У своєму щоденнику за 17 липня 1951 року історик Іван Лисяк-Рудницький, який щойно приїхав до Нью-Йорку, поміж описами зустрічей і пошуків заробітків занотував: «З одного боку панувала майже тропікальна вогка спека, а з другого боку вечорами є холодні, морські вітри, в багатьох льокалях повітря штучно захолоджене, а всі напитки неодмінно подають з льодом. В висліді людина простуджується раз у раз наново. В моїх очах у цих днях Нью-Йорк часто уявлявсь як якийсь кошмар, як пекельне місто прокляте Богом, як образ остаточно збожеволіло, забувшого про природний порядок речей людства». 24 липня він додав ще речення на цю тему: «Пішов повечеряти до китайського ресторану (китайські ресторани — єдине місце в Америці, де дають добрий горячий чай!)».
Ці невеличкі згадки дозволяють нам майже фізично відчути дискомфорт еміґранта на новому місці, де клімат і культура споживання настільки відмінні, що досвід новоприбулих виявляється насамперед як тілесне відчуття відторгнення. Холод кондиціонерів, брак зручного місця для проживання чіткіше увиразнювали для новоприбулих, що їм тут немає місця. Іван Лисяк-Рудницький був у цьому не один. Схожі спостереження мали єврейські письменники, які еміґрували до Нью-Йорка на початку ХХ століття. Літературознавець Шахар Пінскер дослідив, що єврейських інтелектуали-міґранти початку ХХ століття, організовували власні кафе на Іст-Сайді в Нью-Йорку, щоб випити гарячого чаю, але також, щоб спілкуватися у звичній європейській манері, довго сидячи за столиками. Нові покоління єврейських еміґрантів гуртувалися в «Кафе Рояль» на Другій Авеню, біля їдишського театру. Завдяки ретельності Івана Лисяка-Рудницького, який записував у щоденник не лише свої думки, але й зустрічі, переповідав розмови і плани, ми можемо відчути клімат еміґрантського (здебільшого) середовища 1950-х років.
Іван Лисяк-Рудницький (1919–1984) походив зі Львова, зі знаної родини письменників, громадських діячів та інтелектуалів Рудницьких. Період Другої світової він прожив, навчаючись у Берліні, а згодом у Празі. Після війни Іван Лисяк-Рудницький здобув ще одну освіту у Швейцарії, де одружився з американкою Мері Джоан Бентон. У 1951 році Іван Лисяк-Рудницький еміґрував до Штатів, де уже мешкав його дядько з родиною та мама, Мілена Рудницька. «Щоденники» він писав з підліткового віку і до початку 1950-х років — хоча частина з них втрачені. Вони були видані в 2019 році у видавництві «Дух і Літера» і самі стали темою деяких досліджень: наприклад Ярослав Грицак дослідив витоки ідей Лисяка-Рудницького, проаналізувавши його підліткові записи, де багато згадано про книжки і постатей, що вплинули на майбутнього історика. Юрій Радченко проаналізував погляди Івана Лисяка-Рудницького щодо єврейського походження, які виявляють цілий спектр поміж відчуженням і зацікавленням єврейською культурою. Ілля Чедолума у своїй рецензії показав багатий джерельний потенціал щоденників для дослідників міжвоєнних і повоєнних інтелектуальних середовищ.
Таких текстів зʼявлятиметься більше, завдяки великому обсягу і багатству «Щоденників» на факти, а з іншого боку, щирості їх автора, який не прагнув здаватися кращим, ніж був. Щоденники історика Івана Лисяка-Рудницького часом нагадують, яким далеким був його світ від нас. А інколи, навпаки, дивують тим, скільки всього спільного ми можемо знайти зі становищем академії у сьогоденні. Як відверта автоетнографія, вони показують нам всі ті сторони життя і риси характеру, що не входять у підручники, енциклопедичні статті і не будуть озвучуватися на конференціях з нагоди ювілею історика. Лисяк-Рудницький погано собі дає раду з наявністю єврейської бабусі. Над юнацькою дружбою Івана з єврейським письменником Пйотром Равічем тінню висить зрада з дружиною Пйотра. Лисяк-Рудницький відверто пише про свої контакти з жінками, які довгий час також далекі від моногамного цнотливого ідеалу. У щоденнику є багато тілесності, наприклад, детальні розповіді про лікування від гонореї в повоєнний період у Німеччині, багато роздратування і нарікання навіть на найближчих людей. Я не знаю, чи планував історик робити ці записи публічними, зрештою, навіть їхній жанр змінюється, від теоретичних роздумів чи описів прочитаного до фіксації щоденного життя.
«Американські» записи Івана-Лисяка Рудницького дозволяють багато зрозуміти, крім фізичного дискомфорту, про стратегії адаптації цілих груп інтелігенції у Штатах після війни. Для інтелектуалів, навіть знаних і досвідчених, працю у своїй галузі було знайти надзвичайно важко, що показують досвіди історика Романа Роздольського чи Мілени Рудницької, які перебивалися прекарними заробітками і перебували на утриманні своїх родичів. Частина з інтелектуалів, обирали для себе фізичну працю — зокрема, дядько Івана-Лисяка Рудницького,музикант Антін Рудницький, зайнявся курячою фермою, оскільки складно було увійти в музичні середовища. Інші знайомі з Галичини, яких згадує історик, працювали санітарами у лікарнях чи будинках престарілих, робітницями на фабриках. Тесть Бентон пропонував таке ж розвʼязання самому Івану Лисяку-Рудницькому — влаштуватися на черешневій фермі і працювати фізично по десять годин в день за дрібні гроші. «З боку Бентонів, які взагалі надзвичайно гостинні й добрі, але які мають про ці речі американські погляди, йшов на мене певний моральний натиск».
Загроза роботи на фермі змусила Лисяка-Рудницького до пошуків розвʼязань, і сторінки щоденника сповнені описами безкінечних зустрічей, здебільшого у Нью-Йорку, під час яких йому вдається знаходити хоча б тимчасові інтелектуальні підробітки, наприклад збирачем інтервʼю. Викладацьку роботу, попри наявність європейського ступеня, в Америці можна було здобути, отримавши американський ступінь доктора, що Лисяк-Рудницький починає працювати на університеті Коламбії.
Ці спогади, коли уже досвідченому науковцю доводиться починати писати ще одну дисертацію, можна зіставити зі спогадами іншого львівського науковця, єврейського математика Станіслава Уляма. На десять років старший Улям став біженцем від Другої світової у Штатах, і постав перед іншою проблемою. Його кваліфікацій вистачало, щоб одразу викладати на математичних факультетах, натомість він постав перед проблемою шаленої конкуренції, адже біженців-математиків з Європи було в Штатах надзвичайно багато. Однією зі стратегій Уляма було не шукати праці в престижних університетах на Східному Узбережжі, а поїхати у менш знаний університет Вісконсина, де він зміг пройти перші кроки адаптації, маючи стабільний заробіток.
І щоденники Лисяка-Рудницького, і спогади Уляма показують ключову роль мережування. Зустрічі в ресторанах і кавʼярнях, хай і під холодними кондиціонерами, запрошення в гості, особисті листування, ставали основним джерелом інформації, а згодом і вакансій. Роботу в престижних дослідницьких проєктах чи університетах неможливо було знайти на сторінках газет, вона вимагала не лише освіти, знання мов і практичних кваліфікацій, але і вміння вчасно дізнатися про відкриті вакансії і зарекомендувати себе.
Іван Лисяк-Рудницький, як сам зізнавався, не мав «політичного хисту» до організації. Я почала есе з цитати Лисяка-Рудницького про дискомфорт життя у еміграції — і саме це в 2025 році є однією з тем, яка найбільше може привернути увагу українських читачів. Вже не перше покоління українських науковців переживає геополітичні потрясіння, які визначають їхнє майбутнє і спонукають до виїзду — чи то через війну, чи через низький економічний рівень в Україні. Підтримка українських науковців у час війни, втім, досить часто складається з короткотривалих програм, і можливості повноцінно інтегруватися у американську академію вимагають пошуку уже власних дієвих стратегій.
