Україномовне видання «Кулеметів й вишень. Історій про добрих людей з Волині» Вітольда Шабловського, польського репортажиста та письменника, з’явилося минулого року, але до рук мені потрапило лише зараз. «Кулемети й вишні» – це історії волинян, які врятували чи намагались врятувати своїх сусідів під час Другої світової війни, як от унікальний випадок чеського пастора з Купичева, який переховував євреїв, поляків, українців і навіть німців – всіх, кому загрожувала небезпека в ті непевні часи. Проте це не просто історії про добрі вчинки, бо ж контекст – війна, окупація, геноциди та етнічні чистки, так зване «сусідське насильство» – нагадує, що, з одного боку, подібні прояви співчуття могли загрожувати життю рятівників, а, з іншого, допомога одним часто автоматично породжувала небезпеку для інших.
«Добрі люди» Шабловського – цілком реальні, а тому не такі однозначні, як це може видатись спершу. «Кожен має тут свою пам’ять. Кожен має свою історію», – пише Шабловський[1]. Та й загалом реконструювати долі тих, кого не визнано офіційними героями, натомість навпаки їхню незручну поведінку продовжують ігнорувати національні наративи, – справа непроста. Із деким йому пощастило зустрітися особисто, про інших дізнався лише з переказів. Там, де інформації вдалося знайти вкрай мало, авторові, без сумніву, допомагав письменницький хист. Зрештою, йому власне йшлося про те, аби написати «якісний літературний твір», і наскільки це вдалося, кожен читач може вирішити сам[2].
Читаючи «Кулемети й вишні», мимоволі згадувалась одна поїздка, яку я здійснив за кілька місяців до цього. Її кінцевим пунктом був Заміхів – зараз звичайне село у Новоушицькому районі Хмельницької області, а раніше містечко зі змішаним українсько-єврейсько-польським населенням. На відміну від Шабловського, який витратив на поїздки Польщею, Росією і насамперед Україною кілька років, у моєму випадку це був всього один день. Провідницею по Заміхову і сусідніх Жабинцях охоче стала сільська голова Тетяна Танасюк. Саме завдяки їй вдалося побачити сліди колишньої містечкової багатокультурності і почути історії від безпосередніх очевидців подій, цікавість до яких мене туди й привела. Як і у книзі Шабловського, це були оповіді про надзвичайні зло і добро одночасно.
93-річна Ольга Гончар – найстарша у Заміхові і, очевидно, єдина, хто пам’ятає часи Голодомору, що забрав життя 219 її односельців. Навіть оповідаючи про пізніші часи, вона все одно повертається до початку 1930-х. І до Сталіна, якого, впевнена, врешті отруїли його ж поплічники: «І добре зробили». Гончар – нині також єдина, хто працював у єврейському колгоспі «Боротьба», від якого у Заміхові залишились хіба напівзруйновані стайні. І хоч їй вже не під силу пригадати імена тих, із ким працювала, але деякі епізоди пам’ятає дуже добре: «В мене був брат, то він був спух, як колодка. То він був би вмер, а не думай, взяли його жиди, взяли свині пасти. І шо думаєш, відчудили таки і доглядали. Відчудили, а то був би з голоду здох»[3]. Пізніше він загине на радянсько-німецькому фронті.
Опісля їдемо до сусідніх Жабинців. Фактично жодної межі між двома селами немає, тому зрозуміти, де ще Заміхів, а де вже починаються Жабинці, може хіба що місцевий житель. Там знаходимо Лідію Пантело. Їй – 90. Дехто із тих, кого вона згадує в своїй оповіді, виявляється вже відомим мені з архівних документів. Серед них – Михайло Михайловський. На початку 1942 р. цей молодий комсомолець вступив до місцевої поліції, де прослужив майже два роки. В 1950 р. він був заарештований і засуджений до 25 років ув’язнення. «В грудні 1943 року з поліції я був звільнений за те, що людям говорив не їхати до Німеччини» – запевняв Михайловський на одному із допитів[4]. Всі підслідні намагались себе виправдати. Чи варто довіряти таким словам? Оповідь Пантело підтверджує, що він таки не брехав. Коли її батько втомився переховуватись від мобілізації на примусові роботи і вирішив зголоситися, саме Михайловський відрадив його: «Нікуда не йдіть, ні в яку Германію!». Отже, недивно, що в її оповіді останній виступає як «прекрасна людина»[5].
Із Жабинців повертаємось до Заміхова і заїжджаємо до 88-річного Івана Жвикала. Раніше його сім’я мешкала майже в центрі містечка, поруч з євреями, а тому він серед оповідачів чи не найбільш обізнаний з подіями, що там відбувались під час нацистської окупації, зокрема примусового виселення 245 заміхівських євреїв до гетто у Новій Ушиці. «Приїжджають німці і… Фактічєскі це поліцаї всьо. Окружили і всіх [євреїв зганяють] на середину – це, ніби, як базар стояв і туда, на ту площу. А була там жидівочка така горбата, маленька… і Михайловський, впіймала [вона його] за вінтовку і він вирватись не може від неї. Він якось повернув і застрілив [її] там на місці»[6]. Той самий Михайловський – черговий доказ про відсутність однозначностей.
Його колега Олексій Швидкий мав схожу долю. У 1929-1938 рр. він працював дільничним уповноваженим міліції. У вересні 1941 р. вступав до місцевої поліції. У 1944 р. його арештували і засудили до 15 років ув’язнення. На допитах виправдовував себе тим, що свого часу був активним учасником розкуркулення, а коли з початком нацистської окупації почали повертатися його колишні жертви, то злякався репресій зі сторони нової влади і тому першим запропонував свої послуги. Нарікав, що, попри це, його всі називали «енкаведистом» і врешті зі служби був звільнений, проте аж у лютому 1944 р.[7]. Серед іншого, його допитували і про участь у переслідуванні місцевих євреїв. Швидкий свідчив, що під час масового вбивства у серпні 1942 р. стояв в оточенні гетто у Новій Ушиці, при цьому дав змогу втекти єврейці Євгенії Битенській з двома дітьми. Подальшою їх долею, мовляв, не цікавився[8]. Відомо, однак, що на той час Битенська мала вже трьох дітей. Вона сама зі старшими синами, 12-річним Едуардом та 3-річним Мойсеєм, була таки розстріляна, проте наймолодшу 6-місячну доньку встигла врятувати і її передали бездітному подружжю Василя та Олени Мокрих. Ті її вдочерили і до смерті й словом не обмовились про те, що не були її біологічними батьками[9].
Увечері того ж дня вже в Новій Ушиці розмовляю із Галиною Вдовіною, тією самою врятованою дівчинкою, в садку біля її будинку. Про свою справжню історію вона дізналась лише у 58-річному віці і з тих пір постійно знаходить нову інформацію. За кілька тижнів до цієї розмови вона вперше побувала на могилі біологічного батька в Черкасах – ще рік тому вона про неї не знала. В Заміхові я, серед іншого, намагався дізнатись ім’я місцевого священика – саме він, попри заборону нацистської окупаційної влади, охрестив врятовану Мокрими єврейську дівчинку (очевидно, йшлося перш за все про отримання відповідних документів) [10]. На жаль, ніхто із опитаних свідків не зміг пригадати як його звали.
Насамкінець прошу Вдовіну охарактеризувати своїх рятівників. «Я хочу сказати, що це були прекрасні люди» – відповідає вона… [11].
У публікації використано світлини aвтора.
______________________
[1] Шабловський В. Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2017. – С. 121.
[2] Шабловський: «Це наш моральний обов’язок – пам’ятати про таких людей»
[3] Запис спогадів Гончар Ольги Олексіївни 1925 р. н. (с. Заміхів Новоушицького р-ну Хмельницької обл., 3 жовтня 2018 р.)// Особистий архів автора.
[4] АУСБУ в Хмельницькій обл., ф. 6, спр. 20663, арк. 16-16зв.
[5] Запис спогадів Пантело (Боднарчук) Лідії Олексіївни 1928 р. н. (с. Жабинці Новоушицького р-ну Хмельницької обл., 3 жовтня 2018 р.) // Особистий архів автора.
[6] Запис спогадів Жвикала Івана Костянтиновича 1930 р. н. (с. Заміхів Новоушицького р-ну Хмельницької обл., 3 жовтня 2018 р.) // Особистий архів автора.
[7] АУСБУ в Хмельницькій обл., ф. 6, спр. 20888, арк. 8зв.
[8] Там само, арк. 9-9зв.
[9] Детальніше див.: Усач А. Нова Ушиця у тіні Голокосту: «моторошна близькість»
[10] Про заборону охрещувати євреїв див.: Лисенко О., Михайлуца М., Поїздник І. Релігійне життя в Україні (1941-1946 рр.) // Україна в Другій світовій війні: погляд з ХХІ ст. Історичні нариси. – Київ: Наукова думка, 2011. – Кн. 2. – С. 188.
[11] Запис спогадів Вдовіної (Битенської, Мокрої) Галини Василівни 1942 р. н. (смт Нова Ушиця Хмельницької обл., 3 жовтня 2018 р.) // Особистий архів автора.
