«Випалюйте в собі все російське!» Мнемонічна деколонізація під час російсько-української війни

23 листопада 2023 року на фейсбук-сторінці «Правий Сектор Прикарпаття» з’явився пост з приводу демонтажу пам’ятника радянському солдату в селі Уторопи на Івано-Франківщині, перший рядок якого, мабуть, найбільш точно формулює зміст політики деколонізації в Україні:

«Випалюйте в собі все російське!» [1].

Це парафраз деколонізаційної формули активіста й розвідника, загиблого у 2022 році на Харківщині, Романа Ратушного:

«Випалюйте в собі всю російську субкультуру. Випалюйте в собі всі спогади з дитинства, пов’язані з російським-радянським. Випалюйте в собі стосунки з родичами чи друзями по ту сторону, з усіма, хто є носієм російської субкультури. Інакше це все випалить вас» [2].

Якщо інтелектуали намагаються шукати позитивну візію й креативний контекст деколонізації [3], то дії влади, органів місцевого самоврядування та громадських активістів найчастіше асоціюються виключно з руйнівними актами – демонтажем пам’ятників, перейменуванням топонімів і кенселінгом усього, що асоціюється з Росією та Радянським Союзом.

Ці питання набули небаченої суспільної гостроти, бо ключовою складовою російсько-української війни є боротьба за збереження української ідентичності, культури, власного історичного наративу і колективної пам’яті. Зрозуміти українську політику пам’яті під час війни, в тому числі й деколонізацію, неможливо без аналізу політики Росії.

Ретротопія Володимира Путіна

У популярному в 1990-ті роки серіалі «Твін Пікс» один з героїв, Бенджамін Горн, переживши депресію, уявив себе генералом Робертом Лі й намагався за допомогою іграшкових солдатиків «переграти» Громадянську війну в США. Божевілля героя закінчилося, коли він прийняв капітуляцію північан у битві при Аппоматтоксі, де насправді капітулювали війська Лі.

Здається, аналогічний сюжет втілює в життя на наших очах Володимир Путін, який прагне «переграти» розпад Російської імперії та Радянського Союзу, відновивши «історичну справедливість» і повернувши до «рідної гавані» заблудлих єретиків-українців. Юваль Ной Харарі вважає, що «Путін веде війну заради історичних фантазій, які живуть у його голові, він не може відмовитися від минулого» [4]. Ось тільки солдатики у російського президента не іграшкові, а живі, і кров другий рік поспіль у небаченій за масштабами війні в Європі після 1945 року ллється справжня, людська.

Прагнення відновлювати «історичну справедливість» є одним з наслідків меморіального повороту, що розпочався у 1970-ті роки та посилився з початком ХХІ ст. Наслідком нездатності людства уявити кращий світ майбутнього, відмови від утопічних ідей став інтерес до пошуків ідеалу в минулому, що в політичній сфері призводить до зростання впливу правих радикалів, популяризації ідей відродження націй та держав, повернення їм минулої величі (палінгенез). Ідеалізацію минулого, ностальгію за цим ідеалізованим, а не справжнім минулим Зиґмунт Бауман назвав ретротопією [5].

Як випливає із заяв російських високопосадовців, політологів, лідерів громадської думки та ЗМІ, метою Росії є відновлення геополітичного впливу у світі через повернення світового порядку до ситуації схожої на систему міжнародних відносин у період між Віденським конгресом 1814 – 1815 років та Першою світовою війною, коли існував «концерт великих держав», кожна з яких мала свою «зону впливу». Оскільки Україна входила до складу Російської імперії та СРСР, то з точки зору Кремля, вона має залишатись у зоні російського впливу – «русском мире».

Путіну вочевидь імпонує імператор Олександр ІІІ, на честь якого він відкрив пам’ятник, назвав підводний човен і чию цитату, що у Росії тільки два союзники – армія і флот, любить повторювати. Правління Олександра ІІІ – це доба злиття імперіалізму з націоналізмом, спроба втілення проєкту російської національної імперії, впровадження принципу: одна мова – одна релігія – одна держава [6]. Тож можна погодитися з думкою Ярослава Грицака, що за своїми поглядами російський президент – типовий імперський націоналіст ХІХ ст. [7]

Задля виправдання агресії, порушення міжнародного права та прав людини російська влада зловживає «історичними аргументами». Серед них:

• заперечення існування українського народу – теза про триєдиний руський народ – росіян-великоросів, білорусів та українців-малоросів, з чого випливає, що сучасна війна може вважатися громадянською;
• заперечення окремішності української мови, начебто штучно створеної ворогами Росії з діалекту російської чи суржику і примусово насадженої австрійцями в Галичині та більшовиками в УСРР;
• ототожнення російськомовних українців з росіянами, яких Україна утискає і прагне примусово українізувати;
• заперечення права українського народу на власну, окрему від російської, історію, невизнання державницької традиції українського народу, апропріація історії Русі, козацтва тощо;
• твердження про формування території України завдяки «подарункам» російських царів і радянських генсеків, про приєднання радянською владою до України «російських земель» (т. зв. «Новоросії» – типовий колоніальний термін на означення захоплених земель на кшталт Нової Зеландії, Нової Каледонії, Нью-Йорка) всупереч волі їх жителів, Крим як «подарунок Хрущова» тощо;

• теза про Україну, як державу, що не відбулася («failed state»);
• теза про «укронацизм» – Україну як нацистську державу, що дозволяє розглядати сучасну російсько-українську війну як продовження Великої Вітчизняної війни проти нацистів;
• невизнання за українською державою та українським народом міжнародної суб’єктності, заперечення права на вільний вибір зовнішньополітичної орієнтації, зображення України як маріонетки Заходу, анти-Росії, яка використовується як таран проти православної етики, «русского мира» і традиційних цінностей.

Ці думки Путін озвучував у резонансній статті «Про історичну єдність росіян та українців» 12 липня 2021 року, яка з’явилася на сайті Кремля російською і українською мовами, телевізійному зверненні 21 лютого 2022 року, в якому обґрунтовано ідеологічні підстави вторгнення в Україну, виступі на пленарному засіданні Всесвітнього російського народного собору 28 листопада 2023 року, під час «прямої лінії» 14 грудня 2023 року та інших численних виступах й інтерв’ю.

Тейки російської пропаганди зображають українство не як національну ідентичність, а як сепаратистський політичний рух, підконтрольний ворогам Росії на Заході. Телепропагандист Володимир Соловйов порівняв Україну з Хамом, який зрадив свого батька. Належність до українства, на думку консервативного прокремлівського філософа Олександра Дугіна, це гріх, зрада православ’я, східного слов’янства, імперії і самих себе, «перехід на бік екзистенційного метафізичного ворога». Тому українство як гріх має бути знищено, а «грішники»-українці – врятовані, вочевидь шляхом деукраїнізації та асиміляції [8].

Прокремлівський історик Олександр Дюков доводить, що українська ідентичність та українська культура можливі лише в умовах режиму «етнократії», коли держава примусово насаджує їх російськомовному суспільству. В умовах «вільної конкуренції» українська ідентичність і культура, мовляв, стануть нікому не потрібні [9]. Таким чином надається «наукове» обґрунтування асиміляції українців, а агресивна війна виправдовується як боротьба за відновлення «історичної справедливості».

Тож Україна має всі підстави сприймати наміри та дії Росії як загрозу існуванню українського народу і прагнення знищити українську ідентичність [10].

Неоколоніальна війна

Деколонізація має сенс лише тоді, коли існує неоколоніалізм. Перший президент Гани Кваме Нкрума серед його ознак називав економічні відносини, спрямовані на експлуатацію колишніх колоній, нав’язування військових баз та оборонних угод, підтримку маріонеткових урядів, економічний контроль через нав’язування позик.

Усі ці риси можна віднайти у російській політиці щодо України після 1991 року: військово-морська база у Севастополі, тиск щодо вступу в інтеграційні об’єднання на чолі з Росією, активна участь російських олігархів у приватизації, прагнення встановити контроль над газотранспортною системою, втручання у виборчі процеси, російський кредит під час Євромайдану тощо.

Крім економічного визиску, колонізатори зазвичай нав’язували підкореним народам комплекс меншовартості і змушували прийняти свої цінності, мову й культуру, як атрибути цивілізованості [11]. До 2014 року Росія зберігала культурну гегемонію на значній частині території Україні, мабуть, за винятком західного регіону. Багато українців існували в координатах спільного духовного й історичного простору, переглядали та обговорювали російські ток-шоу, політичні події, фільми й серіали і сприймали їх як свої.

Війна розпочалася після того, як усі ці засоби «м’якої сили» неоколоніалізму не досягли поставлених цілей. Вона має ознаки неоколоніальної, адже ведеться за збереження панування над раніше контрольованою територією. Президент України Володимир Зеленський вжив поняття «колоніальна війна» під час онлайн-зустрічі з африканськими журналістами. Він зауважив, що колись расизм і нацизм стверджували нібито перевагу однієї раси чи нації над іншими, а зараз з’явився новий термін – «рашизм», який описує так званий «русский мир», у якому Росія не визнає права на існування багатомільйонного українського народу, його мови та культури [12].

У цій статті я не торкатимусь питання колоніального статусу України у складі Російської імперії та СРСР, адже воно мало розроблене в українській історіографії. Самі поняття «імперія», «імперіалізм» вживаються сьогодні скоріше як пейоративи. Українські історики остаточно не визначилися, була Україна колонією чи частиною імперії. З одного боку, присутнє бажання пишатися причетністю до імперських здобутків (визволення Аушвіцу, заснування ООН, підкорення космосу), з іншого – небажання брати на себе частку імперської відповідальності та провини за підкорення Кавказу й Центральної Азії, колективізацію, придушення повстань в Угорщині та Чехословаччині тощо. Ярослав Грицак називає Україну «неправильною периферією в неправильній імперії – водночас і колонією, і частиною метрополії» [13]. До того ж необхідно зважати, що Російська імперія та СРСР являли собою кардинально відмінні політичні режими, відповідно й статус націй і територій у них суттєво відрізнявся.

«Остаточне прощавай Радянському Союзу і Російській імперії»

З кінця 1980-х років в Україні співіснували й змагалися поміж собою кілька моделей пам’яті. Це було пов’язано з «постколоніальними» пошуками національної ідентичності та проблемою геополітичного вибору між Росією та Заходом [14].

Основні постулати української національної моделі було сформульовано в діаспорі і привнесено в Україну зусиллями дисидентів та національно-демократичних сил на зламі 1980–1990-х років. Після приходу до влади Віктора Ющенка і створення Українського інституту національної пам’яті (УІНП) як центрального органу виконавчої влади, держава почала претендувати на роль головного актора у сфері політики пам’яті й лобіювала національну модель, водночас не забороняючи інших.

Радянсько-ностальгійна модель базувалася на постулатах радянської політизованої історіографії і в роки незалежності не розвивалася, поступово втрачаючи своїх прихильників: у центрі та на півночі України на користь національної моделі, а на півдні та сході значною мірою на користь російської імперської, яка особливо поширилася в Криму й Донбасі після Помаранчевої революції.

Після початку російської агресії у 2014 році Україна змушена розглядати історичну пам’ять як частину політики національної безпеки, важливий засіб легітимації існування нації та держави, консолідації суспільства на основі спільної ідентичності, запоруку від повторення минулих трагедій та важливий інструмент протидії російській гуманітарній агресії [15].

Тодішня влада обрала стратегію мнемонічного воїна, яка передбачає існування лише однієї «правильної» інтерпретації минулого[16]. Харизматичним уособленням цього курсу став голова УІНП Володимир В’ятрович. Ухвалений 2015 року пакет «законів пам’яті» (названий «законами чистого четверга») був представлений владою як необхідність, оскільки ностальгія за радянським минулим розглядалася як загроза існуванню України. Відбулася швидка делегітимізація, аж до криміналізації радянсько-ностальгійної моделі пам’яті. Мету цієї політики можна сформулювати відомим висловом експрезидента Петра Порошенка: «Остаточне прощавай Радянському Союзу і Російській імперії».

Загалом до 2020 року було перейменовано понад 51 тисячу об’єктів топоніміки, 991 населений пункт, 26 районів, знесено майже 2,5 тисячі монументів і пам’ятних знаків [17]. Своє кредо В’ятрович сформулював згодом, критикуючи опитування щодо вихідного дня 8 березня: «Хочеш змін – роби. Потрібна імітація – запитай, як краще. Якби ми все питали у Дії, то, напевно, досі б святкували 23 лютого» [18].

У 2020 році лише 32% українців позитивно ставилися до заборони комуністичної символіки, 30% схвалювали перейменування населених пунктів та вулиць, названих на честь комуністичних діячів, 34% погоджувались із засудженням СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору [19].

Декомунізація не вирішила усіх поставлених завдань, адже проросійські погляди в Україні підживлювалися не лише радянською ностальгією. 

Суспільство втомилося від занадто щільної опіки з боку держави у сфері політики пам’яті, і на виборах 2019 року віддало перевагу мнемонічному ухилянту Володимиру Зеленському, який уникав висловлюватися на історичні теми.

«Без вас»

До повномасштабного російського вторгнення політика пам’яті перебувала поза межами пріоритетів нової влади. Про потребу деколонізації нагадували лише В’ятрович та його послідовники. У 2019 році він заявив, що процес деколонізації вже розпочався і є логічним продовженням декомунізації. Йшлося про «позбавлення від імперської спадщини, яка може бути використана для відновлення імперії», включаючи законодавство про захист української мови та «відновлення незалежності української Церкви» [20].

У тому ж році Сергій Громенко писав про необхідність розширення декомунізації до дерадянізації із подальшим перетворенням на деколонізацію. Серед завдань згадувалися зміна календаря державних свят, реекспозиція музеїв, нові шкільні підручники, перейменування імперських топонімів. Громенко резюмував: «нація, яка не хоче добровільно провадити своєї політики пам’яті, рано чи пізно буде насильно змушена провадити чужу» [21].

Все змінило російське вторгнення 24 лютого 2022 року, під час якого Росія активно використовує російську та радянську символіку, пам’ятники й історичні наративи. У відповідь Україна проводить політику мнемонічної деколонізації. Вона стала як продовженням декомунізації, так і реакцією на низовий процес дерусифікації, який розпочався після повномасштабного вторгнення.

Зміст нового курсу був сформульований у промові Президента України 11 вересня 2022 року, яку можна ідентифікувати за найбільш вживаною фразою «Без вас»:

«Ви досі думаєте, що ми “адін народ”?

Ви досі думаєте, що зможете нас налякати, зламати, схилити до поступок?

Ви справді так нічого й не зрозуміли? 

Не зрозуміли, хто ми? За що ми? Про що ми?

Читайте по губах:

Без газу чи без вас? Без вас.

Без світла чи без вас? Без вас.

Без води чи без вас? Без вас.

Без їжі чи без вас? Без вас.

Холод, голод, темрява й спрага – для нас не так страшно й смертельно, як ваші “дружба й братерство”.

Але історія все розставить по місцях.

І ми будемо з газом, світлом, водою та їжею.. і БЕЗ вас!» [22]

Російсько-українська війна суттєво вплинула на уявлення людей про власне минуле: понад дві третини опитаних (68%) вказали, що війна змінила їхнє ставлення до історії України. Абсолютна більшість (85%) жителів України вважають державну політику у сфері історичної пам’яті потрібною. Протилежну точку зору мають 9%. До декомунізації тепер позитивно ставляться понад 72%, до перейменування топонімів 59% [23].

На додаток до «законів чистого четверга» було ухвалено ще низку законодавчих актів у сфері регулювання історичної пам’яті.

• У травні 2022 року вступив у дію Закон України «Про заборону пропаганди російського нацистського тоталітарного режиму, збройної агресії Російської Федерації як держави-терориста проти України, символіки воєнного вторгнення російського нацистського тоталітарного режиму в Україну», що визначив однією з цілей російської агресії геноцид українського народу, заборонив російську пропаганду та символіку вторгнення.

• У грудні 2022 року набув чинності закон «Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Він зобов’язує державу популяризувати історію України, зокрема боротьбу українського народу за самовизначення та створення власної держави, етапи державотворення, борців за незалежність і територіальну цілісність України.

• У березні 2023 року був ухвалений закон «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії», який набрав чинності в липні минулого року. Він забороняє пропаганду російської імперської політики та її символіки. Протягом шести місяців місцева влада зобов’язана прибрати з публічного простору символіку «русского мира» – демонтувати пам’ятники і пам’ятні знаки, перейменувати вулиці та інші об’єкти.

• У червні 2023 року набув чинності закон під неофіційною назвою «антиПушкін», який спрощує процедуру виключення з Державного реєстру пам’яток, що вважаються символами російської імперської і радянської тоталітарної політики та ідеології. Цей закон дав змогу Кабінету Міністрів України 10 листопада 2023 року зняти охоронний статус з монументів Олександру Пушкіну у Києві, Житомирі, Харкові та Одесі, Миколі Щорсу в Києві, «Україна – визволителям» в Ужгороді, могили генерала Миколи Ватутіна в Маріїнському парку та інших.

Від Олександра до «Альоші»

Навесні 2022 року, активізувався низовий процес перейменування топонімів та демонтажу пам’ятників. Іноді монументи ставали жертвами вандалів.

Задля врегулювання цього стихійного процесу Міністерство культури та інформаційної політики створило Експертну раду з питань подолання наслідків русифікації та тоталітаризму, яка рекомендувала вилучити з публічного простору пам’ятники особам, «які брали участь у пропаганді та реалізації російської імперської та радянської тоталітарної політики, спрямованої на:

• підкорення України,

• переслідування учасників боротьби за незалежність,

• здійснення політичних репресій та інших злочинів імперського та тоталітарного режимів».

Щодо військових монументів та меморіалів Другої світової війни рекомендується підтримувати їх у належному стані, використовувати з просвітницькою метою, підкреслюючи героїзм українського народу, його приналежність до кола націй-переможниць. Водночас рекомендовано усунути написи, які містять радянську та російську мілітарну пропаганду [24].

Згодом Експертна рада склала список Топ-10 найпоширеніших «російських» урбанонімів, рекомендованих до перейменування. Це імена космонавтів Юрія Гагаріна та Володимира Комарова, поетів і письменників Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Максима Горького, Володимира Маяковського, радянського льотчика Валерія Чкалова, російського селекціонера Івана Мічуріна, полководця Російської імперії Олександра Суворова та радянського героя Олександра Матросова [25]. Єдиного списку осіб і назв, які підпадають під деколонізацію, не існує, що дає органам місцевого самоврядування більше свободи в діях.

Як головний символ імперської політики Росії стали сприйматися пам’ятники та топоніми, присвячені Пушкіну, через їх поширеність в Україні [26]. 7 квітня 2022 року перший Пушкін був демонтований у Мукачевому.

Всього у 2022 році в Україні було перейменовано 9859 топонімів і демонтовано 145 пам’ятників, у тому числі 28, присвячені Пушкіну [27]. Лідером може вважатися Конотоп, де з 2015 року перейменовано майже кожен другий топонім [28]. Часто «жертвами» деколонізації ставали пам’ятники й топоніми росіянам, які не підтримували імперську політику, зокрема декабристам, Олександру Герцену, Володимиру Маяковському, Андрію Сахарову.

Серед лідерів деколонізації – Закарпатська, Львівська, Київська області та Київ. У 2022 році Київська міська рада пропонувала включити у список на перейменування навіть топоніми на честь Миколи Бажана і Павла Тичини, що спричинило протести з боку УІНП та громадськості. З липня 2023 року в Києві демонтували понад 60 пам’ятників, пов’язаних з історією і культурою Росії та СРСР. Надалі планують знести ще 56 об’єктів, перелік яких вже узгодила міжвідомча робоча група [29].

20 вересня 2022 року Львівська обласна рада рекомендувала територіальним громадам демонтувати усі пам’ятники, пам’ятні знаки, меморіали, які символізують тоталітарний окупаційний режим [30]. Більша частина з них – це скульптури радянських воїнів, які активісти презирливо іменують «Альошами», стилізовані «П’єти» Мікеланджело (жінка тримає на колінах убитого воїна), колгоспниці в українському вбранні тощо. У Львові на вулиці Стрийській було завершено демонтаж радянського «Монумента слави», розпочатий ще 2019 року. З початку нинішнього року демонтовано 289 меморіальних об’єктів, пов’язаних із СРСР, залишилося 22. Для підтримки процесу демонтажу було створено робочу групу з питань декомунізації при Львівській ОВА. Подібні робочі групи створено у Тернопільській, Івано-Франківській, Закарпатській, Хмельницькій областях [31]. Існує також міжфракційна депутатська група Львівської обласної ради «Декомунізація та деколонізація Львівщини».

Однак, демонтаж солдатських та колгоспних монументів іноді наштовхується на опір місцевих мешканців і громад. Голова Боринської громади на Львівщині Михайло Шкітак звернувся до поліції через знесення постамента на «Братській могилі радянських воїнів», внесеного до переліку об’єктів культурної спадщини [32]. Мешканці села В’язова Жовківської громади перешкоджали демонтажеві пам’ятника колгоспниці з хлібом на рушнику та косою на голові, який нагадував їм політикиню Юлію Тимошенко. [33]. У селі Смиків Сокальської громади староста Віталій Левицький не дозволив знести пам’ятник радянському воїну. [34]. У селах Кінашів та Загір’я-Кукільницьке на Івано-Франківщині, місцеві жителі теж виступили за збереження пам’ятників радянським солдатам [35].

30 січня 2024 року голова Львівської ОВДА Максим Козицький повідомив, що в області знесено усі 312 радянських пам’ятників. Вочевидь з часом слід очікувати впровадження досвіду Львівщини та Івано-Франківщини по знесенню пам’ятників радянським солдатам, у тому числі надмогильних, в інших регіонах, що може призвести до конфліктів, адже серед похованих у братських могилах люди часто вбачають не «російських окупантів», а своїх родичів та земляків.

Поки що не набула поширення практика апропріації імперської спадщини замість її знищення. Прикладом може бути лише знаменитий монумент «Батьківщина-мати» в Києві. У серпні 2023 року на його щиті герб СРСР замінили на український Тризуб. Таке рішення підтримали 85% учасників голосування в додатку «Дія» (662 тисячі осіб), і влада прислухалася до громадської думки.

Деколонізація свят

Наявність єдиного календаря «червоних» та «чорних» дат є важливою складовою національної ідентичності. Політика пам’яті у цій сфері включає поступове усунення з календаря радянських/російських свят (1 травня, 9 травня) чи наповнення їх новим змістом (8 березня як день боротьби за права жінок, Новий рік без Діда Мороза), заснування нових українських свят (День захисників і захисниць України, День української державності (День Хрещення Русі)), переведення більшості релігійних свят з юліанського на новоюліанський календар (щоб не мати спільних святкових дат із росіянами).

Ключовою зміною стало скасування Дня перемоги. Якщо до 2022 року свято 9 травня сприймалося абсолютною більшістю (80%) дорослого населення як таке, що має значну особисту символіку, то у 2022 році для значної частини респондентів воно перейшло до розряду пережитків минулого (36%). Сьогодні для 80% респондентів це День пам’яті і лише для 15% – День Перемоги (у 2018 році таких було 58%). У 2023 році 62% українців підтримали вшанування памʼяті про Другу світову війну 8 травня.

Зміна суспільних настроїв миттєво призвела до зміни державної політики. Якщо 9 травня 2022 року Президент Зеленський обіцяв, що «зовсім скоро в Україні буде два Дні Перемоги. А в когось не залишиться жодного» [36], то в 2023 році він же ініціював установлення Дня пам’яті та перемоги над нацизмом 8 травня. Відтак, згідно з рішенням Верховної Ради, тепер пам’ять про Другу світову війну на державному рівні вшановуватимуть лише 8 травня – і цей день офіційно буде вихідним.

Влада вкотре дослухалася до громадської думки і коли за результатами опитування у «Дії» майже 62% із 2,1 млн учасників проголосували за збереження вихідного дня 8 березня.

Деколонізація перебуває на стадії розчищення будмайданчика

Слід звернути увагу на думку Данила Судина, що деколонізаційні практики виявляються свідченням тієї ж колонізаційної залежності. Він посилається на твердження Едварда Саїда, що рух колонізованих часто впадає в пастку залежності від колонізатора: всі перетворення відбуваються під гаслом «Геть від колонізатора!» [37]. Як наслідок, історія країни перетворюється на історію тисячолітньої боротьби з «одвічним» ворогом, що збіднює культуру, узалежнює історичний наратив від наративу колонізатора. Ілля Кононов вказує на негативні наслідки відкидання всієї спільної історичної і культурної спадщини для України [38].

На сьогодні політика деколонізації не має позитивної програми, а її риторика зводиться до «очищення» сплюндрованої «орчими мітками» «священної землі» та «випалювання» всього ворожого в собі. Український наратив російсько-української війни, як зіткнення варварства і цивілізації, «орків» та «воїнів світла», Орди і Європи, виразно антагоністичний цінностям деколонізації. Будь-яке будівництво розпочинається з підготовки будмайданчика, потім заливають фундамент і зводять будівлю. Схоже, що у сфері деколонізації все ще триває розчищення будмайданчика. 

У публікації використано світлини, надані Автором.