Причинки до розуміння російсько-української війни: російська імперська свідомість

Війни починаються іще до того, як вибухнув перший снаряд. Вони виникають у головах людей. У 1990-х роках в Москві, куди я періодично їздив працювати в архівах, нерідко доводилося чути від простих росіян докори, навіть образу через те, що Україна відділилася і тепер «незалежна». Це останнє слово вимовлялося з особливим сарказмом. Варто зауважити, що такі настрої були поширені навіть серед ліберальної інтелігенції. У вірші відомого поета Й.Бродського «На незалежність України» ця образа перетворилася на непідробну ненависть:

С Богом, орлы и казаки, гетьманы, вертухаи,
Только когда придет и вам помирать, бугаи,
Будете вы хрипеть, царапая край матраса,
Строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Серед українців побутувала думка, що з часом росіяни «призвичаються» і звикнуть до самостійної України. Але час спливав, а порозуміння не з’являлося. Під час мого стажування у Вашингтоні у Вудро Вілсон центрі, за кілька років після Помаранчевої революції, я був прикро вражений тим, що мій колега-росіянин, після довгих дискусій (і врешті-решт мого останнього аргументу – апеляції до простої коректності, мовляв іменувати будь-яку людину/країну годиться так, як ця людина/країна сама воліє себе іменувати) – навідріз відмовився вживати по відношенню до України прийменник «в» і вперто говорив «на Україні». За цим «мовним пуризмом» приховувалася імперська свідомість, небажання приймати Україну як самостійну державу, а лише як «украину» Росії.

Час від часу наростало відчуття, що в повітрі з’являється віртуальний присмак пороху. З другої половини 1990-х рр. росіяни бавилися комп’ютерною грою, де російський Чорноморський флот воював з українським за Севастополь, чи  Крим. «Класикою жанру» став фільм 2000 року режисера Олексія Балабанова «Брат-2», де «брат Вітя» з вигуком «Ви мені, гади, іще за Севастополь відповісте!», вбиває в Чикаго українського «братка». В цьому пророчому фільмі, як справедливо зазначив російський кінокритик, було виявлено все те, що визрівало в Росії довгі путінські роки: «Настав час сказати відверто: це – «нормальний» російський фашизм, заквашений на імперському шовінізмі, месіанстві і неприйнятті Західного світу – Америки, насамперед»[1].

Протягом десятиліть в СССР (складовою якого була Україна), в історіографії та публічному дискурсі панувала концепція «дружби народів», яка вдало приховувала совєтський тип імперіалізму і колоніалізму. Всі роки незалежності офіційна українська наука з різних причин досить мляво досліджувала російську ментальність та ідентичність. На повний зріст проблема російського імперського менталітету постала лише тепер, коли ворог шматує нашу державу і вбиває наших людей. Необхідно звільнитися від ілюзій і зрозуміти, що така політика Кремля стала можливою внаслідок суспільної свідомості росіян, які масово цю владу підтримують.

Серед численних праць, в яких висвітлено історію Російської імперії, не так багато таких, котрі присвячені особливостям формування імперського менталітету росіян. Цю лакуну закривають останні роботи британського історика Джефрі Хоскінга «Росія: народ і імперія, 1552-1917» та «Правителі і жертви: росіяни у Совєтському Союзі»[2]. Історик звернув увагу на таку рису Росії як споконвічну дихотомію між імперією і громадянською нацією. Росія, на його думку, завжди була не національною державою, побудованою на основі народного суверенітету, а метрополією, яка об’єднує навколо себе підкорені колонії. Особливість російського імперського націоналізму полягала у тому, щоб утримувати «братні народи» в єдиному «дружньому» ярмі. Імперська ментальність росіян була нерозривно пов’язана з авторитарною системою управління. Згодом  аналогічна імперська структура, що існувала в Російській імперії, відтворила себе і в СССР.

Коріння і характерні риси російської імперської свідомості ґрунтовно проаналізував у своїй розвідці петербурзький історик Євген Анісімов. Він стверджує, що російська національна свідомість посуті є імперською свідомістю. «Російської національної свідомості як цілісного явища, як комплексу різнорідних ідей і громадських почувань в оцінці себе і світу ще не відбулося, бо раніше, ніж росіяни усвідомили себе як націю, вони усвідомили себе імперією». Завдяки потужній експансії деспотичної держави (приблизно з середини XVI століття), виникла Російська імперія, а її цінності стали цінностями свідомості російських людей, вважає Є. Анісімов[3].

Хоча сама Російська імперія де-юре склалася значно пізніше (на поч. XVIІІ століття), «окрема модель московської ідентичності сформувалася тут десь у XV-XVI ст. Цю модель вибудувану на ідеї вірності цареві, оперту на сприйняття московського православ’я як єдиної і істинної релігії та обмежену кордонами великокняжої (пізніше царської) держави, можна вважати за далеку, а все-таки пряму попередницю російського імперського і національного проектів модерної епохи», – зауважує також професор з Гарварду Сергій Плохій.[4]  

Серед причин, які зумовили специфіку російської імперської свідомості, Є.Анісімов виокремлює передовсім деспотичну, репресивну в своїй основі владу московських самодержців, рабський менталітет народу, заснований на кріпосному праві, ієрархії не васалів (як це було в Європі), а державних рабів, тривалу відсутність в суспільстві станового ладу, самоврядних міст, загальний дух несвободи і придушення особистості державою і в ім’я держави. Варто врахувати особливості історичного шляху від Московської Русі до Росії, формування її ідеології з характерними уявленнями про якусь особливу роль Росії і росіян в світовій історії («Москва – третій Рим», виняткова релігійна чистота православ’я, «право» Росії на «спадщину» Візантії), які надалі стали основою для імперських стереотипів, а також особливості системи міжнародних та геополітичних координат т.зв. «правил імперської гри», до яких, зокрема, належить ідея розподілу світу на зони панування та впливу, тощо.

Всі ці обставини призвели до формування специфічної моделі імперського мислення. Збереження та розширення імперії завжди сприймалося як головна мета і завдання Росії, (інколи всупереч економічній доцільності та здоровому глузду). Ці принципи залишалися незмінними як для російських царів, так згодом і для Й.Сталіна, а наразі помітно проявилися і у свідомості В.Путіна. У свій час Й.Сталін вихваляв російських царів, котрі «збудували велику державу аж до Камчатки»[5]. Натомість В.Путін і патріарх Кирил пишаються Рюриковичами, які розширили країну у 7 разів[6]. 

В імперській свідомості саме Москва продовжила «збирання» «споконвічних російських земель». Ці землі ототожнено з територією, на якій коли-небудь жили або живуть слов’янські народи. Звісно, що збирання це відбувалося навколо пупу землі – Білокам’яної. При цьому Є.Анісімов підкреслює, що ця імперська слов’янська автохтонність грунтувалася на ідеї переваги росіян над іншими слов’янськими народами, котрих в Росії ніколи не сприймали як самостійні етноси, тим паче як суверенні держави. Тож думка про те, що українці – це самостійний народ, який має свою суверенну державу, в російській імперській свідомості викликає несприйняття. По суті, росіяни ідентифікують українців як росіян, котрі говорять поганою російською мовою[7].

Серед складових російської моделі імперського мислення історик називає також influence legitime, яке трактували як законне – невід’ємне «неотъемлемое» право Росії, виходячи зі своїх міркувань безпеки здійснювати завоювання чужих територій, чи то насаджувати слухняні, або лояльні до Москви політичні режими. Натомість народи, які робили спроби вийти з імперії сприймалися як зрадники і мали нести колективну провину, що виражалося в масових репресіях та депортаціях.

Важливою складовою російського імперського менталітету була ідея «одвічного ворога Росії», який історично змінювався: Річ Посполита (16-17 ст.), Османська імперія (17-19 ст.), Англія (18-20 ст.) і США (20 ст.). У відносно короткі періоди до таких ворогів зараховували Швецію, Японію, Францію, Німеччину, Фінляндію, Польщу і Румунію тощо. Імперський міф, і на цьому наголошує також Дж. Хоскінг, був космополітичний і месіанський: «Третій Рим» мав захищати православ’я по цілому світові. Інший міф – більш національний – «собіраніє русскіх зємєль».

В період появи ідей націоналізму і шовінізму імперська свідомість росіян в значній мірі їх інтегрувала. Усталені в імперській свідомості образи зовнішніх і внутрішніх ворогів Росії – «поганих бусурман», «пихатих полячішек», «дурних хохлів», «жидів, що продали Христа», взагалі всіх «нехристів», «німців» органічно увійшли в ідеологію російського шовінізму, яка посіла чільне місце в політиці з часів Олександра III[8].

Видається, що саме звідси ще одна імперська риса – презирство, неповага і глузування над культурою, мовою, традиціями підкорених народів, які росіяни, переважно, ігнорували. Зазначимо, що на практиці державою керувала космополітична, багатонаціональна еліта – не обов’язково православна (наприклад, балтійські німці) чи навіть християнська (були й дворяни-мусульмани). Російські царі здебільшого також не були етнічними росіянами, а російську мову місцеве дворянство вважало мовою селян і пріоритет надавали французькій.

Російська творча інтелігенція, з моменту її появи у XIX ст., активно долучилася до участі в творенні імперського проекту і виступала в ролі його трубадурів. Як доводить американська дослідниця Ева Томпсон, такі класики російської літератури як Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Лев Толстой продемонстрували в своїх кавказьких творах агресивний російський націоналізм, що створював основу для російського колонізаторського пафосу[9].

Принагідно слід згадати, що класик української літератури Тарас Шевченко, в поемі «Кавказ», висловив абсолютно інші почуття – симпатію до гірських народів у їхній мужній боротьбі за свободу.«Не вмирає душа наша, не вмирає воля» – писав він, звертаючись до всіх народів, уярмлених царатом, та закликав «Борітеся – поборете!», адже «за вас правда». Митець закінчує поему зверненням до загиблого друга (якому й присвятив твір), «доброго», «незабутнього» Якова де Бальмена, котрий загинув не за рідну Україну, а «випив з московської чаші московську отруту». Не випадково, що ця поезія виявилась дуже суголосною настроям учасників Української Революції Гідності. Уривок з поеми «Кавказ», читав в сюжеті, знятому на Майдані режисером Сергієм Проскурнею, Сергій Нігоян, який став одним перших героїв «Небесної сотні»[10].

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. російська філософія обґрунтувала і розвинула стару православну ідею про певну «велику духовну місію» Росії, про «вселенську російську душу», «очищення світу» православ’ям тощо. Росії приписувалася особлива роль у світовій історії. Врешті-решт ці імперські ідеї російської інтелігенції проникли в літературу, мистецтво, стали потужною основою імперської свідомості.

Революція 1917 року, здавалося, зруйнувала Російську імперію, але після тимчасового розпаду, більшовикам вдалося не лише зібрати її докупи, але й значно зміцнити на основі комуністичних ідеалів та принципів нову країну – СССР. Російська імперська свідомість швидко оговталася від шоку, завданого їй буремними подіями. Невдовзі «червоний імперіалізм» з його комуністичним месіанізмом, ідеєю світової революції та Москвою як осередком нового світу, став логічним продовженням експансіонізму та «збирання споконвічних російських земель».

У середині 1930-х рр. в родині рівних братніх народів СССР з’явився старший брат – великий російський народ, який, виконував в новій імперії роль «цементуючої» панівної нації, та сприяв русифікації неросійських народів. Натомість, створена сталінськими ідеологами історико-ідеологічна концепція «дружби народів», через перманентну фальсифікацію історії прагнула видати совєтський тип колоніалізму за ідеальне вирішення національного питання, а совєтську великодержавну політику русифікації – за політику інтернаціоналізму[11].

В передвоєнні роки в сталінській пропаганді виразно зазвучав міф про «вороже оточення». Він завжди набирав обертів тоді, коли сама Росія-СССР загрожувала світові, ставала небезпечним агресором. У 1939 р. Й.Сталін разом з А.Гітлером розв’язали Другу світову війну.

Повернення СССР до імперії і за формою, і за змістом відбулося вже після перемоги у війні. Ця перемога мала величезне значення, адже вона покінчила з принизливою для імперської свідомості нерівністю Росії в боротьбі з іншими імперіями. Після війни Червона імперія досягла піку своєї могутності, СССР став ядерною і космічною державою. Совєтський Союз запанував у Східній і Центральній Європі, його по-справжньому почали боятися у всьому світі.

Війни зазвичай впливають на формування ідентичностей: перемоги зміцнюють національний дух і об’єднують нації, поразки ж їх деморалізують та провокують на певні зміни та корекції. Здебільшого цим останнім переймаються ті країни, що програли війну, адже в своїй поразці вони шукають хиби, які необхідно підправити (красномовними прикладами тут виступають колишні країни гітлерівського блоку і Японія). Натомість СCСР був поодинокою країною серед переможців, яка прагнула використати війну для переформатування своєї ідентичності. На зміну революційному (інтернаціональному) міфу Великої жовтневої соціалістичної революції прийшов міф Великої вітчизняної війни (далі Ввв), щедро замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. Пам’ять війни не стала в Радянському Союзі носієм демократичних ідей антифашизму, як це було на Заході, а продукувала традиційні імперські та націоналістичні цінності,  прикрашені комуністичною риторикою. Принципи свободи було підмінено культом героїзму і жертовністі совєтського народу. Навіть жахливі людські втрати, за які значною мірою несло відповідальність сталінське військово-політичне керівництво, спочатку замовчувалися, а згодом стали предметом особливої погорди – мовляв, саме ми понесли в минулій війні найбільші втрати в світі! Оспівувалися відродження могутності та величі Совєтського Союзу та непогрішимість самого генералісимусу. Парадокс перемоги полягав ще й у тому, що вона була використана Сталіним для посилення своєї влади, а звитяжна боротьба совєтських людей проти нацистів призвела до іще більшого придушення свободи в СССР.

Російський письменник Василь Гроссман у романі «Життя і доля» показав, що перемога над фашизмом – безумовно, необхідна – одночасно стала перемогою Сталіна і тоталітарної радянської держави, початком нової війни між державою і народом. Тож радянська пам’ять війни нероздільно пов’язана зі сталінізмом, відповідно неподільними в цій пам’яті стали свобода і гніт[12].

Міт Великої Вітчизняної, отримав нове життя у брєжнєвський період, коли після «відлиги» до влади прийшли неосталіністи – ветерани цієї війни, які заправляли політичним життям країни впродовж 1970–1980-х років. Саме в період застою пам’ять про війну перетворили на справжній культ. Як засіб підтримки і леґітимації міту про переваги комуністичної системи «Велика Вітчизняна війна» стала знаряддям формування нової совєтської ідентичності.

За часів Л.Брєжнєва було проголошено про створена нової спільноти «совєтського народу» і відповідно нової «совєтської» людини. Цей сумнозвісний «совок» увібрав у себе багато від імперського росіянина, фактично він став його клоном, прилаштованим під потреби ідеологізованої імперії. А перманентне домінування держави над суспільством убезпечувало совєтську імперію від формування громадянського суспільства. Наслідком отримання СCСР статусу наддержави стала його загибель. Втягнувшись до геостратегічного протистояння із Заходом, він не витримав економічного змагання і розвалився.

Важливою особливістю формування російської ідентичності полягало у тому, що тягар (бремя) панівної нації наклав певні обмеження. Це особливо виразно проявилося за часів В.Леніна. Для того, щоб убезпечити імперію від розвалу, в СССР завжди стримували відверті прояви російського націоналізму-шовінізму, такого небезпечного у багатонаціональній країні. До того ж в Советському Союзі не існувало національної російської республіки (напевне, що РРФСР такою не можна було вважати), ані свого окремого ЦК Компартії, що викликало серед великоросів певні нарікання. Але ці позірні поступки давали росіянам практично необмежену владу в цій країні, де домінувала їхня культура і політична еліта. Керівний склад ВКП(б) – члени Політбюро, Оргбюро та Секретаріату ЦК – складалася переважно з етнічних росіян. В період 1930-х років, так само як і надалі під час війни з німцями, туди не потрапило жодного українця[13]. Лише за часів М.Горбачова у вищому керівництві країни почали з’являтися представники національних республік.

Далі буде…