У центрі міста, де минуло моє дитинство, стояв порожній п’єдестал. На п’єдесталі було написано «Барклай-де-Толлі». П’єдестал стояв в самому центрі міста, неподалік від пам’ятника Леніну, де відбувалися радянські обряди ініціації. Виглядало це сумно, на питання «куди подівся пам’ятник» дорослі відповідали щось на кшталт «німці під час війни переплавили». Мою дитячу цікавість це тоді в цілому задовольняло: ясно, війна, це давно, тоді відбувалися страшні речі, ось пам’ятник забрали. І було шкода невідомого мені Барклая-де-Толлі, якого навіть без пам’ятника залишили, а п’єдестал в нього такий охайненький. Та й ім’я красиве, незвичне. Згодом саме Барклай-де-Толлі здавався мені найкращим та найшляхетнішим героєм війни проти Наполеона, бо саме йому в моєму прекрасному місті зробили пам’ятник, який згодом знищили злі люди.
Потім, вже приїжджаючи до міста свого дитинства в гості, я обов’язково піддивлялася: а що там Барклай? Леніна вже не було, на його місці був акуратний майданчик, посипаний червоним пісочком. На пісочку з певною періодичністю з’являлася вперта гвоздичка. П’єдесталу вождю світового пролетаріату не залишили. А не-барклай і надалі випромінював сумну шляхетність потертими літерами 1913 року.
Маю зізнатись, що дитяча меланхолійна прихильність не вилилася в читання книжок чи якісь форми дослідження історичної фігури, це були емпатичні сплески на маргіналіях свідомості. Ностальгійний спогад дитинства втратив ламповість, коли на початку двотисячних на п’єдесталі з’явилася відновлена фігура російського полководця. Звісно, це вже було про Россотрудничество та активне обдаровування «ближнього зарубіжжя» символічними фігурами присутності під виглядом «ми просто відновлюємо культурні цінності».
Але це вже інша історія, з якою зараз все ясно. У контексті того, про що я думаю сьогодні, згадка про «відновлення» пам’ятника саме змусила мене подумати, що зачарування порожнім п’єдесталом в той момент зникло, поступившись місцем роздратуванню перед нахрапистістю культуртреґерів в червоних піджаках, які не соромляться лізти в чужий простір. А ще було смішно від історій про долю пам’ятника, який, як виявилося, «загубився» під час Першої світової. Сором’язливе «пам’ятник загубився» чи «потонув під час евакуації» (хто міг евакуювати пам’ятник?) назавжди позбавило дитячі спогади їхньої чарівності, і я на багато років забула і про Барклая, і про колишню зацікавленість порожнім п’єдесталом.
А нещодавно згадала. Коли демонтували київського Щорса, хтось сказав: «Бульвар Шевченка тепер описується формулою “від п’єдесталу до п’єдесталу”». І раптом в голові промайнула думка: пам’ятники треба прибирати разом з п’єдесталами, бо інакше сенсу немає. Сама по собі статуя взагалі ні про що — саме п’єдестал є текстом.
Хтось з моїх сильно молодших сучасників, можливо, буде дивитись на п’єдестал Щорса та думати: бідолашний, був же ж красивий, на коні. Ще й коню ногу ламали. Шкода його. І п’єдестал стоїть порожній. Самотній.
Смішна передісторія з моїми дитячими спогадами просто відтіняє для мене думки про порожні п’єдестали. Добре було б не розлучати їх із пам’ятниками.
Починаючи з 2014 року радянські пам’ятники почали масово покидати публічний простір. Часто на спорожнілому п’єдесталі встановлювали український прапор, символічно маркуючи звільнений від радянщини простір. Зрозуміло, що п’єдестал демонтувати значно складніше, ніж пам’ятник, але порожні п’єдестали створюють сенсові зяяння, які заповнюються зазвичай аматорськими інсталяціями.
Я можу назвати лише один професійний проєкт тимчасових інсталяцій на п’єдесталі колишнього пам’ятника Леніну на Бесарабці — курований Катериною Філюк проєкт «Суспільна угода» на базі платформи культурних ініціатив «Ізоляція». Три серйозні художні висловлювання, спрямовані на пропрацювання ідеологічних знаків в публічному просторі, надали можливість поставити питання про те, як ми змінюємось під впливом пропаганди та як звільняємось від неї.
Перший проєкт — «Населяючи тіні» Синтії Ґутьєррес (Мексика) — для мене постає свого роду еталонним у цьому ряду, при цьому парадоксально простим. Художниця запропонувала створити конструкцію зі сходами, які надавали можливість будь-якій людині піднятися на п’єдестал та подивитись на місто з місця пам’ятника. Розмови з людьми стали частиною проєкту. Попри переживання кураторів, інсталяція не викликала суспільного обурення та навпаки втягувала людей в запитування, яке було для них незвичним. На відміну від «вегетаріанської» третьої інсталяції проєкту («Ритуал природи» Іси Каррільйо, Мексика) робота Ґутьєррес є справді провокативною, але була сприйнята спільнотою. Проєкт Іси Каррільо, про який ніхто не турбувався, розвандалили. Художниця прикрасила п’єдестал розмарином та запропонувала робити тут йогу. Чому таке сталося, має стати предметом серйозного аналізу.
Відірваний від пам’ятника п’єдестал залишається в публічному просторі, провокуючи ще більше питань, ніж було до того. Якщо їх не розлучати, це може дати потужний деколонізаційний (в широкому сенсі деімперіалізації) ефект.
На початку літа 2022 року п’єдестал пам’ятника «возз’єднанню України з Росією» в Переяславі розписали назвами українських міст, які стали символами звірств російської армії в Україні — Маріуполь, Макарів, Гостомель, Чернігів, Буча, Ірпінь, Харків.
Над п’єдесталом височіли соцреалістичні фігури двох жінок в псевдонаціональному вбранні, в яких легко впізнаються дві країни, одна з яких показує іншій шлях в світле майбутнє. В цілому вони однакового зросту (що ніби вказує на рівність), але росіянка все ж таки на крок попереду та вбрана скоріш як імператриця, а не як селянка в сарафані.
Розписаний білою фарбою п’єдестал створював моторошний ефект миттєвого викриття ідеологічної брехні. Саме в такому вигляді пам’ятник перетворювався на потужне звинувачення російському режиму. Коли в липні 2022 року фігури дружніх жінок демонтували, п’єдестал залишився на місці.
Якщо уявити собі парк тоталітарної скульптури на кшталт Мементо в Угорщині чи Грутас в Литві, радянські пам’ятники мали б там стояти разом зі своїми п’єдесталами, вкритими написами, виплеснутими на них в 2022 році. Їх варто було б консервувати та піклуватись про збереження. Бо це про викриття, про переозначення, про те, що тоталітарна пропаганда не всесильна, її можуть подолати декілька слів, нанесених фарбою.
У публічному просторі США та європейських держав такі раптово переозначені пам’ятники присутні й зараз. Там йдеться про пропрацювання далекого рабовласницького минулого. Облиті червоною фарбою монументи рабовласникам посилають у простір вже зовсім інші меседжі, ніж ті, що були закладені їхніми творцями. Це має потужний ефект звинувачення, підтвердження того, що проблема існує і зараз, що замилування імперією є небезпечним. І що мистецтво не поза політикою — воно може обслуговувати ідеологію, при цьому залишаючись мистецтвом. Можливо, й питання «Що таке мистецтво?» у цій ситуації набуває нових вимірів.
І я уявила собі український гетто-парк (так часто називають території, на які звезли тоталітарні пам’ятники), в якому колишні радянські монументи височіють на п’єдесталах з усіма тими написами, що з’явилися протягом російсько-української війни. Біля них виростають дерева та бур’яни, а відвідувачі ходять та слухають історії, зокрема про молодого Кравчука, який став моделлю для пам’ятника Щорсу, дивляться на напис «КАТ!» та розбираються в нашаруваннях сенсів в об’єкті. Розумію, що це мрії, і навряд чи таке взагалі можливо, бо створення подібних просторів потребує величезних витрат. Але пара промовистих пам’ятників того, думаю, варта. Ось як переяславський меморіал «возз’єднанню». А інші можуть розділити долю пам’ятників, які зараз лежать у дворі музею «Територія терору» у Львові: величезні фігури на подвір’ї здіймають руки до неба, а їхні голови поступово обплітає плющ.
