Будинки багатьох боснійських міст — Сараєва, Мостара чи малого містечка Яйце досі вкриті слідами від куль наче решето. Ці діри єднають строкату забудову, яка нагадує про сплутану багатошаровість історії, і слідами останньої війни позначені і мечеті османських часів, і сецесійні вілли періоду Австро-Угорщини, і соціалістичні югославські панельки. Чомусь соромно дивитися на ці продірявлені фасади. Подекуди їх спробували зашпаклювати, та сліди все ж видніються, як незручне минуле, яке не приховаєш. Зрештою, дірки на стінах це не найгірше, частина будинків досі стоїть руїнами, вкрапленими поміж мальовничих відремонтованих міст. Страшнішим свідченням війни є численні кладовища, вписані у міський ландшафт. Підходиш до білих надгробків, які виглядають наче їх вирізьбили всіх водночас і починаєш читати, розуміючи, що майже на всію повторюються однакові дати — 1992, 1993, 1994, 1995. Білі плями кладовищ наче альтернативні міста для тих, кого застрелив снайпер чи вбило артилерійськими обстрілами. І майже усюди замість епітафії цитата з другої Сури Корану: «I не називайте мертвими тих, хто загинув на шляху Аллага. Ні, вони живі, але ви не відчуваєте цього».
Понад тридцять років опісля завершення боснійська війна і досі поруч, як і у мимовільних свідченнях минулого, так і у свідомому пам’ятанні. Одну з перших речей, які помічаєш у Сараєві і Мостарі — великі чорні рекламні дошки, які англійською мовою закликають до музеїв облоги чи геноциду. Один з таких, Музей воєнного дитинства, отримав нагороду ради європейських музеїв у 2018 році. Його експозицію складають історії людей, які дітьми пережили війну. Вони подарували історії і предмети, з нимипов’язані. Барвиста гойдалка з дзвіночком — її для дівчинки зробив дідусь, і вона гойдалася у підвалі, а мама прив’язала дзвіночок, щоб було чути, чи дитина жива. Зайчик в чорних окулярах, яким інша дівчинка гралася в таборі біженців, намагаючись пережити вбивство брата. Ласощі з гуманітарної допомоги, наклейки, іграшки, простий одяг, який носили роками, — випадкові речі, які ставали єдиним світлим спогадом воєнних років. Більше в музеї нема нічого — ні контексту, ні хронології. В експозиції я побачила два об’єкти з України — червоний гаманець з Попасної і швейну машинку з Одеси. Вони тут з’явилися, бо Музей воєнного дитинста відкрив свою філію в Україні і збирає історії уже нашої війни.
У 2022 році, десь у момент, коли я вже знову могла читати книжки, але ще не могла читати нічого про щасливе життя, я понад усе хотіла здобути книжку боснійського письменника Озрена Кебо «Сараєво для початківців» у перекладі Катерини Калитко. Мене зачепила фраза: «Весь світ живе нормально, п’є собі свою каву. А тут час зупинився. Наше коротке замикання полягатиме в тому, що ми поміняємося ролями зі світом. Якщо спитаєте нашої думки, цілий світ божевільний, і лише Сараєво нормальне. Тут — єдина реальність, усе інше просто імітація життя». Ця фраза і ця книга стали для мене моментом прийняття: замість того, щоби впадати у розпач, що наше життя мало виглядати інакше і країна мала рухатися в якомусь там темпі у якесь світле майбутнє, я прийняла нашу реальність і, як багато українок та українців, сповнилася певности, що ми знаємо цей світ краще за тих розніжених людей, що не знають різниці між калібром і кинджалом.
Згодом я знайшла книгу і прочитала її цілком. Озрен Кебо ділить світ не лише на своїх і на ворогів, а власне на тих, хто мав досвід облоги, і хто його не мав. Ці есе пульсують болем, чорною іронією і образою на своїх — чимсь, з чим може солідаризуватися багато українців тепер.
Мій перший візит у Боснію був ще до повномасштабного вторгнення, але після досвіду 2014 року. Ми тоді заїхали у Республіку Сербську, частину Федерації Босніі і Герцеговини. Містечко Требіньє, в яке ми потрапили тішило всім, чим тішать Балкани — затіненими площами, кав’ярнями, де за маленьким еспресо чи кавою з турки годинами сидять групки чоловіків. Коли їла морозиво в одному з кафе, сягнула до Вікіпедії. Коротка історія містечка швидко відбила мені апетит. З короткої статті ставало зрозуміло, чому тут так багато сербських прапорів і жодного боснійського, куди поділися всі мечеті і чому воєнний меморіал так однобоко показує війну, а ще дублює текст російською. Дуже хотілося закрити на це очі і забути як страшний сон, повернувшись у показну ідилію кав’ярень під тінистими платанами.
Балканські війни відрізняються від нашої війни, і навіть складно сказати, чи ми їх хоч трохи розуміємо, спираючись на вікіпедійні статті, фільми Кустуріци, що були обов’язковим елементом зростання мого покоління, чи на власні уривчасті спостереження в туристичних мандрівках. Зацікавлення Балканами серед західної спільноти змінилося увагою до Глобального Півдня, і програми Балканських студій поступово втрачають студентів. Разом з тим, боснійські війни — це все ж найближчий до нас конфлікт, і самі боснійці заохочують українців вчитися на помилках, здійснених за його врегулювання.
Легко помітити, що вказівники до більшості воєнних музеїв написані лише англійською мовою. Воєнне минуле приваблює співчутливих чи охочих до адреналіну відвідувачів, так як воєнна реальність притягувала численних міжнародних кореспондентів. На сувенірному базарі у Старому Місті в Сараєво, крім розцяцькованих турок для кави чи фальшивих кашемірових шарфів, лежать ручки зроблені з куль або ж такі знайомі нам вази з гільз. Боснійська література, яку ми знаємо, часто саме про війну. Туристи їдуть сюди не лише в пошуках кави, мальовничих фортець поміж горами і дешевого сервісу. Повоєнний статус дозволяє надати поїздці особливого сенсу і драматизму.
Втім, українці є особливою аудиторією цієї літератури, музеїв і сувенірів. Коли я ходжу боснійськими вулицями, повз продірявлені стіни, руїни будинків, які досі стримлять посеред садів і елегантних районів, то думаю про те, чим моє сприйняття відрізняється від сприйняття західноєвропейських чи американських туристів, для яких війна здебільшого залишається в історичних підручниках. Чи наш досвід сидіння в коридорі і очікування своєї смерті поміж нічними вибухами кинджалів додає нам щось нового до розуміння боснійського досвіду війни і повоєння? Чи нашій емпатії варто більш довіряти, бо ми знаємо, що таке очікування смерті і розуміємо, якою цілющою може бути ненависть? Мабуть, знову ж таки, я повертаюся у своїх думках до цитати Озрена Кебо про перевернуте відчуття нормальності. Жодна комеморація, жодні музеї, жодні томи інтелектуальних текстів не захистять нас від повторення. Війна і насильство це щось, що може розгорітися завжди. Насильство і геноцид не є чимось подоланим назавжди, травмою, яку можна пропрацювати і рухатися далі. Воно може вертатися спіраллю знову і знову, про що нам нагадують інші пам’ятники на вулицях боснійських міст. На набережній Сараєва досі відзначене місце, де Гаврило Принцип застрелив Франца Фердинанда. Ще один сараєвський текст, есе Йозефа Рота «Де почалася Світова Війна», яке він написав для газети Frankfurter Zeitung у 1927 році, завершується словами: «світ зруйновано, а Сараєво стоїть. Воно мало би бути не містом, а пам’ятником, нагадуванням про жахливий спомин для всіх нас». З телеологічною зверхністю людини, яка знає, що сталося потім, я розумію, що стати пам’ятником — це розкіш, якою нам і Боснії не доводиться довго втішатися.
