів вважали повстання приреченою затією, яка лише відволікає потенційних активістів від продуктивніших форм праці для українського народу та провокує російську владу переслідувати українську культуру під приводом польської загрози.
І нарешті найфундаментальніше питання: українські активісти прагнули відновлення України як самодостатньої нації, вони хотіли утвердити, що вона здобуде історичну суб’єктність нарівні з іншими європейськими суспільствами, зокрема й поляками й росіянами. Очільники Січневого повстання, своєю чергою, боролися за відновлення ширшої річпосполитської нації. Вони обіцяли, що цього разу це буде еґалітарна спільнота, яка охоплюватиме усі соціальні верствита етнічні групи у кордонах до 1772 року, проте ніхто не піддавав сумніву те, що її політичний центр був би розташований на польськомовній території і польськомовна культура утримувала би свій панівний статус. Більше того, приклад політичної динаміки в підавстрійській Галичині тільки підтверджував непривітну поставу польських еліт щодо зростання українських національних прагнень, не кажучи вже про незалежність. Українцям пропонували прийняти статус етнічної спільноти всередині польськоцентричної Речі Посполитої, у кращому випадку толерованої національної меншини на своїй же землі. Галичанин Ксенофонт Климкович недвозначно відкидав цей сценарій, коли писав, що «Русь не захоче входити в зв’язки з Польщею як провінція, лише як держава. […] Де нема самостійності, не може бути й федерації». Михайло Драгоманов пізніше підсумував це так, що польські еліти обіцяли поважати окремішність литовців та русинів, проте водночас розуміли, що майбутнє Польщі є рівнянням x = x + y + z, яке означає лише те, що y та z дорівнюють 0. З цього огляду використання литовських та руських символів на офіційній печатці Повстання скидається радше на акт апропріації гегемоном, ніж щире визнання рівних партнерів.
У наші часи ми можемо зрозуміти, що для польських еліт ХІХ століття розлучитися з уявною єдністю до поділу 1772 року було «психологічно неможливо», як це сформулював Стефан Кєнєвич, найвидатніший історик Січневого повстання. Правдою є й те, що багато прихильників ідеї річпосполитської нації були етнічними українцями, але ним був і Михайло Юзефович, ініціатор Емського указу. Приєднуючись до Повстання 1863 ці етнічні українці поступалися своєю лояльністю до України як другорядною, аби стати «політичними поляками». Це було, звісно, їхнє право та легітимний вибір у реаліях ХІХ століття, проте у наші дні презентувати боротьбу 1863 року як українську справу є істотним і проблематичним спрощенням.
Отож, чи маємо ми аж так перейматися фактами? Не можна заперечити, що десятки тисяч молодих чоловіків і жінок, які ризикнули усім заради справи Січневого повстання, принесли жертву, яка заслуговує на нашу якнайбільшу повагу. Можливо, відновлена Річ Посполита була би для українців набагато кращим місцем, ніж Російська імперія останніх трьох десятиліть ХІХ століття (що загалом невисока планка). Хай там як, Січневе повстання, з якого боку не подивись, було важливою подією, яка вплинула на розбудову української нації у більш ніж один спосіб, а тому воно заслуговує на значимішу роль в історичній уяві сучасних українців. Натомість сучасні польські еліти схильні накидати історичну пам’ять нашої країни на минуле наших сусідів. Хай ця практика є проблематичною з багатьох оглядів, вона, мабуть є здоровим симптомом сильної національної ідентичності. Подобається це нам чи ні, у найближчому майбутньому це не зміниться. У час, коли Україна воює у війні за виживання, цілком природно для її лідерів хапатися за усі історичні символи, що можуть підсилити відчуття регіональної солідарности супроти спільного ворога. Популярна історія мусить бути спрощеною версією знань, що їх професійні історики створюють на основі фактів, підтверджених з першоджерел (так званої «історичної правди»), тож чому б нам не відмовитися від надмірного педантизму і просто згладити протиріччя, які важили у 1860-х, але більше не є релевантними? Нам разом будувати майбутнє, то чому б не сконструювати собі приємніше спільне минуле? Це спокусливий аргумент, проте я не поспішаю на нього приставати, адже він надто близько до твердження, що «усі засоби хороші», а історія лише обслуговує політиків. Більше того, суперечності, які ми мусіли би проігнорувати, не є тільки другорядними деталями, проте стосуються центрального питання будівничих української нації ХІХ століття: самодостатньої та суверенної суб’єктності для своєї національної спільноти. Вдаючи, що Січневе повстання не є проблематичним для українців, ми можемо, власне, підважити прагнення незалежності в українському історичному наративі. Без сумнівів, ворог не пропустить нагоди використати це слабке місце у своїй пропаганді. Тож, мабуть, замість намагатися примирити наші протилежні перспективи, ми могли би навчитися жити разом, приймаючи та поважаючи наші фундаментальні відмінності?
Як поляк я не в праві вчити українців, як їм формувати свою історичну пам’ять: їм самим вирішувати, що робити з Січневим повстанням. Втім, я хотів би завершити цей текст рефлексією стосовно ситуації у моїй власній країні. Впродовж мого життя Польща докорінно змінилася: колись одне з найбільш етнічно гомогенних суспільств Європи більше таким не є. Ми знову живемо в одній державі з мільйонами українців та кількома менш численними спільнотами (банґладешцями, білорусами та в’єтнамцями, це лише декотрі з тих, хто спадає на думку тут у Варшаві, де я мешкаю). Це означає, що нам потрібні будуть символи та історії, які передаватимуть наше відчуття надетнічної єдності і етнічним полякам, і громадянам, що належать до інших груп. Можливо, багатоетнічна візія Січневого повстання виявиться кориснішою у цьому внутрішньому польському контексті? Це видається мені раціональнішим, проте я волів би додати ще й інші символи. Як окрема тема Січневе повстання відтворює стару ієрархічну схему, в якій етнічні поляки завжди нагорі, є прометеївською потугою, яка просвітлює та веде вперед «менш розвинені» етнічні групи до свободи і цивілізації. Чи не придумати нам щось більш інклюзивне?
Я можу запропонувати дві ідеї. До 2011 року ми у Варшаві мали пам’ятник польсько-радянському військовому братерству, яке напівжартома називали «чотирма сплячими» (czterech śpiących). Він був розташований на пів дорозі між Православним собором Святої Марії Маґдалени та Вільнюським вокзалом на правому березі Вісли. Пам’ятника там уже немає, і тепер це лише дещо хаотичне перехрестя. Я переконаний, що це місце мусить бути звільнене від духів минулого скульптурою князя Костянтина Острозького, українського полководця і покровителя Православної церкви, який 1514 року очолив литовсько-русько-польське військо у битві під Оршею проти московитів. Це була би дуже традиційна пам’ятка, яка відповідала би на запити, спричинені тривалою російською агресією. Меседж був би недвозначно консервативним і маскулінним, проте також відкривав би перспективу, рідко присутню у польській публічній сфері. Князь Острозький був громадянином Великого князівства Литовського, і помер майже за сорок років перед Люблінською унією, тож полякам його привласнювати непросто. Пам’ятник увіковічнив би українського магната й побожного православного християнина як лідера спільної боротьби прости агресії зі сходу. Таким чином мешканці Варшави могли би звикнути до думки, що їхні східні сусіди не конче мусять наслідувати поляків, щоби здобувати лідерство та досягати успіху.
Моя друга ідея цілком інша, а також менш реалістична. За минулі кілька років ми отримали низку новостворених історичних дослідницьких-плюс-просвітницьких інституцій, усі з яких було названо на честь поважних чоловіків з історії Польщі ХХ століття: Інститут Дмовського-Падеревського, Інститут Корфантия, Центр Мєрошевського, Інститут Пілецького, можливо, я забув один чи два, але ви зрозуміли. Кожен з них має власний спеціальний фокус, тож, наприклад, Інститут Пілецького досліджує радянський та нацистський тоталітаризми, натомість Центр Мєрошевського покликано сприяти співпраці між народами Східної Європи. Чи можливий був би у Польщі Центр громадянських прав Мілени Рудницької? У теперішньому інтелектуальному кліматі це навряд чи, проте я вважаю, що ми потребуємо lieux de mémoire, які пояснювали би нашій громадськості, що міжвоєнна Польща не була раєм (делікатно кажучи) і що українців того періоду не слід зводити до дволикого образу кровожерних терористів та покірних селян. Приклад Мілени Рудницької демонструє, що українці Другої Республіки довели, що є громадянами, які добре знають, як опиратися несправедливості з допомогою друкарської машинки, виборчого бюлетеня та цивільного кодексу. Чи готові ми визнати, що захищаючи українців від свавільних рішень польської влади, Рудницька боролася за права наших співгромадян? Чи можемо ми прийняти, що очолюючи Союз Українок, вона доклалася до зміцнення польського громадянського суспільства та політичної активізації десятків тисяч жінок, що мешкали у селах Другої Республіки?
Це лише два приклади, які спали мені на думку, і мудріші люди напевно матимуть кращі ідеї. Головний висновок цих розлогих роздумів про значення Січневого повстання в тому, що ми, громадяни Польщі та України, не потребуємо історичних символів, що замирюватимуть наші минулі конфлікти, але радше наративів, які допомагатимуть нам артикулювати наші розбіжності у гідний та конструктивний спосіб. Це видається значно кращим рецептом здорових та тривалих стосунків, ніж повернення до зацукрованої напівправди.
Давайте разом досягнемо другої космічної швидкості: x · y · z = vesc
