Спекотне літо в Німеччині вплинуло не лише на потенційних відпускників, у яких паморочиться голова від цьогорічних захмарних цін на улюблених курортах і місцях відпочинку, але й на німецький політикум та громадянське суспільство в цілому, де барометр впевнено зупинився на позначці «буря». Головним збудником спокою стали праворадикальна партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD) і східнонімецькі землі (територія колишньої НДР), де в останні роки швидкими темпами зростає ксенофобія, неонацизм, авторитаризм і ostalgie, як німці називають ностальгію за минулими соціалістично/комуністичними часами.
Власне, проблема «нових федеральних земель» залишалась в центрі уваги німецького політикуму і суспільства протягом останніх 30 років з головним акцентом на соціально-економічних факторах. З 1990 до 2019 року в економіку «нових федеральних земель» було спрямовано астрономічні два трильйона євро, з них 65% становили соціальні виплати, а 300 мільярдів євро пішли в розвиток інфраструктури. Різко впав рівень безробіття — з 20,6% у 2005 році до 7%. «З іншого боку, — стверджують експерти, — швидке возз’єднання породило серію невдах, які не встигали за новим світом, який їх проігнорував. І це створило новий крихкий середній клас, який відтоді постійно боявся втратити свій скромний достаток». 69% східних німців переконані, що кращі перспективи на майбутнє у Західній Німеччині.
Професійна історіографія за цей період поповнилась численними дослідженнями історії НДР, де панівними були наративи про політичну систему і антидемократичні тенденції німецької «держави робітників і фермерів». За окремими винятками цю історію писали західнонімецькі дослідники, дотримуючись загальнонімецької історіографічної парадигми. Завдяки діяльності створених комісій протягом 1990-х років було опубліковано понад пʼятнадцять тисяч документів з історії НДР, а в дослідженнях утвердилась консенсусна думка про те, що головна відповідальність за функціонування диктатури лежить на правлячій СЄПН, яка монополізувала владу і створила каральні органи. Водночас приналежність до партії не поширювала автоматично відповідальність на людей, які їй підпорядковувались.
Навесні цього року вузькі академічні дискусії переросли в бурхливі суспільні дебати після виходу двох книжок, які швидко стали бестселерами — ляйпцизького професора сучасної німецької літератури Дірка Ошманна «Схід: західнонімецький винахід» і лондонської дослідниці Каті Хоєр «По цей бік Стіни. Нова історія НДР 1949-1990» (Dirk Oschmann. Der Osten: eine westdeutsche Erfindung: Wie die Konstruktion des Ostens unsere Gesellschaft spaltet. Ullstein, 2023; Katja Hoyer. Diesseits der Mauer. Eine neue Geschichte der DDR 1949–1990. HOFFMANN UND CAMPE VERLAG, 2023). Книжки різні, як і вік та пережитий досвід авторів, але їхній читацький успіх пояснюється не тільки східнонімецьким походженням авторів, але й тим, що вони загострили увагу на наслідках об’єднання Німеччини і представили повсякденне життя в НДР в так званому «нейтральному» і «об’єктивному» погляді.
Дірк Ошманн один із 1,5% вчених східнонімецького походження, який зміг зробити наукову кар’єру в об’єднаній Німеччині, відколи внаслідок «німецько-німецького обміну» 1990-х років була ліквідована більшість наукових інституцій НДР і 60% науковців втратили роботу (в гуманітарних науках ця цифра доходить до 95%). Його книжка — це незагоєна рана цілого покоління східних німців проти західних (Besserwessi), яка перераховує їхні неправильні дії щодо своїх співвітчизників протягом останніх 30 років. Це збережений травматичний досвід, який передається молодому поколінню ossi внаслідок приниження 1990-х років і невирішених соціально-економічних проблем сьогодення. Західна Німеччина, представники якої у доволі агресивній формі фактично асимілювали нові німецькі землі, породили нову східнонімецьку ідентичність розчарованих людей. Це була «тридцятирічна історія індивідуальних і колективних наклепів, дискредитації, висміювання і холодного вигнання… Понад 30 років цих людей систематично маргіналізують, позбавляючи їх можливостей для саморозвитку, над ними знущаються, висміюють і принижують усілякими способами, таким чином позбавляючи їх гідності, і тоді дивуються, що ці люди мають форму «проблемної зони». Наскільки чутливою стала книга Ошманна може свідчити той факт, що окремі колеги перестали з ним вітатися.
Катя Хоєр належить до покоління, яке увійшло у свідоме життя вже після 1990 року, але увібрало в себе негативний досвід своїх батьків (батько був офіцером Національної народної армії НДР, а мати — вчителькою). Її книжка представляє спробу реконструкції повсякденного життя в НДР на основі спогадів звичайних людей. Попри окремі сюжети про диктатуру СЄПН і сумнозвісну таємну політичну поліцію «Штазі», це абсолютно банальна спроба показати «нормальність» соціалістичного повсякдення, де все було «не так вже й погано». «Були гноблення та жорстокість, так, але також були можливості та колективна приналежність. У більшості східнонімецьких громад люди стикалися і з тим, і з іншим. Були сльози і гнів, був сміх і гордість. Жили, любили, працювали і старіли громадяни НДР. Вони їздили у відпустку, жартували над своїми політиками, виховували дітей. Їхня доля заслуговує на місце у загальнонімецькій історії». Відірваність від соціально-політичного контексту створює гламурний образ соціалістичного буття і замість декларованої «об’єктивності» породжує відверто суб’єктивний погляд на минуле. Зрештою, як написав один із рецензентів: «Книга Каті Хоєр – це не продовження «нової історії» НДР, а чисте непорозуміння». Численні критичні зауваження виявили не тільки недоліки цих книг, але й засвідчили про відверті прогалини у східнонімецьких дослідженнях: розрив між індивідуальними досвідами в умовах існування диктатури, фрагментацію наукових досліджень, які підтримуються «Федеральним фондом з опрацювання спадщини НДР» і панівним західнонімецьким консервативним дискурсом.
Однак книги Ошманна і Хоєр, хоча і стали в короткий час бестселерами, формували лише інтелектуальний фон проблеми. Навесні цього року медійний простір Німеччини вибухнув через публікацію в Die Zeit уривків з чату керівника медіа-гіганта Axel Springer Verlag, де він образливо висловився про східних німців: «Ossis ніколи не стануть демократами і вони можуть бути лише комуністами чи фашистами». У червні були опубліковані дані опитування Else-Frenkel-Brunswik Institut у Ляйпцігу, відповіді 3546 респондентів із Східної Німеччини вразили німецьке суспільство. Понад 60% вважають, що їм краще жилося в НДР, 70% вважають, що «іноземці приїжджають сюди лише для того, щоб скористатися перевагами нашої соціальної держави», понад 8% вважають диктатуру найкращим способом правління, 7% мають антисемітські погляди тощо. Автори дослідження роблять висновок: «Схвалення правоекстремістських висловлювань є високим у східних землях Німеччини. Ксенофобія та шовінізм особливо мають настільки високе схвалення на рівні окремих пунктів, що частка тих, хто відкидає окремі пункти, не досягає навіть половини респондентів; в окремих федеральних землях висловлювання з очевидно правоекстремістським змістом відкидають лише 20-30% опитаних. Результати щодо традиційного антисемітизму та підтримки диктатури схожі, і велика частка людей також винна в антисемітизмі та ворожості до мусульман. Ці результати дають зрозуміти, що крайні праві партії з їхніми ідеологічними пропозиціями мають багато точок дотику з широкими верствами населення». (Decker O., Kiess J., Bränhler E. Autoritäre Dynamiker und die Umzufriedenheit mit der Demokratie. EFBI Policy Paper, 2023-2. 44 S.).
Зрештою, наприкінці червня на місцевих виборах в Тюрінгії адміністратором району Зоннеберг став представник AfD Роберт Штульманн і в медіа заговорили про можливість правого перевороту часів Веймарської республіки. Професорка конституційного права пояснює на сторінках Süddeutsche Zeitung як, навіть не порушуючи Основний закон, можна доволі швидко отримати праву більшість. Прикладом стає Угорщина, де Віктору Орбану вдалося практично демонтувати демократичну систему в країні через зміни у виборчій системі, маніпуляції з партійними списками, кооптації нових виборців і виключенням критичних виборців, тиском на опозицію тощо. «Правопопулістські та правоекстремістські партії розглядають Угорщину як playbook, план для реорганізації системи зсередини, для захоплення держави законними засобами: суб’єктивне відчуття свободи переважної більшості практично не зачіпається, у той же час демократична участь і права меншин розмиваються».
Звучать голоси про необхідність конституційної заборони AfD, але тривала історія із забороною неонацистської партії Heimat (колишньої NPD) в умовах функціонування повноцінної демократії, робить цю справу майже безнадійною, і може лише збільшити привабливість AfD для протестних виборців. Нагадаємо, що в історії ФРН партії заборонялись лише двічі в часи канцлера Конрада Аденауера — у 1952 році нацистська партія SRP і у 1956 році Комуністична партія Німеччини. Небезпека приходу правих зі Сходу іноді применшується заспокійливим — не всі, хто голосують за AfD є прихильниками їхньої ідеології. Саме так нині намагається оцінити ситуацію прем’єр-міністр Тюрінгїї Бодо Рамелов (Die Linke). Йому вторить і чинний прем’єр-міністр Саксонії-Анґальт Райнер Ґазелофф (ХДС), котрий тішиться тим, що в цій східнонімецькій землі найменша підтримка AfD, а більшість впевнено підтримує центристів. На що відомий історик Ілько-Саша Ковальчук різко відповів: «Той, хто голосує за нацистів, сам нацист!» Ці емоційні слова, можливо, ґрунтуються на тому, що одного із лідерів AfD Бйорна Ґекке, рішенням адміністративного суду в Майнінґеймі можна називати «фашистом». Популярний інтелектуал професор Герібельт Прантль у своїй колонці в Süddeutsche Zeitung вторить відомому історику, переконуючи, що ті, хто голосують за AfD надають повноваження партії, «яка зневажає людську гідність, яка використовує отруйні та огидні слова, в якій панує нацистське мислення та в якій применшуються нацистські злочини». Така категоричність висловлювань ґрунтується на небезпечних цифрах постійних опитувань громадської думки. Так, згідно останнього серпневого опитування, проведеного компанією Forsa, кількість прихильників AfD невпинно зростає, досягнувши 21%, випереджаючи соціал-демократів, зелених і вільних демократів.
І тут дійсно виникає більше питань, ніж відповідей, над чим рефлексують німецькі політики, політологи, соціологи і навіть психологи. Відомий німецький дослідник правого екстремізму Вільгельм Ґатмайєр переконаний у тому, що рецепт успіху AfD полягає в тому, що в основі її ідеології лежить «авторитарний націонал-радикалізм». «Авторитаризм проявляється в проголошенні моделі суспільного устрою з чіткою ієрархією, обмеженні різноманітних способів життя та в дихотомічних світоглядах, «своє» проти «чужого». Націоналізм відображено в ідеях вищості німецької культури, гаслі «Німеччина понад усе» та переорієнтації «німецької» історіографії. Бути німцем стає центральним якорем ідентичності. На відміну від відверто насильницького правого екстремізму, цей авторитарний національний радикалізм також привабливий для багатьох виборців, які ніколи б не асоціювали себе з галасливими неонацистами або голосували за таку партію, як NPD».
Економічна нерівність між західними і східними землями, очевидно є однією із причин «східнонімецького комплексу». У 1990-х роках 3,7 млн східних німців переїхали у Західну Німеччину (більше ніж жителів Берліну), а рівень безробіття сягнув 1,6 млн. Попри фінансові вливання в економіку рівень заплат і пенсійного забезпечення залишився значно нижчим, ніж в західних землях. Це породило у багатьох відчуття власної другосортності й стало підґрунтям для поширення ксенофобії після рішення уряду Ангели Меркель про прийняття сотень тисяч біженців – сирійців, афганців, тунісців, лівійців тощо. У серпні 2015 року весь світ облетіли кадри масштабних протестів у Саксонії після рішення земельного уряду перетворити колишній будівельний магазин Praktiker на тимчасове помешкання для 600 біженців. Загальні настрої східних німців щодо біженців звучать так: «А що вони зробили? Ми багато працювали, а вони отримують гроші Заходу за бездіяльність А чому тікають одні молоді чоловіки? Вони прагнуть відлежуватися під сонцем на центральних площах міста, поки ми важко працюємо?» Такі настрої підтримували і лідери профспілок, серед яких виявилося багато симпатиків AfD, чиї погляди у радикальній формі озвучив один із них, відкрито заявивши, що «знову відкриє Бухенвальд як табір для біженців». Але чому про це заговорили саме зараз, якщо соціолог Клаус Дерре вже давно виявив, що правопопулістські погляди були поширеними серед лідерів німецьких профспілок ще з 1990-х років, а на 2017 рік вони радикалізувалися до расизму? Не дивно, що у тій же Саксонії у 2015 році було зареєстровано 80 тисяч шукачів притулку, а у 2018 році — лише 8 800 осіб.
Східні німці, які голосують за AfD, власними руками руйнують перспективи економічного процвітання регіонів. По-перше, тому що ця партія є абсолютно антибізнесовою, яка закликає до відмови від євро, захисту національного виробника митними бар’єрами, намагається покласти край будь-якій кліматичній політиці (і тому має підтримку навіть в Західній Німеччині, в регіонах з домінуванням традиційного виробництва, або вугільними електростанціями групи RWE), відновлення експорту газу з Росії тощо. По-друге, внаслідок поширення расистських настроїв і брутальних нападів на емігрантів неонацистів в «нових німецьких землях» відчувається брак робочих місць. Це загалом пов’язано із значним відтоком продуктивних сил на захід Німеччини і демографічною кризою в цьому регіоні. Про це свідчать наступні цифри: якщо з 1990-х років в цілому по країні населення зросло на 10% до 67 млн осіб, то у східних землях воно скоротилося на 15% до 12,5 млн осіб. Щорічно Німеччина потребує 300 тисяч кваліфікованих працівників. Сьогодні ж кількість іноземних робітників на Сході значно нижча ніж на Заході: у 2020 році загалом по країні їх налічувалося 12,7%, а в східних регіонах близько 5%.
Дехто з німецьких оглядачів відмітив той факт, що керівники великого бізнесу жодним чином не відреагували на зростання популярності AfD, чиї «економічні» постулати явно суперечать ринковим відносинам. Зазначимо, що німецький бізнес ніколи не міг похвалитися етичною чутливістю, і окремі компанії продовжують торгувати з Росією, навіть попри санкції. Гіганти німецької промисловості Bosch, BMW, Audi, ThyssenKrupp та інші вкладають мільярди євро в економіку Угорщини, користуються корупційними схемами і фактично підтримують «мафіозну державу Орбана». Але історія з великим бізнесом дозволяє виділити ще один аспект зазначених вище проблем, розглянувши їх з висоти пташиного польоту. Йдеться про кризу концепції «неолібералізму» і породженої нею глобалізацією, що стає основою поширення ліво- і правопопулістських рухів у світі та в Європі зокрема. Відомий і популярний американський філософ Майкл Сандел, чия книга нещодавно побачила світ у Німеччині (Michael J. Sandel. Das Unbehagen in der Demokratie: Was die ungezügelten Märkte aus unserer Gesellschaft gemacht haben. S.FISCHER, 2023), називає це «підсвідомою образою» багатьох людей проти фінансової еліти, яка не помічає величезної прірви в доходах населення, що виникла внаслідок міжнародних фінансових потоків в умовах глобалізації, створивши клас переможців і клас переможених. З одного боку це створило багато компаній і відкриття робочих місць, а з другого — «токсичним стає те, що ті, хто займається фінансовим бізнесом, отримують таку величезну винагороду, принаймні набагато більшу, ніж вони роблять внесок в економіку. Багато з цих угод є лише спекулятивними, а не продуктивними. Навряд чи гроші вкладаються в реальні робочі місця, компанії, школи і лікарні. У порівнянні з цими величезними прибутками звичайна робота здається маловартісною. А людей, які її роблять, зневажають. Це потрібно змінити». Сьогодні більше половини німців не задоволені рівнем свого добробуту, а дві третини готові змінити уряд і правлячу «світлофорну» коаліцію. На цьому фоні проблеми з ossi і wessi, як і піднесення популярності правих популістів і екстремістів з AfD, є лише частиною глобальної кризи демократії і, у поєднанні із знаменитим German Angst, створює доволі песимістичну картину. Хоча, як нам відомо з досвіду і історії, будь-які «епохальні зміни» (Zeitenwende) не відбуваються миттєво, тривають у часі і вимагають об’єднання зусиль всіх акторів і громадянського суспільства в цілому.
