чого ми хочемо від поезії?
я — нічого
от тільки щоб вона
заглянувши в очі нам
бачила там
себе
Назар Гончар
Назва події, яка відбулася в Дрогобичі 15–16 червня 2025 року промовиста і продумана. «вірші в укриттях / укриття у віршах» на перший погляд є забавлянням з інверсією, проте після семантичного вдивляння стає зрозуміло, що вона цілком серйозна, до того ж відверто співзвучна психологічно-культурному станові воєнних років.
Поезія стає загроженою через війну, адже не може розгортатися і квітнути у звичних для себе формах. Війна витісняє поезію, спускає її в укриття, де вона мусить захищати себе, страхуватися від ризиків і викликів, небезпек і загроженостей. Ідея цієї назви виникла в середовищі організаторів Міжнародного фестивалю імени Бруно Шульца в Дрогобичі, коли традиційне читання і коментування віршів відбувається в укритті одразу від початку, аби на випадок повітряної тривоги не було перерваним. Перебування в укритті від старту події змушує насенсовлювати цей формат і бачити в ньому не лише організаційно-безпекове рішення, а в цьому рятунку від загрожености мислити щось більше. Тож вірші мимоволі отримують обернений статус: самі стають укриттям для тих, хто їх пише, читає, коментує, сприймає і переживає. Поезія стає укриттям, вона починає бриніти захистом, навіть якщо перші слова вірша в умовах війни можуть бути болем, криком, розпачем, воланням люти.
Бо й справді, під час війни досвідчуємо інший модус поезії та її сприйняття, аніж це було раніше: вона стає емоційно підсиленим відчуттям реальности, рефлексійно гострим її віддзеркаленням. Це не просто загально-універсальні почуття чи виклики, а щось, що дуже концентровано притягає нас до головної теми: воєнна реальність. І в таких обставинах поезія стає не проповіддю, не славнем, не польотом чи втечею, не мудрим і зваженим висловом, а чимось, що засвідчує неміч, що є не усвідомленим, а лише щойно відчутим і висловленим станом і досвідом.
Для багатьох поціновувачів літератури це суттєва трансформація того, що ми традиційно, у не-воєнних обставинах називаємо поезією. Дехто, зрештою, навіть не готовий до такої зміни. Насправді цілком резонно порушувати питання про мистецьку якість текстів, що виникли в період найбільшого виклику, проте так само неможливо гостро не звернути увагу на доглибну зміну того, чим поезія в принципі може бути. Чим вона не те, щоб обовʼязково має бути, але чим вона стає. Йдеться, напевно, про засадничу ознаку нашої взаємодії з нею. Нашого спів-розуміння і спів-буття. Того, як ми ставимося до неї. З вимогою — чи розумінням? З напруженим очікуванням — чи спів-переживанням? Чи ж не тоді, коли ці розуміння і спів-дія стаються якнайглибше і якнайвиразніше, то й питання про якість текстів — уже й не дискусійне.
Але мені відчувається, що воєнна поезія не завжди про примат якости. Радше про примат щирости і правдивости. Одразу хочу застерегтися, що мені не йдеться про якусь чорну-білу зміну акцентів, аж ніяк не йдеться про те, щоби відтепер вважати якість поетичного твору його другорядною характеристикою. Як виявляється, динамічність нашого часу стосується й доволі оперативного селекціонування текстів-одноденок від тих, які мають властивість звучати у довшій перспективі. Тож поки справа дійде до якоїсь зваженої «експертизи», багато що саме по собі займе свої природні місця. Мені радше йдеться про важливу зміну, яка стається з поезією воєнного часу. А якщо не зміну, то про якесь засадниче увиразнення щодо неї, але таке, що його не можна відрегулювати штучно, якось запрограмувати, сконструювати.
Бо поезія — така ж, як і ми. Вона боїться, тривожиться, лютує, називає надломи. Не дає вихолощених відповідей, не формулює рецептів, не є безстрашною, беззаперечно відважною. Вона так само, як і ми, може бути розгублена, може висловлювати страхи, тривоги, окреслювати безпомічність. Бо вона — це і є ми. Разом із нами вона артикулює те, що бачимо, чуємо і відчуваємо. Та парадоксально, що в цьому водночас і її сила. Сила вислову, відвага називання. Коли називаєш, то усвідомлюєш, і тоді мовби долаєш страх невідомого. Названа реальність є кроком до реальности осмисленої. Поезія в цьому процесі перебуває на засадах авангарду. Адже саме вона оперативно і живо реагує на найголовніші подразники. Майже пряме включення. Пряма реакція, прямо тут і зараз, наче інстинкт одразу підняти те, що впало. Воно не може лежати ні на секунду довше.
Коли хочу окреслити роль необрамлених, але щирих, документально-безпосередніх та емоційно наснажених голосів у дискурсі війни, то згадую собі Василя Стефаника. Одного разу мене спитали, в чому ж найголовніша характеристика його творчости. Моя відповідь збігається із тим, як мислю воєнну поезію в Україні (що не значить, що узагальнено прирівнюю її до текстів новеліста): перебуваючи, на межі, поруч прірви, — дивишся на неї, не відвертаючись, натомість робиш це очі в очі. Зустрічаєшся з прірвою, не намагаючись втекти від неї, а усвідомлено приймаючи її. Зустрічаючись із проблемою очі в очі, ти водночас зустрічаєшся зі своїм автентичним «я». Прозираючи тріщини ситуації, а водночас прозираючи себе — починаєш лікування. Адже долаєш страх і відважуєшся усвідомленням.
Бо поезія не лікує, якщо лікування сприймати як чарівну пігулку, яка майже без нашої участи має щось зробити, щось поправити, якось «розрулити» ситуацію. Втім, лікування теж можна трактувати по-різному. Якщо воно передбачає нашу участь, усвідомлення і прийняття того, що коїться, а воднораз осмислення — то так, поезія може лікувати. Та вона лікує радше як каталізатор. Бо навіть якщо відчуватимемо відторгнення від її модусу, від того, яка вона разюча, як сильно вона звучить, — можемо своєю реакцією вийти на такий режим осмислення, який буде доречний нашій особистісній конфігурації.
Та завжди є оте «з іншого боку».
Бриню переконанням, що важливим є перманентне пригадування, що метою людського життя є духовний ріст, багатство почувань, і врешті — спасіння. Тому в такому суспільному стані, як війна, який є викривленням — хоча історики вважають, що це норма — поезія також стає способом калібрації з первинним задумом щодо людини. Війна не має забирати найбільш базових поклИкань людини, які водночас є найбільш глибокою сутністю її життя. А це — пізнати себе, бути цілісним, мати можливість від рефлексувати все, що з тобою відбувається. І насправді в такому руслі поезія не стає ескапізмом, вона, проходячи всі кола страждань, болю, травмування, стає гірким бальзамом, який приводить людину до тями і пригадує їй про щось більше, ніж…
Бо людина покликана жити: у повноті молитви, у повноті само-усвідомлення, у повноті концентрації і рефлексії, у повноті усвідомлення проминання і людської немочі, отже у потребі бути в гармонії з життям і плідністю. І це не дистанціювання, не уникання, не ухиляння, а цілком навпаки: зустріч із межею дає стимул, каталізує, животворить. Є паливом.
Повнота життя є перемогою. А поезія, яка своїм синкретизмом і рефлексією є свідченням гармонії, — стає мобілізаційним ресурсом. В умовах війни вона спершу є дефрагментацією, артикуляцією шоку, потім же — стає збиранням себе докупи. Спершу — одними авторами, потім — іншими. Спершу — одними віршами, потім — іншими.
Війна наче децентралізовує екзистенційний стержень, тож людина наче не зовсім рівно рухається своєю віссю, відчуває себе розлаштованою, збитою з маршруту. Частина поетичних творів, які постають в часі війни (і які стають авангардовою літературою цього періоду), теж є безпосереднім втіленням цього розлаштування. Але є й інші тексти. Вони виникають, може, трохи пізніше, може, своїм модусом не авангардують, проте мимоволі центрують нас, налаштовують локатор, ладять вісь. Вісь того, що обороняємо, охороняємо і плекаємо, за що боремося і за що живемо.
Тому поезія, яка не безпосередньо, не прямим текстом чи гострим фокусом звертається до війни — не є автоматично вежею зі слонової кости. Вона є неминучою потребою, конечним пригадуванням, стержнем, який не дає забути чи розвіяти головне призначення людини: бути. Але зростаючи і вібруючи в умовах війни, думанні про неї, всілякому переживанню парадигми воєнних викликів, поезія у той чи той спосіб війни стосується. Вона завжди є рефлексією про неї. Бо пережила дефрагментацію, бо була розкладена, а потім складена докупи. І тепер, навіть якщо повертається на круги своя, вже насправді є зовсім іншою. Віднайденою, оновленою, ще раз само-пізнаною. І навіть якщо непрямо рефлексує про воєнні реалії, у своєму узагальненому погляді чи культуротворчій емоції теж є пережиттям воєнного жахіття. Бути, жити і духовно функціонувати тепер має геть інше навантаження. Може, й цінніше, ніж раніше.
Текст підготовлено на основі виступу під час «розмови про рятівну силу поезії та терапевтичний вимір віршів» (Дрогобич, 15–16 червня 2025)
