Сталінські масові репресії були однією з найтравматичніших подій совєтської історії. Коли у 1956 р.комісія Шверніка – Шатуновської доповіла ХХ з’їзду КПСС про те, що тільки з 1934 по 1941 роки було репресовано 19 мільйонів 800 тисяч осіб, а з них 7 мільйонів 100 тисяч розстріляно, з’їзд жахнувся і закрив ці цифри від широкого загалу [9]. Такою закритою ця тема залишалася в СССР аж до періоду Перестройки і Гласності. Пам’ять про «Архіпелаг ГУЛАГ» почала активно повертатись у Росію вже за часів Бориса Єльцина. Але ця тенденція виявилася нетривалою і нестійкою. Після приходу до влади В. Путіна збереження і поширення пам’яті про сталінські репресії, хоча і не було заборонено, але й не заохочувалось владою. Правозахисну організацію «Меморіал», котра досліджує політичні репресії в СССР, намагались примусити визнати себе «іноземним агентом» тощо [1]. Місцями пам’яті, пов’язаними з ГУЛАГом, держава не надто опікувалася, фактично покинувши їх напризволяще. Ті нечисленні, які ще зберіглися, знаходились у плачному стані. Показовою тут є доля некомерційної організації «Меморіальний центр історії політичних репресій «Пермь-36», яка у березні 2015 р. заявила про припинення діяльності та початок процедури самоліквідації: «не маючи можливостей для виконання статутних завдань і розуміючи безперспективність подальших переговорів», – йшлося в повідомленні Правління АНО «Перм-36» [2].
Меморіальний музей «Пермь-36» було засновано в 1996 р. на місці закритої у 1988 р. виправно-трудової колонії на Уралі. Це – єдиний вцілілий табір, побудований у роки сталінського терору, який майже не змінився з тих часів: на 14 тис. квадратних метрів за парканами і колючим дротом розташовано 20 бараків. За часи сталінських репресій більше трьох тисяч політичних в’язнів пройшли через цей табір, у період «застою» Леоніда Брежнєва – ще близько тисячі. Основний контингент становили націоналісти з України і Прибалтики, так звані «бандерівці» та «лісові брати» [3].
Проблеми з владою в музею почалися ще в 2013 році – у другу путінську каденцію, коли на державному рівні посилились процеси «покращення історії». В результаті колишній губернатор Пермського краю Олег Чиркунов (який спробував перетворити «Перм-36» в «галерею сучасного мистецтва світового класу»), був звільнений. Йому на зміну прийшов «відданий Путіну» Віктор Басаргін. Фінансування музею одразу було зменшено [4]. Всі спроби переговорів з адміністрацією Пермського краю про збереження музею ГУЛАГу, «як справжнього музею історії політичних репресій в СССР і як унікального історичного пам’ятника, виявилися безрезультатними». З початку 2014 р. музей знаходився під загрозою закриття. Уряд краю припинив сплачувати рахунками установи, отже, зросла заборгованість за комунальні послуги. Навесні 2014 р. через борги в музеї відключили воду і електрику. У травні 2014 р. звільнили директорку «Пермі-36» Тетяну Курсину. Тоді ж музей перереєстрували з бюджетної державної установи в автономну державну установу культури. В червні ще більше скоротили фінансування і призупинили екскурсії. Роберт Латипов, керівник місцевого відділення правозахисної організації «Меморіал», почав збір підписів для «порятунку музею». Комуністична партія, в свою чергу, звинуватила музей в «пропаганді фашизму». Як пише оглядач Breitbart Мері Честейн, незважаючи на те, що петиція комуністів зібрала менше підписів, ніж петиція «Меморіалу», влада підтримала противників музею, зокрема ще й тому, що в таборі відбували ув’язнення «українські та литовські націоналісти, які боролися проти СССР» [5].
Останній директор «Пермі-36» Віктор Шмиров вважає це суто політичною справою і пояснив кореспондентові Бі-бі-сі, як змінилася концепція музею з приходом нового керівництва. «Меморіал не зникне, але музей захопили люди, яких призначила нова влада, і повністю змінили його. Тепер це музей про табірну систему, але не про політичних ув’язнених. Вони не говорять про репресії або про Сталіна», – каже Шмиров. На його погляд, музей стане іншим і втратить своє значення [3].
Нещодавно з’явилися повідомлення, що перша виставка після переходу музею під контроль держави буде присвячена засобам охорони та способам утримання ув’язнених. Таким чином музей історії політичних репресій «Пермь-36» може перетворитися на музей співробітників ГУЛАГу. Про це у березні 2015 р. повідомив порталу «Грани.Ру» член правління міжнародного товариства «Меморіал» Олександр Каліха [6].
Виглядає так, що зосередивши всю свою увагу на героїчному міфі про Велику вітчизняну війну путінська пропаганда спробувала витіснити з пам’яті «країни переможців» тему масових репресій в СССР та «табірну тему». У державі, де генералісимус Сталін зветься «ефективним менеджером» та тріумфатором, тепер не дуже зручно говорити про архіпелаг створених ним концтаборів. Міф Великої вітчизняної війни і Великої перемоги не дуже корелюються з ГУЛАГом.
Попри це російське громадянське суспільство з 2007 р. відновило традицію відзначати 30 жовтня День пам’яті жертв політичних репресій. У багатьох містах країни проходить акція «Повернення імен», учасники якої зачитують імена загиблих за часів сталінського терору. Слід зазначити, що на 2007 р. на території колишнього СССР було створено 1140 меморіальних дошок і пам’ятників жертвам терору – каменів, хрестів, обелісків, дзвонів, барельєфів і фігур ангелів [7]. Здебільшого їх будували не за державні кошти.
А утім, майже через два десятиліття після приходу до влади, Володимир Путін врешті дозволив говорити «про це». Зробили за принципом: якщо не можна подолати процес, його треба очолити. Тему не лише було легітимовано – «цар» вирішив побудувати величезний пам’ятник жертвам сталінських репресії – так звану «Стіну скорботи».
Цьому передувала ще одна важлива подія. 27 вересня 2017 р. у Москві на Бутовському полігоні НКВС було відкрито найбільший в країні меморіал пам’яті жертв політичних репресій – так званий «Сад пам’яті». Це символічний «розстрільний рів», що проходить на тому ж рівні, де знаходяться тіла розстріляних в похоронних ровах, розташованих поруч. Уздовж рову встановлені гранітні плити. На їх поверхні викарбувані імена убитих на полігоні в період з 8 серпня 1937 по 19 жовтня 1938 року. Імена загиблих згруповані по датах розстрілів, а всередині списку – в алфавітному порядку за прізвищами. Всього – 20762 імені. Загальна довжина пам’ятника становить 300 м, висота – 2 м. Меморіал знаходиться на території яблуневого саду, посадженого в 1970-х роках співробітниками КГБ. Тут немає похоронних ровів, а збережені яблуні тепер – як символ пам’яті про всіх постраждалих. Меморіал «Сад пам’яті» став одним з найбільших пам’ятників жертвам політичних репресій за совєтських часів. Ініціаторкою спорудження пам’ятника була громада храму Свв. Новомучеників і сповідників Російських. Концепцію пам’ятника розробили протоієрей Кирил Каледа і директор Меморіального науково-просвітницького центру «Бутово» І.В.Гарькавий. Проект підготував архітектор А.Н.Жернаков [8].
Проте основна меморіальна подія року відбулась за місяць. 30 жовтня 2017 р. в Москві на перетині проспекту Академіка Сахарова і Садового кільця була встановлена «Стіна скорботи» – перший загальнонаціональний пам’ятник жертвам політичних репресій. Самим зведенням цієї «Стіни» держава немов би визнала замовчувану тривалий час політику терору і репресій злочином. Тридцятиметрова композиція з бронзи і граніту – це барельєф із зображенням людських фігур, які символізують репресованих. На пам’ятнику написано слово «Пам’ятай» двадцятьма двома мовами. Територію навколо меморіалу вимощено камінням, які привезли з колишніх таборів і тюрем ГУЛАГу. «Стіна скорботи» складається з символічних коридорів-арок, пройшовши крізь які кожен немовби ділить для себе історію на «до» – коли кожен міг стати жертвою «великого терору», і «після», коли цей пам’ятник, на думку його творців, має нагадувати людям про те, що травму репресій необхідно пам’ятати і зберігати як частину свого коріння. За даними Фонду Пам’яті, монумент коштував 300 мільйонів рублів з держбюджету, а сума добровільних пожертв від народу досягла 45 282 138,76 рубля [9].
На відкритті був присутній президент Росії Володимир Путін. «Сьогодні, в столиці ми відкриваємо «Стіну скорботи» – грандіозний, пронизливий монумент – і за змістом, і за своїм втіленням. Він волає до нашої совісті, почуттям, до осмислення періоду репресії, співчуття їх жертв», – заявив він у своїй промові. Путін сказав також, що політичні репресії – це злочин, який не може бути виправдано «ніякими вищими благами народу». Глава Російської держави зазначив, що за часів сталінського терору мільйони людей були оголошені ворогами народу, розстріляні або скалічені. «Чіткість і однозначність позиції щодо цих похмурих подій служить потужним застереженням до їх повторення», – додав він. «Нам і нашим нащадкам треба пам’ятати про трагедію репресій, про ті причини, які їх породили». Разом із тим Путін застеріг росіян, що «це не означає – закликати до зведення рахунків. Не можна знову підштовхувати суспільство до небезпечної межі протистояння», – наголосив він. «Зараз важливо спиратися на цінності довіри та стабільності», – заявив російський лідер [10].
Устами інших достойників влада запевнила суспільство, що це тільки початок меморіалізації даної теми. Приміром, напередодні відкриття пам’ятника почесний голова президії Ради із зовнішньої і оборонної політики Сергій Караганов зазначив, що «Стіна скорботи» – це факт державного курсу щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій, і нагадав, що вона була створена за дорученням президента Росії. Він також зазначив, що цим держава говорить те, що від неї чекають: «Терор – це злочин». Ми тим самим звільняємо душу від гріха, який несли в собі, не визнаючи факту репресій. Наступним кроком після установки «Стіни скорботи» в Москві стане відкриття меморіалів Пам’яті по всій країні і музеєфікація колишніх таборів ГУЛАГу, – запевнив С. Караганов [11].
Попри усі запевнення у щирості, російські правозахисники поставилися до цього заходу з недовірою. Так, напередодні було опубліковано звернення групи совєтських дисидентів і колишніх політв’язнів, які закликали не брати участь у відкритті «Стіни скорботи» та інших пам’ятних заходах, організованих Кремлем. Вони заявили, що нинішня влада в Росії тільки «на словах шкодує про жертви совєтського режиму, а на ділі продовжує політичні репресії і пригнічує громадянські свободи в країні». «Не можна розділяти жертв політичних репресій на тих, кому вже можна ставити пам’ятники, і тих, кого можна поки не помічати», – підкреслили дисиденти [12].
Показово, що трохи раніше всіх цих меморіальних подій в Росії відбувся один з найбільш гучних процесів над істориком ГУЛАГу. У грудні 2016 р. голову карельського «Меморіалу» Юрія Дмитрієва заарештували за підозрою у виготовленні дитячої порнографії. (Йшлося про численні світлини його прийомної доньки, яку він фотографував з метою простеження прогресу у лікуванні.) Правозахисники, знайомі зі справою Дмитрієва, назвали звинувачення сфабрикованими. Вони вважали, що головною причиною переслідування історика стала його правозахисна діяльність: протягом кількох десятків років Дмитрієв займався поверненням імен репресованих і пошуком місць таємних поховань совєтських часів. Одним з головних відкриттів Дмитрієва стало урочище Сандармох. Це місце масових поховань неподалік від карельського міста Мєдвєжегорська Дмитрієв разом з колегами з «Меморіалу» виявив в 1997 році. Відтоді Сандармох став точкою тяжіння нащадків репресованих з різних країн. Завдяки Дмитрієву тисячі людей дізналися про долю своїх рідних, змогли знайти місце їх поховання і з’ясувати імена людей, котрі підписали і виконали неправосудні вироки 1930-х років. Справу сфабрикували одразу по тому, як Дмитрієв оголосив про намір опублікувати списки виконавців злочинів. Саме ця діяльність Дмитрієва в певний момент стала незручною для влади – історик відправили за ґрати, він провів цілий рік в СІЗО [13].
Але й після звільнення переслідування не припинилося. 28 червня 2018 р. Слідчий комітет Росії оголосив про порушення щодо Дмитрієва нової кримінальної справи. На цей раз правозахисника звинуватили в насильницьких діях сексуального характеру, вчинених стосовно особи, яка не досягла 14 років. У той же день Петрозаводський міський суд заарештував Дмитрієва на два місяці.
А як же до питання сталінських репресій ставиться російське суспільство? Саме у період встановлення «Стіни скорботи» російські соціологи провели опитування з цього приводу. Згідно даних ВЦІОМ, більшість респондентів вважають, що репресії мали масовий характер (71%). Понад половина опитаних (53%) зазначили, що від переслідувань з політичних мотивів постраждали невинні люди, а слідство і суд були несправедливими і з порушенням прав людини (66%). При цьому більше двох третин опитаних (65%) погодилися з тим, що репресії були продуманою політикою керівництва країни. Його мета – через каток рабської праці системи ГУЛАГу знищити «стару» і виховати нову людину «комуністичного майбутнього». А втім, згідно цього ж соціологічного опитування – 46% осіб вперше про політичні репресії почули від соціологів. З цих 46% переважна більшість (71%) – молоді люди у віці від 18 і до 24 років, які в більшості своїй заявляли, що «репресії вивчати не треба» [14].
Хоча абсолютна меншість опитаних вважає репресії виправданими (2%) чи частково виправданими (11%), а абсолютна більшість (87%) з різним ступенем сумнівів – цілковито невиправданими або надмірними [14], картина насправді виглядає значно складнішою.
На це вказував відомий науковець Олександр Еткінд. В книзі «Кривое горе: Память о непогребенных» він писав: «Як показують соціологічні опитування, постсовєтське суспільство зберігає живу пам’ять про совєтський терор, але розділене в інтерпретації цієї пам’яті. Інтерпретація неминуче залежить від тих схем, теорій, наративів і міфів, які створюють вчені, письменники і політики. Багато росіян вважають совєтський терор перебільшеною, але по суті, раціональної реакцією на реальні проблеми того часу. Вони вірять, що терор був необхідний для виживання нації, її модернізації та індустріалізації, перемоги у Другій світовій війні і т. ін.» [7, С. 262-263].
Так в імперській свідомості міф Великої вітчизняної витискає і перекриває пам’ять про ГУЛАГ. Ось як, приміром, оцінила роль в’язнів ГУЛАГу у будівництві соціалізму у СССР представниця одного зі спонсорів проекту «Стіни» віце-президентка компанії «Норнікель» Лариса Зелькова. «Історія унікального виробництва «Норнікель», – зазначила вона, – нерозривно пов’язана з історією Норильлагу, важка праця в’язнів якого дозволив в рекордні терміни побудувати унікальне підприємство за полярним колом. Сьогодні, коли ми зводимо нові заводи, запускаємо сучасні виробництва або освоюємо нові родовища, ми вважаємо правильним віддати належне пам’яті тих, хто своєю непосильною працею створював економічну основу нашої країни» [10].
На цьому тлі ще раз згадаймо про опитування 2019 р., в якому роль Йосипа Сталіна в історії країни позитивно оцінюють рекордні 70% росіян (негативно лише 19 %). Отже, не дивно, що поряд із засудження сталінських репресій у Росії існують і створюються музеї Сталіна. Такі діють в Москві (Історичний музейний комплекс «Запасний командний пункт Верховного Головнокомандувача Червоної Армії І. В. Сталіна періоду Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років» в Ізмайлово, т. зв. «Бункер Сталіна»), музеї відкрито у Волгограді, Уфі, Іркутську, Вологді, Махачкалі, Владикавказі. Також музейний статус має дача Сталіна в Сочі. Були пропозиції облаштувати центральний музей Сталіна на ближній дачі в Кунцево, де збереглася вся історична обстановка і безліч предметів того часу. Переважна більшість цих музеїв пов’язана із місцями життя і діяльності Сталіна, зокрема і під час «Великої вітчизняної війни». Певним винятком є Башкирський республіканський музей Йосипа Віссаріоновича Сталіна – відкритий в 2011 р. за підтримки Башкирського рескому КПРФ. Його експозиція тематично охоплює такі теми: 1. «Дитинство і юність Сталіна»; 2. «Сталін – революціонер»; 3. «Роль Сталіна у створенні Башкирської АРСР»; 4. «Роль Сталіна у Великій Вітчизняній війні»; 5. «Сталін і сучасність».
Постає питання: чи може «Стіна скорботи» стати фактом подолання минулого? Чи прагне Росія до «проробки історії» і подолання тоталітаризму? Адже існує певний алгоритм дій, який Росія не пройшла: покарання винних у злочинах не відбулося, сталінізм не було засуджено як злочинний режим, декомунізація з критикою злочинів совєтського режиму не проводилась, до того ж влада не прагне протиставити комуністичні цінності цінностям демократії.
Чим ми, українці, відрізняємся від росіяни у сприйнятті теми сталінських репресій? Багато дисидентів згадували, що навіть за колючим дротом ГУЛАГу російські і українські політв’язні, умовно кажучи, не знаходились по одну сторону барикад. Передусім через те, що одні залишалися імперцями, а інші клали своє життя у боротьбі проти імперії в ім’я будівництва майбутньої нації.
Наостанок наведемо ще одну слушну думку із книги О. Еткінда: «Монументи жертвам совєтського терору встановлює громадянське суспільство, але ресурси, необхідні для того, щоб поставити цей пам’ятник, починаючи з самої землі, контролює держава. Його власна історія все ще складна, і єдине, що варте консесуса, – це місце, де відбувалися вбивства: Бутово, Сандармох, Левашово … Цікаво, однак, що найважливіші пам’ятники споруджені не на самих місцях колишніх таборів і тюрем, як у Німеччині, а біля них. Це «поза-знаходження» відрізняє такі пам’ятники, як Соловецький камінь на Луб’янській площі поруч з будівлею НКВД-КГБ-ФСБ або Шемякінські сфінкси і пам’ятник Ахматовій, що виходять на Неву навпроти петербурзьких Хрестів. Ця практика демонструє, що старий режим не замінений на новий: вони мирно співіснують» [7, 241].
__________________________
1.«Мемориал» объявил бойкот закону об «иностранных агентах»
2. В России закрывают музей ГУЛАГа3. Лоренс Питер. Упоминания Сталина убрали из музея ГУЛАГа
4. The Times: Единственный музей зверств ГУЛАГа закрыли с подачи Путина
5. Breitbart: Вместо «музея ГУЛАГа» в России появится «музей Новороссии»3. Лоренс Питер. Упоминания Сталина убрали из музея ГУЛАГа
6. Музей истории политических репрессий «Пермь-36» превратится в музей сотрудников ГУЛАГа7.Эткинд Александр. Кривое горе: Память о непогребенных / пер. с англ. В. Макарова. – М.: Новое литературное обозрение, 2016. – 328 с.
8.Мемориал “Сад памяти”
9. Емельяненко Владимир. Ожог памяти
10.Путин открыл «Стену скорби»11.Емельяненко Владимир. С шести вечера и навсегда. На “Стену скорби” народ собрал 45 282 138,76 рубля
12. В Москве открыли памятник жертвам политических репрессий13. Плата за Сандармох. Справа Юрія Дмитрієва
14. Емельяненко Владимир. Контуры “большого террора”. В обществе складывается единый взгляд на репрессии.
