Поетичну книжку Олександра Авербуха «Жидівський король» (Київ: Дух-і-літера, 2020), на мій погляд, варто вважати за культурний факт українсько-єврейських відносин. Адже у віршах із цієї книжки переплітаються кольорові ниті історій різних народів, наче кількох доль самого поета. Як ідеться Авторові:
я пробачив собі прадіда-українця що ходив погромом на прадіда-єврея пробачив прабабу-польку яка рвала коси прабабі-єврейці я пробачив собі прадіда-москаля який забрав останній шматок у прабаби-українки я пробачив прабабу-єврейку що написала донос на прадіда українця
Мені здається, що поетові не йдеться про буквальну спорідненість, про обов’язкову присутність серед його предків українців та євреїв, поляків і росіян, хоча представники цих народів є в його родоводі. А саме про те, що для сучасного українця – й росіяни, і поляки, і євреї, які замешкували українські терени відчуваються, або мають відчуватися, «своїми». Україна у своїй історії перемішує та переплітає своїх мешканців, хай іноді посмертно.
1. Генеалогія «жидівського короля»
Поетична книжка Олександра Авербуха складається з трьох частин: «Остання вечеря мого тіла»; «То я об за тебе не забуду ніколе»; «Перше враження небуття». Окремі цикли віршів раніше були опубліковані, а тепер стали гіллям спільного літературного дерева.
«Остання вечеря мого тіла» присвячена родинній історії – тай ставить перед читальником загадкове питання: що означає «жидівський король»? У нормативному літературному регістрі доречний вираз «давньоізраїльський цар», але неможливий – «єврейський король». Натомість пейоратив «жидівський» має різноманітний спектр смислів – і позначає не тільки приниження євреїв, а й їхню не справжність, відмінність від «людського». Звідси «жидівський король» – це король навпаки: без влади, без підданих, без трону та корони. Зате, як і кожен король, він перебуває у центрі уваги.
«Жидівським королем» називала маленького Олександра його польська прабабуся Наця. Так, у польським словом «жидівський» є нормативним виразом, який і позначає «єврейський». Бо ж слов’янське «жид» спершу в російській, а від неї – в українській і білоруській мовах було замінене на давньогрецьке запозичення із західносемітських мов: «єврей» – екзоетнонім, що буквально означає «людина, яка перейшла [з іншого берега річки]». Та в тому й полягає парадокс заміни «жида» на «єврея», що відмова від принизливого «жид» надала цьому пейоративу загадкову багатозначність:
а вона, вже така сумна та безутішна каже тихо-тихо, щоб не дай Боже ніхто не почув – мій жидівський король цуцику мій, моє пташеня нехай вже прийде царство твоє
А ще королі, хай і «жидівські», як личить кожному монарху й на відміну від усіляких посполитих, мають родовите походження, тобто мають право на довжелезну генеалогію. Й Автор представляє читальнику власний родовід, подібний до старозавітної генеалогії: перелік чоловічих і трохи жіночих імен та міст, звідки походять його предки. Початок суто біблійний:
книга родоводу Олександрового, сина Давидового, сина Авраамового Авраам породив Ісака Ісак породив Якова Яків породив Юду й братів його Юда ж породив Фареса та Зару від Тамари Фарес же породив Есрома, а Есром породив Арама Арам породив Амінадава Амінадав же породив Наассона Наасон породив Салмона Салмон же породив Вооза від Рахави а Вооз породив Йовіда від Рути Йовід же породив Єссея а Єссей породив Давида
Подібність до Книги Буття посилює перший рядок: «книга родоводу Олександрового, сина Давидового, сина Авраамового». Про всяк випадок нагадаю ім’я та по-батькова Автора: Олександр Михайлович. Давид і Авраам – легендарний цар і легендарний першопредок єврейського народу, аж ніяк не прямі родичі поета, який відшукав свою генеалогію у священній історії з Книги Буття.
Поетова генеалогія є єврейською, позаяк за легендарними патріярхами наведені імена реальних людей, і тільки на завершення поетової генеалогії – перед появою на світ самого Олександра – йдеться про змішування євреїв з іншими народами на українській землі:
Давид же породив Лейзера від Бас-Шеви Буріхової у Чорткові а Лейзер породив Ісраеля від Сари в Окопах Святої Трійці і як народився Баал Шем Тов, то було батькам його по сто років і не мали вони окрім нього дітей і померли, як Бештові п’ять рочків було і вештався він по хащах шукаючи Б-га аби задобрити його і знайшовши, породив від Хани Малки у Бродах Цві Гірша та Аделю Аделя ж породила Фейгу від Єхіеля Ашкеназі з Тульчина і були в них ще Мойше Хаїм, Борух Шмуль та Янкель Іов Фейга ж породила у Меджібожі Нахмана а той Нахман із Брацлава породив від Сашії Ефраймової Аделю що породила від Йоськи Авербуха з Хмельника Авраама Дова Бера Авраам Дов Бер же породив Дувіда в Чигирині Дувід же породив Боруха від Ліби Товби з Медведівки і тоді вже народився від Боруха і Сосі Сури Аронової в Бершаді Герц Герц же породив Дувіда, Боруха, Рахілю, Шейну та Зіслю від Сими Бенюмінової у Дашові Рахіля породила Луізу-Людмилу від Віктора у Донецьку Віктора ж породив Карл Освуд з менонітів у Новгородському Луіза-Людмила ж породила Наталю від Володимира Богуславова із Кракова що з неї родився Олександр а всіх поколінь від Авраама аж до Давида чотирнадцять а від Давида аж до переселення в Україну та великого змішання поколінь чотирнадцять народження ж Олександра сталося так.
Джерело: сайт «Мой штетл. Еврейские местечки Украины»
Як і про більшість осіб, згаданих у біблійному письмі, так і про поетових предків, ми нічого не знаємо, поза межами переліку імен. Нам залишається тільки уявляти собі цих легендарних людей: як пустельних бедуїнів із простору від Євфрату до Йордану, де знаходиться вірогідна прабатьківщина давніх євреїв, так і містечкових – за трибом життя – східноевропейських євреїв з їхніми типовими професійними заняттями, теплим сімейним середовищем і злиденним домашнім побутом, зачитаними книжками зі шкіряними палітурками та священними літерами за цими палітурками. Тим паче, Автору відомо, що його єврейська прабабуся Рахіль походить з подільського містечка Дашів у сучасному Гайсинському повіті Вінницької області, де під час Голодомору 1921–1923 років:
сусід Бондаренко приніс до хати цілу жменю макухи
сказав матері загорни у ганчірку та дай оце смоктати малим Шейні і Зислі аби дотягнули до березня
Таємницею романтичної драми оповите й народження поета, від імені якого розпочинається ця книжка. Як тут не спіткнутися на питанні: що означає особисте для літератури? Бо ж не заради цікавости Авербух роздирає перед читачами лаштунки своєї сімейної історії, в якій його батько не прийняв вагітну його матір, не повіривши, що вона вагітна від нього, і відмовився від свого сина. Ризикну припустити, що людина без батька і «законного» походження має сама віднаходити своє коріння, торувати свій шлях у доросле життя – і самостверджуватися навстріч світові.
Повернуся до поетичної книжки. Той відкинутий син знайшов сім’ю батька у Ростові-на-Дону, познайомився зі сліпою від народження сестрою. Вона повірила, що перед нею брат – і прозріла. Біблійне диво: побачила брата, відкинувши батькову сліпоту, тай побачила світ!
Джерело: сайт «Мой штетл. Еврейские местечки Украины»
Перша частина книжки завершується ностальгією за полишеним Авербухами родимим Дашевом. До читальника волає авторський голос, згадуючи містечко, втрачене внаслідок нацистської окупації та Голокосту:
як повернутися до міста якого нема до додому – як повернутися якщо його як горя важкого нема
перейменовані вулиці наче розпухлі судини не знаходять місце впадіння
і ти стоїш по горло в цьому паводкові
Джерело: сайт «Мой штетл. Еврейские местечки Украины»
І так продовжується в заключному вірші першої частини, де поетовий голос начебто розноситься над старим єврейським цвинтарем – чужим островом серед сучасних реалій:
як звивисті їхні імена на позеленілих упалих надгробках наче завезені здалека рослини чіпляються кожним вусиком за землю і воду – аби тільки їх пам’ятали
але нині вони відомі лише подільським козам
і ще чув глухі звуки що нагадували йому протяжне «жи-» кінцеве «д» якого побоювалися вимовити в очі навіть найвідвертіші і найсміливіші
проте краєм ока він бачив як і вони майже нечутно малювали у повітрі губами шиплячий цілунок: чужинці чужинці
У реквієму за Дашевим – за євреями Поділля, над єврейським цвинтарем лунають і переплітаються шиплячі звуки: «Ж-жиди-чуж-жинці»…
2. Листовна поезія
Родинна історія та доля прабабусі Рахілі, яка має ймення однієї з біблійних прародительок єврейського народу – улюбленої дружини Іакова, переплітається з історією її сусідів-українців. Автор представляє історію своєї сім’ї та їхніх сусідів-українців із Поділля крізь призму листування українців. Так, зі сплетіння українських та єврейських історій постають сторінки сімейної історії Авербухів епохи Голокосту.
Мова листів, відтворена поетом, навмисно близька до розмовної, зі «зліпанням» слів та неправильними голосними, загалом – до суржику, утвореного внаслідок суміші української усної та російської письмової мов. Недарма ж ця частина зветься «То я об за тебе не забуду ніколе». Як ідеться в першому вірші наступної – третьої частини книжки:
не знаю мови сійської їнської мови не знаю недоладно відмовчуюся
Оце «не знаю мови [ро]сійської [укра]їнської мови не знаю» означає, вочевидь, не незнання мов, а принципове не володіння літературними мовами з їхніми не стільки стандартами та правилами, скільки дискурсами того, що є «своїм» і «чужим», що є «правильним» та «неправильним», що має «владу», а що – мусить визнавати «владу». Не знати мови – все одно,
що бути поза владою та поділом на «своїх» і «чужих». Персонажі Авербуха – євреї, навіть король у них «жидівський», а тому не мають жодної влади. Вони ні для кого не є «своїми» – і тому «недоладно відмовчуються».
Листовна поезія є «родзинкою» творчости Авербуха, який створив цей жанр. Раніше він писав відверті вірші від імені своїх персонажів російською мовою, спираючись на їхні письмові свідоцтва, як висловився в інтерв’ю Віталію Лехциєру («Цирк “Олимп”+TV»). Спершу він виклав одну сімейну історію не у листовному, а в сповідальному стилі, близькому до листів українців із «Жидівського короля». І передав цей «сторітелінг» єврейської жінки розмовною – неправильною з літературної точки зору – мовою у вірші «Житие», опублікованому на інтернет-порталі «Цирк “Олимп”+TV» 2016 року:
родилась у небагатой семи но небедные местечки байрамчи в бесарабия третья по счету в 1903 г отца забрали на японской войне сестра его бездетная помогала в 1903 возник погром из ближняго села приехал поп приятель дяди и забрал нас к себе но не могли потому что маленькая болела корью так они запрятали нас у соседа в конюшню на расвете конюх пожалел и перевел нас через задней улички к своему соседу Кричук по дороге видели горящие дома и два парня сидят на спине старика Зильбермана гонят его эта ужасная картина всегла мне перед глазами забыть бы так мы пробрались остались в живых
І далі сімейна історія викладена в кількох частинах – актах сімейної драми за різних історичних періодів, яка триває до повоєнного часу, близько 1946 року.
Наступний твір Авербуха – «erlaubt» (з німецької – «дозволений») з єрусалимського альманаху «Каракёй и кадикёй» 2015 року (№ 3). У цій добірці віршів передано листування єврейської сім’ї, розкиданої між Таллінном, Ригою і Палестиною, протягом 1932–1939 року. Короткі рядки верлібру висловлюють зафіксовану письмом розмовну мову, хоч і літературно правильну, з постійними домішками німецької мови. А з віршами сусідують факсиміле, напевно, реальних листів. Цікаво, чиїх листів?
Про обидва корпуси текстів – «Жития» й «erlaubt» – автор висловився в інтерв’ю російській письменниці Лінор Горалік:
«Мова у цих текстах – щось дуже принципове, основне. Я волів зберегти її, навчити говорити нею тоді, коли завершувалася документальність та розпочиналася вигадка. Це наче говірка або діялект: людина приїжджає до нового місця, вслухається, мовчить, а через певний час починає розмовляти так, як навколишні, з новими словами, зворотами, помилками. Ця рихла, сира мова мені цікавіша, ніж нормативна та пригладжена. В ній більше неочікуваного, вона непередбачувана» («Пока тебя уже нет», Booknik, 2016).
Повернемося до листовної поезії із «Жидівського короля». Для розуміння того, що являли собою листи від українців-остарбайтерів, наведу цілком перший лист цієї частини книжки, в якій звучить оце «затеби ніколи ни забуду»:
лист 13.XI.43 р лист от твоєй подруги гані до своєй подруги марусі письмо писать я начинаю своєй дрожащою рукой привет з любові поселаю своєй подрузі дорогой повідомляю я тибе що я до которого часу жива здорова того тобі желаю усего найлучого у твому молодому квітучому житі і от маруся я роблю зараз на фабриці як тобі звісно які моя робота і харчі ти теж знаєш яке марусічка моє житя ти щоб знала яке згадай як ми у марій яковой сиділи і ганя тимкова кричала домоїх мами як вони бігли до люху то ми тепер так живем ниможу тобі сказати марусічка щоб знала як мині добри тіко марусічка ни знаю чи у вас так як тут чині бонам дуже добре щолуче не може бути новостів є багато я думаю що тобі уже звісно як я марусічка пиши пісьми ни забувай замени пиши які новості як ві живети і як татко і мама вониж бідні слабі що вони бідні роблять марусічка пиридай привет своїм мамі татові і мойм татові мамі сестриці і саші і усім моїм знакомим і пиши письма низабувай замени а я затеби ніколи ни забуду з приветом ганя маруся пиши на ці откриці до мене як житя жду ответа з нетерпеням
Серед листування українців виринає доля єврейської громади містечка Дашів. Один із листів – напевно, телеграма – є зверненням єврея/єврейки до сусіда-українця (напевно, або від Авербухової прабабусі Рахілі, або від Фріди, яку буде згадано нижче):
прошу вас повідомити чи живий і чи проживає мій батько матір в м. Дашів Вінницької області 5 / VII 44
І така ж коротка відповідь із цензурним утручанням – замазаним чорнилами словом – напевно, «євреї»:
В містечку Дашів 2/1 42 всі ■■■■■■■■ по-звірячому розстріляні рідних ваших немає будинок рідних ваших зайнятий місцевими мешканцями
А нижче наведений вже короткий лист, більш розлогий і більш щирий за телеграму, проте теж заплямований цензурою:
здрастуйте дорогі сусіди даю точну відповідь ваше сімейство в м. Дашів батько, матір, сестра і дочка забрали німецькі гади там були розстріляні всі ■■■■■■■■ містечка в кількості ■■■■■■■■ за тим до побачення залишаймося всі живі і здорові ваш сусід
А далі після листів українців од 1943 року вміщений лист єврейки Фріди до брата Дувіда (Давида) вiд грудня 1941 року, з якого мав би починатися весь корпус листів-віршів:
любий брате Дувід життя – боротьба, той у ній воїн хто у житті суворий і спокоєн йду на смерть спокійно завтра о восьмій годині нас розстріляють біля дашівської школи помстися за нас твоя горячолюбящая сестра Фріда 19 грудня 1941 прощавай
Дувід – солдат Червоної армії, який має помститися за вбитих нацистами родичів та одноплемінників. Нижче цього листа на цілий розворот книжки наведений список імен євреїв, розстріляних або вбитих у Дашеві. Чимало імен невідомі. Продовжується і завершується список фрагментом заупокійної молитви «Кадіш», транслітерованою української й наведеною за ашкеназькою вимовою мови іврит. Ця вимова івриту властива носіям мови їдиш – євреям Центрально-Східної Европи.
Після списку загиблих євреїв уміщені наступні листи-вірші місцевих українців із коротким листом про долю євреїв, напевно, з околиць Дашева:
відповідь на ваш запит
сімя Шутини залишилися в окупованому селі
Хана кинута живою в колодязь
Клара (донька) кинута живою в колодязь
Шутін Хаїм-Йосип убитий і кинутий в колодязь
Нижче наведене так само коротке листовне повідомлення про вигнання євреїв Дашева до села Монастирище у Черкаській области, на межі з Вінницькою областю:
на ваш запит відповідаю що мені стало відомо від сусіда Богомольного Йосипа Векслер Манечку та сотні дітей у грудні 1942 вели обозом голодними і босими з Дашева до Монастирища де змусили їх вирити могилу для себе а потім розстріляли
Іще один лист є відповіддю про долю одного з тамтешніх євреїв:на ваш запит повідомляємо
Побережського Пінхаса-Сруля поліцаї в присутності гестапівців закопали напівживого в викопаний рів за наказом Гітлера
Один із останніх листів належить єврейській дівчині – невже прабабусі Рахілі? – яка разом із молодшим братом дивом урятувалася під час розстрілу євреїв Дашева:
і коли увійшли німці вони за тиждень влаштували облаву і оголосили що усі євреї повинні зібратися на площі на вул Леніна та йти в Польове недалеко від Дашіва потрібно йти й копати яму щоб зберігати картоплю мене і братика вдома не було була мама хапали кого могли кого бачили і цілою колоною вели копати яму <…> як тварини відповзали ми в бік щоб нас не бачили залишилося кілька євреїв які назвали себе кравцями інших засипано землею
Долею євреїв стала смерть, а долею українців – вивезення на роботу в Німеччину. Детальність листів-віршів од українців вражає. Поет зробив усе, щоби його читальник відчув досвід українських селян, відірваних од своїх рідних, у німецькій неволі.
Насамкінець поділюся своєю відгадкою, як Автор дійшов до створення свого жанру – листів-віршів. Певен, на нього вплинуло сімейне листування Авербухів. На інтернет-порталі «COLTA.RU» він опублікував листи своєї бабусі, яка писала їх до онука в останні тижні свого життя, будучи смертельно хворою. Вона поставила свої електронні листи на відтерміноване відправлення – й Олександр протягом кількох місяців після її відходу отримував бабусині листи. Наведу першу половину першого листа з опублікованої ним добірки, не перекладаючи з російської, сердечне освідчення бабусиної любови:
«Сашуня, ты получишь это письмо, когда меня уже не будет с вами такой, какой вы привыкли меня видеть и знать. Так жаль, что я не дотяну до твоего дня рождения, не позвоню тебе по скайпу и не поздравлю – вживую! Странный каламбур – ведь сейчас я поздравляю тебя как бы не вживую. Хотя моя любовь от этого, уверена, не становится менее настоящей. Я хочу, чтобы ты знал, каким дорогим ты для меня стал еще до твоего появления на свет. Мы были с тобой практически неразлучны почти все эти 34 года, и этим письмом – из внежизни – я хочу тебе сказать, что и теперь мы вместе, только немного по-другому, и ты привыкнешь к этому, и ко мне – такой, и к моей любви близкой и немой. Не было человека в моей жизни, с которым бы я прожила дольше и счастливее, чем с тобой. Ты был мой кумир, и, когда ты уехал в Израиль (кто бы мог подумать, что во мне шестидесятидвухлетней ещё столько энергии, чтобы начать новую жизнь?!), я рванула за тобой. Приехала, а ты уже снял мне квартирку и убрал ее, принес новую посуду, купил продуктов. И я была счастлива, потому что поняла, что не ошиблась и на старости лет, выбрав себе спутника жизни – тебя, мой внучек».
Оскільки ж й Автору рецензованої книжки, й автору цих рядків ідеться про українсько-єврейські відносини, то не можу не процитувати четвертий лист про важке сімейне життя і злидні самотньої жінки з трьома дітьми, в якому йдеться про антисемітизм:
«Боже мой, да когда я вырвалась наконец-то в этот Израиль (который меня и погубил – а как еще назвать то, что у меня “упустили” рак груди? клятая израильская медицина), то я наконец-то выдохнула. Сколько ненависти к нам питали всю жизнь, а я то и делала, что пыталась перед девочками скрыть ее как-то, сгладить. Мол, какие хорошие соседи и коллеги. А как мама жила? Как она, всю свою жизнь живя Авербух Рахилью, радовалась всему этому? Хотя, думаю, понимаю. Благо, что тогда не было слуховых аппаратов. Я тоже сейчас отказалась от того, что ты мне “организовал”. Не хочу ничего слышать. А вот не помнить ничего – не получается. И как бы так – чтобы простить всех? Не получается у меня, Сашуничка. Держу злобу. За что нас ненавидели? Что я была жидовкой в нашем селе? Что мама моя лечила всех, кто к ней приходил и днём, и ночью? Что я выучила -надцать поколений учеников в айдарской школе? За что меня ненавидели? Что выгнала гулящего мужа? Почему за квартиру для меня и трех дочерей мне нужно было ………? Думаю обо всем этом, Сашуня, внучек мой любимый, и понимаю, что, умирая, так и не “раскусила” этот мир».
Побутовий антисемітизм був липким супровідником єврейського життя. Сьогодні ж він відходить у минуле, завдяки двом чинникам – соціяльно-економічному й соціокультурному. Перший полягає в тому, що євреї для українців перестали бути конкурентами: сучасні українці – аж ніяк не «сільська нація», і євреїв стало зовсiм небагато в Україні. А другий чинник – це зменшення в молодих людей ксенофобії щодо однолітків зі спільним вихованням та спільними цінностями европейської України.
3. Реквієм за Новоайдаром
Якщо перша частина книжки завершується реквіємом за подільським Дашевим, то третя частина «Перше враження небуття» цілком стає реквіємом за малою батьківщиною поета – слобожанським Новоайдаром на Луганщині.
Перший образ Новоайдару – полишене пам’яттю місто. Для передання почуття спустошености минулого Автор порівнює своє місто з містом атомників Прип’яттю, з якої у травні 1986 року евакуювали всіх мешканців:
нібито не про себе коли нарешті засинаєш у радіаційному тумані через дві-три години проступають не дуже знайомі силуети вони повільно пересуваються від нашого будинку до сусіднього та я нібито чую їхню уривчасту мову це мукання на якому кожне звертання до себе відлітає від стін панельних будинків майже неіснуючого міста
І далі:
коли тобі нарешті щастить до радіологічної суміші дрібних твердих частинок приходить пам’ять знищеного міста сад першого травня жінка в сукні в горошок загубила тебе посеред часу важкої знемоги і простору дитячого забуття здається від панельного дому відлущується останній різкий голос та ти робиш мимовільні рухи щоб ніжно й сумовито викликати хоча б чиєсь співчуття
Джерело: сайт «EtoRetro.ru»
Другий образ Новоайдару – війна та біженство. Авербух полишив Україну в шістнадцять років, себто в 2001 році. Але на його вірші вплинула війна на Донбасі та біженці, які полишали свої домівки, залишаючи у своєму серці – наче біблійна Лотова дружина – пам’ять про малу батьківщину:
відступаємо по пам’яті твоя неповороткість веде нас понад річкою розбагненими дорогами дивись вони залишили свою техніку та ти жадібно вдихаєш пропахле бензиновим смородом січневе повітря
в останньому вірші книжки:
люди що залишають місце свого проживання під час війни здобувають обличчя поранених іноді вбитих але поступово жах у їхніх очах втрачає попереднє забарвлення життєве безладдя доводить страждання до марнотратства єдине чого ми тепер прагнемо це визнання нашого болю
4. Дихання верлібру
Третя частина книжки невеличка, і тому самий час звернутися до міркувань про стиль поетового письма. Вся книжка написана верлібром. Рядки верлібру – короткі, зазвичай, на два або чотири тони, тобто два або чотири певних наголоси на один рядок. Винятком стають довгі рядки авторової генеалогії та про обставини його народження, які нагадують швидкомовку через намагання багато чого вмістити в один книжний рядок – за один довгий видих.
При вимові короткі рядки нагадують спокійний подих або серцебиття, а також хвилі спогадів. Як на мене, останній ефект – головний для рядків цієї книжки, якими промовляють до читача, звертаються до своїх нащадків поетові персонажі. Читальник, начебто потрапивши в обійми історії, відчуває її швидке і тяжке дихання.
Вірші першої й третьої частини стають главами та главками поеми, адже вони виглядають незавершеними та перетікають один в одного, наче картинки та спогади, і створюють для читальника атмосферу родинної пам’яти про свою домівку та свою сім’ю. Їхню вартість українці боляче відчули, коли – на відміну від Лотової дружини – неодноразово обертались услід своїм містам та неодноразово повертались у свої домівки у 2014 і вже 2022 року…
