Подолання тоталітаризму і колоніалізму: трансформації культури та ідеології сучасної України*
«Подолання» тоталітаризму – це завдання, яке теоретично і практично стоїть перед усіма народами з досвідом тоталітарного минулого. Утім, Україна має певну специфіку. Незалежна Українська держава постала на руїнах Російської імперії на десятиліття пролонгованої у формі тоталітарного СССР. Згодом Совєтський Союз перетворився на своєрідну колоніальну імперію, в якій Україна посідала місце периферійної колонії. Розпад імперій зазвичай супроводжується доволі болючими і драматичними процесами, і СССР не став винятком. Хоча спочатку розвал «Союзу Непорушного» проходив безкровно, Росія «зосередилась» і згодом вдалася до спроби реваншу – відродження і збирання імперії. Жертвами «старшого брата» крім Молдови і Грузії, які внаслідок російської агресії втратили частину своєї території, стала й Україна. Вагому роль у цих подіях і, зокрема, Російсько-українській війні відіграє фактор ідентичності, а отже історичної пам’яті, які намагаються використовувати обидві сторони: Україна з метою зміцнення власної держави, Росія – з метою деморалізації і послаблення супротивника. Ситуація ускладнюється тим, що внаслідок розвалу СССР, як це зазвичай буває з імперіями, на території незалежних держав утворилися певні гібридні ідентичності як про- так і антиімперські, як про- так і антисовєтські тощо. Отже подолання тоталітаризму доповнюється ще й потребою деколонізації. Ця остання є більш масштабною і складною проблемою, бо в неї, як у ту російську матрьошку, вкладається чимало інших, зокрема й декомунізація. І хоча у сучасних політичних науках через низку причин посткомуністичні і постколоніальні студії важко теоретично та методологічно корелюються [1], в українському випадку їх варто поєднати. І саме на такому підході має ґрунтуватися модерна українська гуманітарна політика.
Серед питань, які буде розглянуто у цій розвідці:
- «Подолання тоталітарного минулого»: світовий досвід
- Чи був СССР колоніальною імперією, а Україна колонією?
- Мова як подолання: «совєтський» чи «радянський»
- Історія: «опрацювання» комуністичного та колоніального минулого
- «Велика вітчизняна війна» як російський імперський міф
- Пам’ять про Голокост як подолання тоталітарної спадщини і європейський вибір України.
«Подолання тоталітарного минулого»: світовий досвід
Хоча в різних країнах процес подолання тоталітарного минулого проходить неоднаково, в ньому все ж можна виділити деякі загальні риси:
– Після скасування колишнього режиму, особливо якщо йшлося про диктатуру, яка підкріплювалася ідеологічно, в суспільстві поширювалося уявлення про те, що попередній державний устрій було засновано, в принципі, на правильних ідеях, які погано реалізовувалися. Такий стан справ склався, наприклад, у Німеччині після 1945 року і в посткомуністичних країнах Східної Європи після 1989 року. В Україні, згідно різних соціологічних опитувань, майже третина населення жалкує про розпад СССР. Так, 2017 р., поряд з визнанням українського громадянства, 27% мешканців України продовжують вважати себе громадянами колишнього СССР. Найбільша частка таких серед жителів Півдня (48%) і Сходу (41%). В інших регіонах – від 17% до 21% [2].
– У посттоталітарних країнах зазвичай звучали вимоги завершити громадську дискусію про історичну пам’ять, підвести риску під минулим, оголосити мораторій на його інтерпретації. У Польщі, наприклад, такий курс асоціювався з так званою «жирною підсумкової рискою», на підведенні якої наполягав перший демократичний уряд Тадеуша Мазовецького. Як аргумент подібної політичної лінії, посилалися зазвичай на необхідність зберегти громадянський мир і цілісність національної свідомості, а також на пріоритет побудови світлого майбутнього стосовно подолання темного минулого.
– Найчастіше вимоги серйозного перегляду минулого лунали з боку груп, що перебували в опозиції ще до відходу старого режиму і надалі домагалися послідовної відмови від старих інститутів і традицій після краху диктатури. Серед головних пунктів подібних вимог – реабілітація жертв, відкриття історичної правди, поіменне виявлення і покарання відповідальних. Усе перераховане, як передбачалося, мало набути втілення в якомусь державному акті. (Усі ці питання відбилися через 25 років після проголошення незалежності України у т. зв. декомунізаційних законах, про які мова піде нижче.)
На думку Галини Михальової, одним з наслідків краху ідеологізованих систем є відхід громадян у приватне життя, який супроводжується небажанням брати участь у політиці, що не сприяє процесам, спрямованим на подолання минулого. Тим часом, допоки ще живі жертви і кати, в соціальному дискурсі присутня їхня взаємна неприязнь, і це сприяє витісненню цієї проблематики на периферію суспільної свідомості [3].
Крім спільних рис, політика пам’яті чи історична політика щодо тоталітарного минулого в різних країнах має також свої розбіжності. Серед типових реакцій, що характеризують державне ставлення до тоталітарного минулого, можна назвати:
Різні заходи можуть поєднуватися один з одним або змінювати один одного у різні історичні періоди. Так, в Іспанії після смерті каудильйо Франко спочатку було прийнято консолідоване рішення всіх політичних сил на користь «забуття і прощення». Неформальний pacto de olvido (ісп. пакт забуття), мав на меті уникнути повторних масових кровопролить. Але за чверть століття стало зрозуміло, що це не допомогло залікувати ран громадянської війни і диктатури. Тому сьогодні в іспанському суспільстві зримо наростає потреба сформулювати відповіді на болісні питання минулого.
В Україні з ідеями «заморожування пам’яті» на кшталт Іспанії активно виступав історик Ярослав Грицак. Але подібна думка не знайшла підтримки у суспільстві. Занадто різним виявився історичний досвід цих двох країн. В Іспанії була громадянська війна і конфлікт поляризувався між правими і лівими громадянами однієї держави. Натомість у постколоніальній Україні конфлікт пролягав між прихильниками «червоної імперії» і незалежності. А українське суспільство після десятиліть замовчування прагнуло до відкриття правди про злочини тоталітарних режимів (Голодомор, масові репресії, депортація кримських татар, Голокост, тощо) і тому ідея пакту забуття не знайшла підтримки.
У Латинській Америці (Аргентині та Чилі) на самому початку демократичного шляху були створені комісії, покликані вивчити і оцінити масштаби політичного насильства і порушення прав людини. Магістральним для них був обраний шлях пам’яті і викриття. В інших країнах при роботі подібних комісій у разі дотримання важливої умови – коли винні в злочинах відкрито зізнавалися в своїй діяльності – покарання не наставало. Якщо колишні кати йшли на це, то у них з’являвся шанс уникнути судового переслідування, і навпаки: якщо вони приховували свої діяння, таке переслідування могло розпочатися. В останньому випадку зв’язки пам’ять-покарання і забуття-амністія замінюються зв’язкою, що сполучає пам’ять з прощенням. Викриття злочинців при цьому не веде до покарання; тим самим заохочується публічне каяття. Такий вибір заснований на переконанні в тому, що для суспільства переосмислення минулого набагато корисніше, ніж покарання злочинців. Найбільш відомим є досвід роботи спеціальних комісій примирення, або «комісій правди», що були створені в країнах Латинської Америки, а також у Південній Африці і Марокко. Їхнім завданням було відновленням картини порушень прав людини і дій державних репресивних органів у періоди диктатури [4].
Специфіка України полягала у тому, що декомунізація відбувалася тут занадто повільно. Це пояснювалося насамперед тим, що після проголошення незалежності влада у країні тривалий час належала посткомуністичним елітам. Першим президентом Україні став колишній ідеолог КПУ Л.Кравчук, а потім червоний директор Л.Кучма. Обидва були типовими продуктами совєтської епохи і не поспішали звільняти країну від її спадщини. Відтак, протягом перебування при владі двох Леонідів (1991–2005 років) питання про люстрацію так і не постало, а потім воно вже втратило актуальність. Питання про подолання комуністичного минулого також не поставало тоді на порядку денному, не кажучи вже про щось типу створених у ряді країн Східної Європи Інстутутів національної памяті. Навіть документи колишнього КГБ, які було вирішено передати до державних архівів, потрапили туди лише частково, а найважливіші залишилися на тривалий час у віданні тогочасних силових структур.
Досвід переосмислення минулого став у переважній більшості посттоталітарних країн необхідною складовою частиною зміцнення демократичних інститутів і демократичної культури. Зразком для Європи, включаючи постсоціалістичні країни, наразі служить німецька практика денацифікації і «подолання минулого».
Як відзначав Сергій Аверинцев у своєму виступі на Міжнародній конференції «Подолання минулого і нові орієнтири його переосмислення. Досвід Росії і Німеччини на рубежі століть» (Москва, 15 травня 2001), сам собою імператив «подолання» свого минулого, тобто систематичної критики поведінки не певних провідників нації, але цієї нації в цілому, і до того ж в її власній свідомості, є цілком новим явищем, для якого немає аналогій в усій людській історії. Коли Карл Ясперс виступив у 1946 році зі своєю знаменитою працею «Die Schuldfrage» (нім. «Питання про провину»), він дійсно формулював завдання, яке досі ніколи не обговорювалося; мається на увазі, звичайно, не спеціальний казус Німеччини, але саме логічну структуру питання про спектр різних ступенів колективної провини [5].
Тоді у постнацистській Німеччині поряд з Карлом Ясперсом, протестантський теолог Карл Барт і перший президент ФРН Теодор Хейс, заговорили про колективну провину і колективний сором, про «колективну відповідальность» німецького народу за Голокост, маючи на увазі необхідність визнання своєї провини і обов’язок її спокутувати. Саме з усвідомлення відповідальності за спадкоємність і розриви в культурі і суспільстві народився концепт «опрацювання минулого».
Німецький історик Гельмут Кеніг визначає «подолання минулого» як сукупність дій і знань, на підставі яких нові демократичні держави ставляться до держав-попередників, сприймають структурну, персональну і ментальну спадщину тоталітарних держав, опрацьовують власну історію [6].
У Німеччині подолання націонал-соціалістичного минулого почалося з юридичних заходів: покарання винних, реабілітації жертв нацизму, перегляду расових законів. Цей процес тривав не одне десятиліття. За ним слідувало історичне дослідження націонал-соціалізму, паралельно з яким ішла персональна та ідеологічна денацифікація, що супроводжувалася критичною оцінкою норм і цінностей нацистського періоду. Перераховані кроки надихалися бажанням державної влади показати широкому загалу людиноненависницький характер колишніх цінностей і протиставити їм цінності демократичні. Весь комплекс «подолання минулого» був ініційований західними союзниками, які прагнули правовим шляхом впоратися з колишньою несправедливістю, пом’якшити страждання жертв, звести до мінімуму можливість повторення того, що сталося, а також зрозуміти причини скоєних злочинів і документувати їх. У 1970-ті роки в Німеччині припинилося замовчування злочинів Третього Рейху, а Голокост став найважливішою частиною національної та культурної самоідентифікації сучасних німців.
Відома німецька дослідниця-культурологиня Аляйда Ассман зазначає, що з досвіду ми знаємо, як держави не терплять, коли їм диктують, що і як потрібно зберігати в пам’яті. Приписами годі чогось досягти – можна лише показати приклад. «Німецька модель» зводиться до того, щоб перевернути логіку формування спогадів, яка полягала в самозвеличенні, і поставити на чільне місце власну провину. У Німеччині на це знадобилося багато років, встигло змінитися ціле покоління. Потрібно було роз’яснити людям, що визнати загальнонаціональну провину – зовсім не означає, як побоюються багато хто, заплямувати образ нації. Навпаки, у нації, у народу, у країни з’являється можливість категорично відмежуватися від злочинів, які були скоєні в їх історії, і голосно заявити про цінності громадянського суспільства.
Аляйда Ассман визначає чотири основні стадії трансформації історичної пам’яті, які пережила Німеччина. Першим був період, який можна було б охарактеризувати як «загальне забуття». Другий період – «пам’ятати, щоб ніколи не забути». Це обов’язковий етап трансформації пам’яті, оскільки майбутнє має вибудовуватися на зустрічі з минулим. Третій період – «пам’ятати, щоб подолати». Це так званий трансформаційний потенціал пам’яті, коли забування йде через запам’ятовування і прощення. Нарешті, вибудовується так звана «діалогічна пам’ять». На цьому етапі відбувається внутрішня реконструкція спільнот, що мають спільну історію, а метою процесу є прагнення обговорити минуле і розібратися в ньому. Визнання колишніх злочинів і травматичних подій стало важливим фактором, який докорінно змінює загальносвітовий ландшафт спогадів [7].
Іншим шляхом у подоланні свого тоталітарного минулого прямує Росія. Відома американська дослідниця Енн Епплбом в публічній лекції «Покаяння як інститут», висловила подив стосовно того, що через десятиліття після розпаду Совєтського Союзу Росія – країна, яка успадкувала дипломатичну і зовнішню політику Совєтського Союзу, його посольства, борг і місце в ООН – і далі поводиться так, ніби не отримала в спадок історію СССР. У Росії не створено національного музею історії репресій, немає також національного місця поминання, тобто пам’ятника, який офіційно визнає страждання жертв та їхніх родин [8].
Слід зазначити, що до певної міри таким напівофіційним пам’ятником жертвам політичних репресій є т.зв. «Соловецький камінь», який було встановлено в Москві на Луб’янці навпроти будівлі КДБ навесні 1990 р. Тоді за часів Горбачова в країні широко обговорювалися репресії совєтської епохи. Але Епплбом наголошує, що відсутність подібних пам’яток свідчить, звичайно, про відсутність обізнаності у громадськості про сталінські злочини. Дискусії щодо репресій потроху припинилися, а російське суспільство так і не притягнуло до суду жодного з винних у тортурах і масових убивствах, причому навіть тих з них, чиї імена були відомі. Трапляється, наголошувала американська дослідниця, що національне покаяння перетворюється в політичний рух. В якомусь сенсі американський Рух за громадянські права в 60-х рр. ХХ ст. був спокутою за жахливі страждання чорношкірих рабів в XIX ст. Натомість у Росії не відбулося ані каяття, ані чогось більш суттєвого. Розпочата за часів Б. Єльцина боротьба з наслідками сталінізму натрапила на тихий опір у середині країни і помалу зійшла нанівець. Перехід від совєтської імперії до нової незалежної Росії виявився вкрай болісним процесом. Невдала спроба інтегруватися в світ західної демократії та економічні негаразди, що спіткали при цьому країну, не в останню чергу були спричинені особливостями національного менталітету росіян. Продемократична еліта була вкрай нечисленною, натомість розвал СССР справив шоковий ефект на російську імперську свідомість. На тлі економічного занепаду виразно проявилася туга за втраченим статусом великої держави, образа за уявне «приниження» Росії Заходом (поразка у холодній війні), «колоніальну невдячність» союзних республік, пошук внутрішніх і зовнішніх ворогів, антиамериканізм і антизахідництво та інші старі імперські комплекси. Звідси був один крок до мрій про реванш і чергове «збирання» імперії.
Через те, що в Росії не відбулося ані «перезавантаження», ані раціоналізації пам’яті про тоталітарне минуле, старі міфи Совєтської держави усе ще залишаються символом минулої величі і засобом патріотичної мобілізації та колективної солідарності з сучасною владою, як це й було за совєтських часів. Така невідрефлексованість пам’яті криє у собі небезпеку. Приміром, на тлі зростання символічної ваги Перемоги у «Великій Вітчизняній війні» (про цей міф ітиметься далі окремо) відновлюється авторитет її «творця» генералісимуса Сталіна. Після приходу В. Путіна до влади збільшилися суспільні симпатії до цього історичного персонажа. У 2019 р., як випливає з березневого опитування «Левада-центру», роль Йосипа Сталіна в історії країни позитивно оцінюють рекордні 70% росіян (негативно лише 19 %).Вперше більше половини опитаних (51%) ставляться до Сталіна з захопленням, повагою або симпатією. Це максимальний показник за останні 20 років. При цьому 46% росіян вважають, що злочини в сталінську епоху були виправдані «великими цілями і результатами», 45% дотримуються протилежної думки. У грудні 2018 р., за даними «Левада-центру», число тих, хто жалкує про розпад Совєтського Союзу росіян досягла максимуму за останнє десятиліття – 66% [9].
У посттоталітарних країнах узагальнені символи і репрезентації важливі з огляду на те, що можуть перешкодити забуванню та сприяють передачі суб’єктивних переживань у колективну пам’ять. Зносячи пам’ятники винним і будуючи меморіали їхнім жертвам, держава і суспільство відкидають свою спадкоємність зі злочинним минулим. Особливість російської політики пам’яті полягає у тому, що в ній трагічні події совєтської історії не знайшли адекватного символу репрезентації. Інтегруючи позитивну совєтську спадщину, Росія не хоче брати на себе відповідальності за злочини комуністичної системи. У той час як офіційна історична пам’ять і наратив не схильні давати об’єктивну оцінку совєтському періоду, російське суспільство, в цілому, також не схильне помістити у осередок своєї колективної пам’яті сталінські злочини. Так зробили німці після Другої світової війни щодо спадщини націонал-соціалізму. Тож Німеччина програла війну, але веде перед у боротьбі за пам’ять. Натомість, небажання російського суспільства визнати власну відповідальність за злочини тоталітаризму неминуче призводить до його солідарності із недемократичною владою. Головною заслугою Путіна у всі часи його перебування при владі росіяни вважають, за даними соціолога Олексія Левінсона, «повернення Росії статусу великої держави» (51%). Вони позитивно реагують на активність лідера, на жорсткість і швидкість відповідних дій: це дає їм відчуття єднання проти ворога – Заходу. Отже не випадковим є те, що прихід до влади Путіна призвів до поступового повернення до авторитаризму й імперіалізму.
Однією з небагатьох політичних сил у Росії, яка завжди активно виступала за подолання тоталітаризму, донедавна залишалася Російська об’єднана демократична партія «Яблуко». Її політичний комітет прийняв 28 лютого 2009 року заяву «Подолання сталінізму і більшовизму як умова модернізації Росії в XXI столітті», в підготовці якої брали участь відомі експерти і правозахисники. Партія «Яблуко» розробила комплексну програму, в якій була сформульована політична оцінка ключових питань історії Росії в ХХ столітті, обґрунтовувалася необхідність подолання сталінізму і більшовизму як головної передумови модернізації Росії, а також уперше було схвалено політичне рішення, в якому було вміщено оцінку сталінської системи і Жовтневого перевороту 1917 року. Зазначимо, що це був ледь не єдиний на постсовєтському просторі документ, в якому ретельно розробили програму подолання наслідків тоталітаризму [10].
Під час обговорення проекту виникла полеміка стосовно питання щодо наступності і спадкоємності сталінізму. Один з ідеологів партії Михайло Амосов виступив із критикою пункту 2 про правонаступництво, в якому йшлося про те, що сучасна Російська держава, як і інші незалежні держави, не несе відповідальності за злочинні дії більшовицького режиму. «Знаєте, – відзначив він, – мені здається, що правильніше було б написати, що саме вона (Росія) несе [відповідальність В. Г.] разом з іншими незалежними державами. Можливо, ми просто не можемо сьогодні це зробити» [10, с.43].
Натомість лідер партії «Яблуко» Григорій Явлінський спробував розподілити відповідальності серед республік Союзу, бо вони всі, як він висловився, «брали участь у становленні комуністичної та більшовицької ідеології». Явлінський також заперечив будь-яку провину у цьому російського народу. «Суть у тому, – наголосив політик, – що у нас інша відповідальність, ніж, наприклад, у Німеччині. Там режим Гітлера був майже формально обраний народом, а у нас були переворот, кривава громадянська війна, терор; була проведена індустріалізація за рахунок голодомору. Навіть після війни народ-переможець піддали репресіям, щоб забезпечити злочинній групі всю повноту влади. Але першого ж разу, коли людям у 1991 році дали можливість вільно зробити вибір, вони цій групі в довірі відмовили» [10, с. 54].
Отож поза рамками знакового документа однієї з найбільш ліберальних партій у Росії залишилось питання про відповідальність російського народу і Російської держави за злочини тоталітаризму. І, можливо, саме в цьому полягає суттєва різниця історичної пам’яті в Росії та в Німеччині.
Як заявила на згаданій зустрічі в Москві Енн Епплбом, Совєтський Союз не був здоровим суспільством. «Мені також здається, – відзначила вона, – що повторювати навіть елементи цього суспільства – це теж не здоров’я, це не буде добре для більшості людей. Треба вжити превентивних заходів у суспільстві, щоб цього не сталося. Треба це розуміти і говорити про це. Як я вже сказала, немає жодної країни в світі, де немає тоталітарної тенденції, де не було б елементів репресій, і кожній країні треба про це пам’ятати і боротися з цим. Якщо цього не робиться, є можливість повторення. Наприклад, у Німеччині, я думаю, ви зі мною погодитеся, що якби вони забули про Голокост, це було б погано для суспільства або для Європи. Якщо Росія і весь постсовєтський світ вирішить ігнорувати свою власну історію, тоді у мешканців цієї частини світу не буде глибокого розуміння людської природи… Що краще ми розуміємо, яким чином різні країни перетворюють своїх сусідів і співгромадян з людей у тварюк, то більше ми дізнаємося, які конкретні обставини призвели до масових тортур і вбивств, то краще ми осягаємо темний бік нашої власної людської натури. Тоталітарна філософія завжди привертала та й зараз залишається привабливою для багатьох мільйонів людей. Нам потрібно зрозуміти, чому це так. І кожна повість, кожні мемуари, кожен документ історії ГУЛАГу є складовим елементом рішення цієї головоломки, бо в них міститься частинка відповіді. Без цього розуміння ми просто можемо в один прекрасний день прокинутися і зрозуміти, що не знаємо, хто ми є» [8].
Розмірковуючи над цією ж проблемою, Еміль Паін зазначив, що досвід практично всіх країн, які пережили тоталітаризм, показує, що відмова від критичного осмислення минулого, від визнання історичної провини та історичних помилок закриває шлях у майбутнє, знову і знову штовхає і владу, і суспільство до дій під гаслом «мета виправдовує засоби». Наслідком стають так звані «модернізаційні зриви» і повернення до автократії [11].
На жаль, у Росії усі ці заклики не були почуті і усвідомлені. Наразі ми спостерігаємо посилення авторитаризму та імперіалізму у путінській державі і в самому російському суспільстві. Воскресіння в сучасній російській політиці старої концепції «ворожого оточення», що була ідеологічною базою та пропагандистським забезпеченням сталінізму, підозрілість і ворожість до всього закордонного, істеричний пошук «ворогів» за кордоном і «п’ятої колони» всередині країни та інші ідеологічні шаблони відроджуються знов в новому історичному контексті.
________________________________
* Повністю розвідку “Подолання тоталітаризму і колоніалізму: трансформації культури та ідеології сучасної України” буде оприлюднено частинами у серії публікацій в авторському блозі Владислава Гриневича на цьому сайті.
[1] Рябчук М. Відміни колоніалізму. Про застосовність методології постколоніальних студій до вивчення посткомуністичних трансформацій у Східній Європі // Науковi записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України 2013. №2. С. 41–58.
[2] Основні засади та шляхи формування спільної ідентичності громадян України. Інформаційно-аналітичні матеріали до Круглого столу 12 квітня 2017р.
[3] Михалева Г. Преодоление тоталитарного прошлого: зарубежный опыт и российские проблемы // «Неприкосновенный запас». 2009. №6 (68).
[4]. Truth v. Justice. The morality of Truth Commitions. / Ed. I.Rothberg and Dennis Thompson. Princeton and Oxford. Princeton University Press, 2000. 310 p.
[5]. Аверинцев С. Преодоление тоталитаризма как проблема: попытка ориентации.
[6]. Кениг Хельмут. Память о национал-социализме, Холокосте и Второй мировой войне в политическом сознании ФРГ. Память о войне: 60 лет спустя. Россия, Германия, Европа. Москва: Новое литературное обозрение, 2005. С.170–182.
[7]. Алейда Ассман: Россияне пытаются стереть из памяти очень многое.
[8]. Эпплбаум Энн. Покаяние как социальный институт.
[9]. «Левада-центр»: 70% россиян положительно оценивают роль Сталина в жизни страны
10. Преодоление сталинизма под ред. Г. Михалевой. М.: РОДП «Яблоко»; КМК, 2009. 160 с.
[11]. Паин Э. Исторический «бег по кругу».
