У Львові відшумів Форум видавців — колись львівська подія року, де в осінніх вітрах і дощах, таких частих саме в дні Форуму, місто від кількості подій хиталося, як човен на воді. Українські великі міста — від Харкова до Одеси — висилали цілі десанти своїх письменників і видавництв, і тоді між трьома поверхами книжкових яток у Палаці мистецтв не залишалося жодного простору ні для власних кордонів, ні для усамітнення. Але ті, хто потрапляли у ковчег Форуму, ставали великим колективним кланом, зі сміхом і співчуттям до слабкостей одне одного: магія співпричетності, яка розвіювалася із закінченням події, і все ж потім гріла цілий рік. Відсутність повітря через нестачу приміщень і гострий адреналін від причетності — ось що я пам’ятаю з тих днів. У кав’ярнях, особливо в архетипних, на зразок «Дзиґи» чи «Вірменки», не було вільних столиків, і, незважаючи на кількість купленого, почутого і відвіданого, завжди незмінним було відчуття, що всього цього могло бути ще більше.
Мій особистий Форум був щорічним актом випадання з повсякденної складної рутини у світ, в якому хотілося жити весь час, завжди, не повертаючись. Я добре, у деталях, пам’ятаю свій перший Форум у вересні 2000 року, коли, уже два тижні як студентка ЛНУ, все ще вся занурена у тепло дому і волинських лісів, натрапила на Оксану Забужко. З нею я наче випала у інший часовий вимір, як у фільмах наукової фантастики. Дві фебрильні годин слухання, коли я чомусь протремтіла від кожного речення і повороту думки, розвернули мене у зовсім інший символічний бік.
Форум триває тридцять перший рік — час, за який виросло ціле покоління, і навіть встигло народити власних дітей. В останні роки зник ярмарок, але після лютого-22 з’явилося багато іноземних учасників, яких раз у раз запрошують поділитися своїм досвідом де– чи антиколоніальної боротьби, війни, люстрації, боротьби з якимсь черговим -ізмом, боротьби за те, що важливо, або важливим може стати. З холодом всередині усвідомлюєш, як багато друзів і знайомих зійшло з орбіти, пішло у інші світи, будучи ще такими молодими, такими відкритими до життя, перечепившись своєю тінню через якісь невидимі гострі пороги. Зі знайомих позальвівських обличь зустрічаєш тільки поодиноких друзів, але уже не хороводи регіональних літературних еліт. Натомість змаліле львівське коло дивовижно переформатувалося, як скельця калейдоскопу, набуло глибин й інтимності, яка приходить зі знання і довгого життя разом. Кола маліють настільки, що навіть офіціантка «Дзиґи», світлої пам’яті легендарного Марека Іващишина, не знає що таке Форум видавців усередині його розпалу. Але, водночас, вона зацікавлено слухає, тобто все ще може статися. Світловолосе дівча, яке приїхало до Львова тільки минулого року, з не знати яких світів і що переживши.
Довжина дня зменшується, кола звужуються, жовтневе повітря повниться вологою, в кожній краплині якої уже чутно зиму. Ідучи холодними вулицями, за кілька хвилин до початку комендантської, я думаю про те, що, може, саме у ці часи і саме у цих камерних колах настав час запитати себе: що ж далі. Що все ж таки відбувається з нашим культурним і смисловим полем, куди воно рухається, і ми разом з ним, у цій війні. Всі ці вічні питання, на які ми завжди хотіли відповісти, всі ці роки, і до яких відчуваєш справедливе знеохочення, вони досі тут. Багато неосмисленого, неназваного з цих днів падає на діл і йде в підземелля, і хто знає чи комусь вдасться реінкарнувати колись всі ці невидимі маленькі відкриття, якими люди намацують одне в одного і через які віднаходять себе й інших. Всі ці маленькі жести, і притуплене мовчання всередині. Все те, що колись звикло називали болем, страхом, зневірою, зневагою і розгубленістю, яка тримає тебе як сон, — а тепер називати не можемо, бо те, що триває, виходить за всі межі колись відрефлексованих і названих емоцій, і мандрує собі десь далі, щоб колись бути знайденим тими, хто житиме на цій землі через сотні років.
Нездатність означити і назвати, перетворити пережите на досвід, а потім на сенс, — особиста мука тих, хто тільки цим і займався все життя, і не факт, що вміє робити щось інше. Форум маліє і, певним чином, розчиняється, не тільки через свою якусь там внутрішню логістику і логіку, але й тому, що у спасіння від книг, у полегшення, що приходить зі знанням, можна вірити тільки до початку геноцидальних війн. Але не тоді, коли вони розпочинаються. Те, що вони починаються і тривають означає тільки одне: тексти як перетворені на метафори життя нікого не врятували. Можна продовжувати читати, але це ніколи не буде більше улюбленим сховком, в який так наївно вірилося всі дні життя.
І все ж, якщо щось і тримає на плаву — це саме тексти, які важливі насамперед своїм привідом зустрітися навколо них, і якщо пощастить — пережити катарсис, чи хоча би миттєве полегшення. Може уже не врятувати остаточно, але продовжити життя, не дати йому змаліти. Тому на подію під назвою «Розмова про пристрасть» (презентацію «Катананхе» Софії Андрухович) прийшло стільки людей, що вінтажна зала Інституту народознавства почала колихатися, як човен на воді: люди зайняли кожен краєчок простору, щоб слухати про пристрасть, чи те, що кожен з нас позначає цим словом, чотири години опісля чергового похорону.
Можливо наступного року на Форумі стане менше дискусій про досвіди інших (анти)колоніальних повстань — які хочеш не хочеш, треба або тонко вписувати в наш контекст, або уникати, — і більше зустрічей людей між собою. Таких старих добрих сидінь у колі, можливо, знову при свічках. Зустрічей тих, хто проживає або уже прожив те, про що писали всі книжки всіх століть, і про що ми мали би тільки читати, якби не потрапили всередину літератури, і відразу були викинуті розрядом назовні. З цих зустрічей мали би початися сенси і знання, які уже не принесеш із-зовні, але які ще все ж таки можна віднайти зсередини.
«Дякую, що купуєте у мене квіти», — каже мені згорблена бабуся біля Книгарні «Є» у третій день Форуму. «Вам буде від них добре, і я за комунальні заплачу,» — каже вона мені, усміхаючись. Я купую її хризантеми, бережно доношу до столика у «Дзизі», і залишаю їх — замість книжок — світловолосій дівчині, яка ще не знає про Форум, але точно про нього дізнається.
