Друге відкриття Івана Лисяка-Рудницького

Рецензія на книгу:  Лисяк-Рудницький Іван. Щоденники / Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика; Інститут історичних досліджень Львівського  національного університету імені Івана Франка; Канадський інститут Українських Студій Університету Альберти. Київ, Дух і Літера, 2019, 696 с. (Бібліотека «України модерної», серія «Спогади, щоденники, інтерв’ю». Ч.6.).

        «Велика безодня сама людина …
          волосся її легше порахувати,
          ніж її почуття та рух її серця.»
           (Св. Авґустин, «Сповідь»)

Пам’ятаю, як в 2018 році я вперше почув, що знайдені щоденникові записи Івана Лисяка-Рудницького і незабаром вони будуть опубліковані. Виявилось, що коли в 2014 році померла друга дружина Лисяка-Рудницького, Олександра Черненко-Рудницька, її донька передала синові історика від першого шлюбу Петру Лисяку-Рудницькому коробку з особистими речами його батька. Серед цих речей знаходилось декілька записників, які й були щоденниками історика. Петро Лисяк-Рудницький, попри певні контроверсійні епізоди, прийняв нелегке рішення опублікувати щоденники.

Іван Лисяк-Рудницький навряд потребує окремого представлення. Для будь-якого українського інтелігентного читача, зацікавленого історією, він є відомим завдяки двотомнику своїх блискучих есе [1]. Ці тексти знайомлять читача з оригінальним українським істориком-мислителем. Вміння Лисяка-Рудницького коротко і логічно передавати складні речі вражає. Недарма Остап Тарнавський називав його у своїх спогадах людиною «дисципліни думки». Як і більшість моїх колег-ровесників, я зачитувався його есе з перших курсів. Однак, гортаючи сторінки, я не здогадувався, що за текстами цього «епігона раціоналістичної течії», який вірив в існування об’єктивних законів історії [2], приховувалась людина з цікавою долею, сповнена емоцій та пристрастей.

Є кілька факторів, які дозволяють назвати це видання унікальним. По-перше, щоденникові записи, які охоплюють (з перервами) період з 1931 по 1970 рр. вражають різноманіттям портретів, сюжетів та локацій. Разом з молодим Лисяком-Рудницьким читач переноситься в атмосферу міжвоєнного Львова, з початком Другої світової війни залишає окуповану Галичину й опиняється у Кракові, а далі – Берлін, Прага, повоєнна Женева, Париж, Північна Америка. Перебування в кожній з цих локацій позначене детальним описом життя української еміграції, її настроїв, визначних діячів, цікавими подіями. Наприклад, щоденники містять подробиці щодо ролі Степана Бандери у проголошенні української державності 30 червня 1941 р.; описують повсякденне життя у нацистському Берліні тощо.

Міжетнічні стосунки, різні аспекти суспільно-політичного життя міжвоєнного українства в Галичині, діяльність українців в Лізі Націй, невідомі сторінки з історії жіночого руху середини XX ст., історія консервативного руху, взаємини між різними течіями української еміграції під час Другої світової війни та в повоєнний період – все це лише незначна частина тих сюжетів, які розгортаються на сторінках щоденників. Крім того, щоденники знайомлять з неочікуваними, а часом й сенсаційними фактами з біографії Івана Лисяка-Рудницького та дають можливість: прочитати вірш молодого Лисяка-Рудницького про амазонок, написаний німецькою, дізнатися, як майбутній визначний історик списував на іспитах, познайомитись з його релігійним світоглядом, зрозуміти, яким чином відомий галицький публіцист Осип Назарук надихав молодого мислителя, зануритись у взаємини між різними групами українських інтегральних націоналістів.

Безсумнівно, зацікавлення та здивування читачів викличуть деталі особистого життя, які Іван Лисяк-Рудницький описує з безпрецедентною прямотою та щирістю. На сторінках щоденника закарбувалися його спогади про жінок, з якими він мав стосунки в окупованих Берліні та Празі. Проте варто пам’ятати, що це не мемуаристика, кожне записане слово є частиною своєрідного  діалогу Лисяка-Рудницького з самим собою і не призначене для чужих очей.

Контроверсійними також є «єврейські» сюжети, які раз за разом з’являються на сторінках щоденника. Насамперед йдеться про запис, присвячений візиту 15-річного Івана Лисяка-Рудницького до єврейського кварталу у Львові:

«Був нині в жидівській дільниці. – Ще кілька закрутів, кількасот кроків, і я вже в іншім світі. Старі євреї в брудних халатах, з ярмулками на голові, вуличники в мальовничих лахманах, в усіх устах якісь тверді, незрозумілі звуки. Де я? Европа XX століття – це все сон. Чи ж не бачив я такі самі черти лиць на ассирійських плоско різьбах? Так, не має сумніву, це відвічна Азія. Мій зір держиться, мов останньої опори, електричних проводів. Але електрика тут чуже тіло, їй тутки цілком не на місці. За те решта: семіцькі носи, безсмертний бруд, це все згоджується знаменито із собою й творить один монолітній образ. Чого тут усе таке брудне? Я не раз мав до діла з брудом і в таборі також не поливали нас парфумами. Але той бруд приліпав лиш до рук, цей вжирається в душу й становить органічну, сутню частину всего окруження.

Все разом викликує в мене не огиду, але заразом і зацікавлення. Без жадних коштів переживаю емоції подорожі до Передній Азії. Подібно мусять виглядати вулиці Ерусалиму, тільки там певно ще брудніше.

Вкінці коло проходу: старий жидівський цвинтар. Як личить туристові, що попав на іншу планету, все оглядаю. Цікаво, хоч брудно й запущено. Великі кам’яні плити, на них гебрайські написи, які очевидно не розумію, й емблеми  Ізраїля і семираменний свічник. Нагло чути якісь ні то крики ні то голосіння. Підходжу близше. Кілька жінок товпилися коло якогось гроба, било головою об камінь, кидало собою як в трансі. Мені щось стануло в горлі, я чув як мене огортає ненависть, і я вийшов, не прислуховуючись навіть поясненням мого товариша. В тій хвилині я бажав крови тої брудної голоти, хотів власною рукою підложити вогонь під ті брудні заулки. Я зрозумів психьолоґічну основу погромів».[3]

Цей опис має ознаки антисемітського, однак, цей епізод потрібно аналізувати в контексті світогляду автора. З «Щоденників» зрозуміло наскільки віддалений був молодий Лисяк-Рудницький не тільки від іудейської, але й від української традиційної культури, відносячи себе до цивілізованої освіченої верстви. Характерною тут є наступна цитата: «Цивілізація є космополітична. Дикун думає лиш про себе і рідню, культурна людина думає про весь світ. Томуто китайський студент є подібніший до українського студента, як китайський селянин до українського селянина»[4]. Цивілізаційний культурний космополітизм був важливою частиною його юнацького світогляду [5]. Також не варто забувати, що найближчим другом юності Лисяка-Рудницького був Пьотр Равич, який походив з єврейської родини [6]. Не менш критично Лисяк-Рудницький описує й українських діячів, вимальовуючи такий портрет середньостатистичного українського активіста в провінції:

«Убрання міське, вже сильно зношене, з ногавицями штанів, що виглядають мов фабричні димарі. Сорочка вишивана […], псевдо-народнім мотивом[…]Краватка з червоних стрічок, що виглядають мов підборіддя півня. Парасоля у руці без огляду на погоду. Тризуби і синьо-жовті стяжкі на найбільш неможливих місцях одягу. – Постать політика, що аж проситься до карикатури, а заразом носій національної культури й організації, елемент не до заступлення на нашім селі» [7].

Критично Лисяк-Рудницький відгукується також про членів власної родини, зокрема, свого дядька – відомого літературознавця та перекладача Михайла Рудницького (1889-1975) [8].

Важливими є записи, присвячені міркуванням автора про своє власне походження, а також сюжети, що описують «внутрішню кухню» налагодження перших українсько-єврейських контактів в академічній сфері в діаспорі у 1950-х рр.

Під час прочитання щоденників звертає на себе увагу характер проблем, які турбували молодого Лисяка-Рудницького. Часто це були побутові дрібниці, відсутність достатнього комфорту в тих чи інших обставинах. Це створює враження, що війна, хвилі насильства, репресії знаходилися на периферії особистого світу автора. В щоденниках можна знайти лише побіжні згадки про концентраційні табори, масове насильство.

Вражає те, наскільки часто щастило Рудницьким вибиратися з небезпечних ситуацій. Зокрема Іван Лисяк-Рудницький занотував деталі його втеч з окупованої радянською владою Галичини наприкінці 1939 року, а також з Праги весною 1945 року.

В ніч з 23 на 24 грудня 1939 р. Іван Лисяк-Рудницький разом з мамою Міленою Рудницькою, втікаючи з радянської зони, перейшли німецько-радянський кордон у районі села Павлокома (нині гміна Динів Ряшівського повіту Підкарпатського воєводства Польщі). Спочатку вони пройшли декілька кілометрів полями разом з провідником – селянином-мазуром. Дійшовши до Сяну і розплатившись з провідником власним годинником, Лисяк-Рудницький з мамою поповзли до берега річки. Проте виявилось, що річка ще не замерзла. Лише завдяки допомозі Петра Коляси та одного з членів ОУН їм вдалось знайти місце, де Сян зовсім замерз. Повільно просуваючись по льоду, який тріщав під ногами, вкрай стомлені, вони заледве дісталися берега і на радощах обнялись[9].

Складається враження, що молодий Іван з мамою діяли інтуїтивно і навіть не здогадувалися про масштаб загрози, яка нависла над їхньою сім’єю. Вже на початку листопада 1939 року з Москви в 5-те відділення НКВС УРСР надійшов наказ, який безпосередньо стосувався родин галицьких українських інтелігентів. Відповідно до інформації, якою оперувала Москва, у Львові залишались сім’ї «видних українських націоналістів»: Мудрого, Палієва, Голіяна, Скрипника, Рудницького, Гнатевича та інших. Чекісти з центру передбачали, що можливі спроби встановлення зв’язків між сім’ями та виїзд за кордон: «Цього ми в жодному випадку допустити не можемо»[10]. Планувалося, що перебування цих сімей у радянській зоні принесе користь новій владі: «в оперативних цілях, створити ряд агентурних комбінацій, які потрібно буде побудувати по лінії отримання цінної агентури з цієї категорії»[11]. Фактично це означало, що згадані сім’ї мали потрапити під особливий контроль органів держбезпеки, знаходитись під постійним спостереженням, викликатись на співбесіди і допити тощо. Наприкінці документу містився список родин, які заслуговують на особливу увагу. На щастя для Рудницьких, їхнього прізвища в переліку не було [12]. Це дозволило Мілені Рудницькій з сином Іваном переправитись за кордон наприкінці 1939 року. Таким чином, наказ дав Мілені Рудницькій необхідний час для втечі. Якщо б агентурне спостереження за ними було вчасно встановлене, втеча навряд була можливою.

Виникає закономірне питання: чому радянські органи безпеки не звернули першочергову увагу на родину Рудницьких, зокрема на Мілену Рудницьку? Адже вона в 1930-ті роки активно виступала на міжнародній арені в межах структур Ліги Націй, намагаючись привернути увагу світу до радянських репресій в Україні, зокрема до Голодомору. Вона листувалась і навіть особисто зустрічалась з Беніто Муссоліні щодо цих питань, і радянські розвідувальні органи були поінформовані про це. Навряд колись вдасться знайти однозначну відповідь на це питання.

Можливо, «поблажливе» ставлення радянської влади зумовлене тим, який образ сформувався навколо Рудницьких в міжвоєнний період. В одній з великих доповідних, написаній між 1939 та 1940 рр., львів’ян – агент радянської розвідки, який мав псевдо Вершинін, подав Рудницьких в надзвичайно вигідному для нової радянської влади світлі. Він зазначав: «Сім’я Рудницьких / три брата і сестра / взагалі грали роль у Львові в останні роки перед війною.» Агент писав, що через єврейське походження сім’я піддавались нападкам і карикатурам в «реакційній пресі». Рудницьких він характеризував як «загалом дуже здібних і радше «лівих прагнень» людей». Саме тому агента дуже здивувала втеча Івана Кедрина-Рудницького та інших членів родини, що він пояснював можливими зв’язками Рудницьких з поляками [13].

До того ж на руку Рудницьким міг зіграти людський фактор – перші тижні після приходу радянської влади характеризувались радше хаосом, відсутністю чіткої дисципліни та організації, ніж зразковим порядком [14]. Джерела свідчать, що часто агентурні донесення, які поступали в розвідувальні органи та органи держбезпеки, не тільки не відповідали дійсності, але й химерним чином трансформували інформацію про реальний стан речей.

Всі ці сюжети роблять книгу схожою на пригодницький роман. Щоденники мають одну суттєву перевагу над біографіями. Як зазначав Лисяк-Рудницький, в біографіях великих людей завжди не вистачає самого життя [15]. За сформованими образами великих постатей часто важко розгледіти справжнє життя, людей з їх переживаннями та пристрастями, пригодами та буднями. «Щоденники» дозволили зазирнути у внутрішній світ видатного інтелектуала Лисяка-Рудницького, побачити що його цікавило, що хвилювало, яким було його повсякдення.

Двотомник есе Івана Лисяка-Рудницького у 1990-ті рр. став справжнім інтелектуальним відкриттям цього історика-мислителя. А видання  «Щоденників», вочевидь, стане  його другим відкриттям, але на цей раз – як особистості. Це справжня сенсація в українському книжковому просторі, яку, однак, частина читачів проґавила. Проте їм можна лише позаздрити, адже захоплення від відкриття Івана Лисяка-Рудницького як людини для них попереду.

Огляд підготовано спеціально для сайту «Україна Модерна». Публікується вперше. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди автора та редакції сайту «Україна Модерна». © Ілля Чедолума.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

Ілля Чедолума – історик, аспірант Українського Католицького Університету, завершує дисертаційну роботу, присвячену інтелектуальній біографії Михайла Рудницького. Сфера наукових зацікавлень: культурна та інтелектуальна історія України XIX-XX століття, біографістика, єврейські студії. Живе та працює у Львові.

[1] Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. – К.: Основи, 1994. Недавно перевидані: Лисяк-Рудницький І. Історичні есе в 2-х тт. – К.: Дух і Літера, 2019.

[2] Ярослав Грицак. Іван Лисяк-Рудницький (Нарис інтелектуальної біографії) Т.1. Видання 2-е. – К.: Дух і Літера, 2019, с.25.

[3] Лисяк-Рудницький Іван. Щоденники / Програма дослідження модерної історії та суспільства України імені Петра Яцика; Інститут історичних досліджень Львівського  національного університету імені Івана Франка; Канадський інститут Українських Студій Університету Альберти. Київ, Дух і Літера, 2019, 696 с. (Бібліотека «України модерної», серія «Спогади, щоденники, інтерв’ю». Ч.6.) , c. 46

[4] Там само, с.23.

[5] Ярослав Грицак. Іван Лисяк-Рудницький: становлення історика, 1919-1939 / Виступ на конференції “Історія, церква, освіта – конференція на честь 80 річчя Марти Богачевської-Хомяк», УКУ, 17 вересня 2018 р.

[6] Детальніше про історію дружби Равича і Лисяка-Рудницького див.: Уляна Кирчів. Іван Лисяк-Рудницький та  Пьотр Равич: українсько-єврейська дружба // Українська біографістика 18/2019, с.105-115.

[7] Лисяк-Рудницький Іван. Цит праця, с.55.

[8] «Поїхавши до Парижа й наликавшися тамошніх мудростей, з належною погордою почав дивитися на рідний загумінок, як святий обов’язок побачив перед собою вчити того, чого сам навчився»: Там само, с.50.

[9] Там само, с.115.

[10] Галузевий державний архів Служби Зовнішньої розвідки України (далі: ГДА СЗР України) Д/Ф № 6.  Ф.1., спр.. №7749, том 1, Запрос НКВД от 2 ноября 1939 г. Арк. 45.

[11] Там само.

[12] А саме: жінок Мудрого, Палієва, Голіяна, Дашкевича і дружини Мамчака, що вважалась коханкою Дашкевича: «В першу чергу необхідно забезпечити ці сім’ї систематичним спостереженням, так щоб виключити можливість їх нелегальної втечі закордон»: ГДА СЗР України. Д/Ф № 6.  Ф.1., спр.. №7749, том 1, Запрос НКВД от 2 ноября 1939 г. Арк. 45.

[13] ГДА СЗР України. Українська еміграція 20-30 років минулого сторіччя в архівних документах розвідки (частина №1). Иные украинские политические течения в Польше. Арк. 71.

[14] Мілена Рудницька писала Осипу Назаруку про: «слабкість більшовицького світу, скрізь панує страшний балаґан, недостача всякого організаційного хисту, всякої дисципліни»: Лист Рудницької М. до Назарука О. від 12 січня 1940 / Мілена Рудницька: Статті. Листи. Документи : збірник / Упоряд. Мирослава Дядюк; Передмова Марта Богачевська-Хомяк. – Львів : Б.в., 1998, с.591.

[15] Лисяк-Рудницький Іван. Цит. праця, с.52.