Коли мережами понеслося про те, як двох дівчат затримали після їхнього танцю на місці поховань українських військових, в моїй стрічці зокрема з’явився й пост військового, який на фронті з лютого 2022: «Коли я помру, на моїй могилі можете не тільки станцювати, але й сексом зайнятись». І я подумала: таке може написати тільки людина, яка зараз там. І цю людину нудить від готовності багатьох людей, які не там, створювати рясний пафосний контент в соцмережах, вирішуючи якісь «лялькові» проблеми.
Автор поста — історик античної філософії, людина з продуманою прозорою раціональною позицією та чітким розумінням тої границі буття, на якій він зараз перебуває.
Я — «диванний» боєць, який намагається донатити на армію та робити якійсь інформаційний контент. Візеруночки на тлі бойової роботи людей на фронті.
Навіщо мені ці водорозділи? Бо через них ставиш собі питання: «Хто має право?» Це питання постійно випливає в нашій воєнній реальності. У питаннях пам’яті — хто має право визначати, який пам’ятник ставити, який мурал створювати, як вулицю перейменовувати. Як поводитись в місцях пам’яті.
Хочу нагадати приклад, який бурхливо обговорювали від 2010 року, але який при цьому не набув статусу конвенційно схваленого прикладу. Саме про танці.
Австралійська мисткиня Джен Корман (Jane Korman), донька вцілілих в Голокості, на початку двохтисячних думала про пам’ять про трагедії та причини подальшого існування антисемітизму. Зокрема, в Австралії, де вона з родиною мешкала. Відповідь на ці міркування виявилась неочікуваною для багатьох. Джен разом з 89-річним батьком Адолеком Коном (Adolek Kohn) та трьома своїми дітьми їдуть в Польшу. Вдягнувши футболки з написом «Survivor», вони танцюють під композицію Глорії Гейнор «I will survive» на тлі воріт Аушвіцу з сумнозвісним написом «Arbeit MachtFrei», біля меморіалу повстанню в Варшавському гетто, біля концтабору Дахау в Німеччині та Терезієнштадт в Чехії. Джен Корман записує відео-ролик з цим дивовижним танцем, який отримує вірусну популярність в YouTube та бурхливі реакції в спектрі від шаленого захоплення до ненависті.
Коли Джен Корман питали, навіщо вона реалізувала такий проєкт, вона відповідала: «Це означає вшанування життя та виживання. Я хотіла зробити мистецький проєкт, який створює свіжу інтерпретацію історії». Відео завершується емоційними словами Адолека Кона про те, що його повернення до Польщі є справді історичним моментом. «Ми танцюємо, та ми маємо танцювати: ми відзначаємо наше спасіння та прихід поколінь після мене. Ми утверджуємо наше існування». На одному кадрі у фільмі старенький свідок невимовного жаху стоїть всередині вагону, в якому привозили в’язнів в Аушвіц, та з посмішкою каже «Хто б міг подумати, що я повернуся сюди через 65 років зі своїми онуками?» На одному з кадрів ми бачимо, як він гуляє туристичними локаціями, а поряд онуки, молоді красиві вільні люди, готові підтримати дідуся та подбати, щоб йому все було зручно.
Не треба мати особливі прогностичні здібності, щоб зрозуміти, що реакція на відео була, м’яко кажучи, неоднозначна. Танці біля Аушвіцу — штука шокуюча сама по собі. Хтось з інших вцілілих казав, що це тривіалізує жах, який тут був заподіяний. Що це неповага до тих, хто не пережив Аушвіц. Водночас інші коментатори в YouTube писали: «Це прекрасно. Ніхто не має права тут танцювати, окрім цього дідуся з його онуками».
Я могла б написати саме такий коментар, але уважно читала всі інші, бо це саме той випадок, де дуже легко помилитись. Спробую пояснити логіку.
Коли ми дивимось на трагічні події на відстані, стає зрозуміло, наскільки неможливо з них вийти. Свого часу мені просто врізалося в пам’ять запитання одного зі співрозмовників Міколая Ґринберґа з книги «Я звинувачую Аушвіц». Нагадаю, що це серія розмов автора з такими, як він сам, дітьми вцілілих у Голокості. Один з них питає Ґринберґа: «Ми сидимо тут удвох, майже сімдесят років по тому, і розмовляємо про те, що воно все в наших життях накоїло. То хто виграв? Не Гітлер?» Мене ніби струмом вдарило на цих словах, бо вони звучать вироком. Книгу я читала після 2014, але ще до 2022. Звісно, я відразу подумала, як ми будемо жити з досвідом війни. Про Маріуполь та Бучу я тоді не знала.
Пам’ять стає вироком: злочин нібито в минулому, але для тебе він залишається тут, поза часом. Чи можна звільнитись? Зробити минуле таким, що не було, — неможливо. Забути? Це теж злочин.
Ці люди мали померти в Аушвіці, але залишились живі. В уяві злочинців створений ними жах мав бути непереможним, якщо хтось з в’язнів якимось чином залишиться живим, він має втекти якнайдалі, бажано на інший континент, та тремтіти навіть від згадки про місце своїх страждань, тим самим утверджуючи могутність та непереможність злочинця. Перемога може полягати тільки у відсутності страху. «Ми більше не боїмось!» — це може бути насправді єдиною відповіддю. Це можна сказати в різний спосіб.
Повернення в Аушвіц через 65 років — це сказати: «Я вас більше не боюсь. Я повернувся за 65 років. Не один. Зі мною два покоління моїх нащадків. Яких не мало бути. Ми не просто вижили — ми жили, ми створили родини та народили дітей та дочекалися внуків. І ми не боїмося прийти сюди всі разом – та танцювати. I will survive, попри впевненість злочинців в тому, що вони назавжди збережуть свою владу над нами — через страх».
Щоб відтінити пафос цього міркування, завважу, що мати Джен Корман відмовилася їхати з родиною, бо думка про повернення була для неї травматичною. Але коли жінку спитали, як вона ставиться до ідеї дочки, та відповіла: «Ми постали з попелу, тепер ми танцюємо».
Ці люди мають право танцювати в Аушвіці, бо це про подолання зла тими, хто має з ним особисті стосунки. Для мене це відповідь на власні запитування щодо деяких художніх практик, які мали за мету саме наповнення місць трагедії життям. Жах Аушвіцу як тільки не намагалися подолати — і еротично-спрямованими художніми акціями, і винайденими ритуалами з жертвоприношеннями (тут неодноразово різали вівцю). Художній жест має бути співрозмірним досвіду, щоб мати право на існування. Танці на свіжих могилах навряд чи знайдуть в моїй голові достатнє обґрунтування, щоб я ними захопилася. Хоча насправді логіка мені цікава.
Наостанок. Військовому, який закликав інших прийти станцювати на його могилу, я написала, що сподіваюся, що він зможе це зробити на моїй. Отримала відповідь «Прийнято!» та коментарі «Схоже на флешмоб!» Які часи, такі й жарти. Іноземці інколи таких жартів лякаються так, що їх треба заспокоювати. А ми просто бажаємо один одному жити довго.
