Скорочена версія лекції Тімоті Снайдера для учасників та учасниць проєкту «Українська історія: глобальна ініціатива» — авторів та авторок майбутнього масштабного викладу історії України, виголошена у Києві 9 вересня 2025 року.
Привіт, я Тімоті Снайдер, і я говоритиму з вами про комунікативні ситуації. Отже, що означає писати для широкої публіки?
Один зі способів думати про наше завдання з написання текстів — це думати про його кінцевий результат: через півтора року або близько того ми будемо рухатися до фінального результату проєкту, в якому у нас буде три мільйони слів тексту, які повинні бути доступними для широкої публіки.
Ці три мільйони слів будуть доступні безкоштовно усім у всьому світі назавжди, і це чудова перспектива. Однак, це створює певний виклик. Було б досить сумно, якби виявилося, що вашу роботу, доступну всьому світу назавжди, неможливо читати.
Я просто хочу запропонувати кілька способів думати про цей виклик. Один з них — розглядати ваше писання у трьох вимірах.
Ваше писання повинно мати глибину. Воно повинно бути вірним своїй темі. Воно повинно охоплювати всі виміри теми.
Ваші тексти повинні встановлювати контакт з текстами всіх інших, наскільки це можливо. Писання повинно торкатися писань інших колег.
І третій вимір — назвімо його висотою. Третій вимір полягає в тому, що ваші тексти повинні бути доступними. Вони повинні бути доступними для будь-кого з доброю волею, хто хоче їх прочитати.
Я збираюся зосередитися на цьому — на цьому вимірі доступності.
Отже, ключ тут — намагатися писати з перспективи читача. Це важлива річ: ми повинні мати емпатію.
Важливо уявляти справжніх читачів у справжніх ситуаціях читання. Уявіть учня старших класів в автобусі, який має домашнє завдання про козаків, і натискає на телефоні, коли з’являється перша сторінка вашої статті про козаків. Чи може цей старшокласник прочитати її в класі? Це і є реальна ситуація читання.
Чи можете ви уявити солдата? Адже солдати багато читають. Чи можете ви уявити солдата, який сперечається з товаришем про назву їхньої бригади? І чи можете ви уявити, що цей солдат шукає статтю, дивиться на перше речення, і читає до самого кінця? Тому що це справжня ситуація читання. Тож ми повинні уявляти людей, які будуть читати, правда? І якщо ми не можемо зробити наші тексти частиною їхньої ситуації читання, то ми не досягли успіху.
Уявіть українського вчителя, який готує навчальну програму на наступний рік. Чи може цей шкільний учитель клікнути на ваш розділ, і підготувати урок? Якщо вона або він не може цього зробити, то ми не досягли успіху.
А тепер уявіть шкільного вчителя, який не є українцем, який є австралійцем, або з Берега Слонової Кістки, або з Каліфорнії, або з Аргентини. Чи можуть вони клікнути на ваш розділ, і підготувати урок? Тож ми повинні починати з емпатії, думати про справжніх людей.
З чим повʼязано питання часу. Ви пишете у певний час, але вас не будуть читати саме у цей час. Тож ми повинні думати про майбутнє. Не лише про місце — у школі, у шанцях. Ми також повинні думати, що читачі можуть читати тексти через десять років, або через 15 років, або, сподіваюся, через 50 років.
Все, що ми можемо просити від читачів, — це добра воля. Ось і все. Але чого ми не можемо просити від читача, так це знань. Ми не можемо просити від читача знань.
Тож ми не можемо очікувати, що читач щось знає. І це добре, адже, відверто кажучи, більшість з нас не знає майже нічого про сфери один одного так чи так. Ви не можете вимагати знання. І це дуже важливо, адже коли ми, наприклад, використовуємо термін, який не є загальновідомим, це не просто прогалина, це момент відчуження. Це момент, коли ми говоримо читачеві, що читач нерозумний, або що читач не належить до нас, а текст не належить читачеві.
Мій наступний пункт полягає в тому, що коли ви пишете, дуже важливо вдаватися до письменницьких технік і використовувати їх без сорому. Важливо не думати: «я занадто академічний, я занадто серйозна людина, щоб розповідати це». Важливо не думати: «я такий натхненний, що можу просто дозволити словам текти через себе». Ви повинні усвідомлювати потребу в структурі. Один зі способів думати про структуру — це перше речення.
Якщо ваш читач прочитає перше речення вашої капсули, чи захоче він прочитати друге речення? Або, встановлюючи нижчу планку: ваш читач читає перше речення, а потім розуміє друге речення.
Тож ваш перший інструмент — це перше речення, перший абзац, перша сторінка.
Цілком добре починати ваш текст з початкового образу.
Цілком добре починати ваш текст з історії.
Цілком добре починати ваш текст з опису, картини.
Цілком добре починати ваш текст з чогось, що люди можуть зрозуміти і знайти привабливим.
Ви повинні думати про першу сторінку як про простягання руки комусь. Або як про міст від того невідомого читача до себе, і ви повинні дуже наполегливо працювати, щоб цей міст побудувати. Ви повинні думати: який барʼєр я перетинаю?
У нас є випадок 200-тисячного накладу «Глобальної історії Франції». Редактор вимагав від кожного окремого автора починати з історії. І це може видаватися штучним, ми можемо сміятися з цього, але правда в тому, що це працює. Сто текстів, кожен автор починає з анекдоту, і це працює. Тож якщо у вас немає кращої ідеї, ви, ймовірно, не маєте кращої ідеї. Починайте з історії.
Є кілька інших прийомів, якими я хочу поділитися з вами. Один — це переконатися, що ви будуєте від знайомого до незнайомого. Коли ваш текст просувається, незнайоме повинно будуватися на тому, що було знайомим. Це напрямок, яким ви повинні йти. Ви не можете шокувати людей незнайомим.
Повторювати нормально, але ви повторюєте для того, щоб просувати те, що ви робите. Тож ви ніколи не повторюєте буквально. Адже якщо ви повторюєте речення буквально, то мозок читача каже: «Ой, цей автор не дуже добрий». Ви повторюєте інформацію, щоб повернути за кут. Дуже важливо, коли ви переходите від одного блоку тексту до наступного, мати якийсь перехід. Ви повинні встановити формальний звʼязок. Якщо ви не можете встановити формальний звʼязок, це свідчить про те, що ці два шматки тексту не поєднуються, тому що формальний звʼязок, лінгвістичний звʼязок, базується на суттєвому звʼязку.
Ще одна порада — ловити кожний мʼяч. Тож якщо ви щось згадуєте, якщо ви порушуєте якусь тему на початку тексту, то цю тему потрібно розгорнути до того, як ви дійдете до кінця. Якщо ви не збираєтеся розгортати тему до кінця тексту, не порушуйте її.
Це загальний приклад більшої проблеми, яка полягає в тому, що ви пишете ці тексти не для того, щоби показати, наскільки обізнані у темі. Ви пишете ці тексти, щоби показати найважливіше явище, найважливіші аргументи. А це означає — робити вибір.
Якщо ви починаєте текст, закидаючи у нього все, що вважаєте дуже важливим, то потім немає місця для пояснення. Ви просто продовжуєте писати 30000 слів, а потім не розвиваєте ці теми. Тож переконайтеся, що кожен мʼяч, який підкидаєте, ви повинні зловити. Це не робота читача ловити його, це ваша робота.
Не бійтеся виходити за межі академічної мови і описувати речі. Якщо ваша стаття про мамонтів і бізонів, і оленів у Карпатах, я хочу бачити оленів у Карпатах. Я радо почитаю про оленів, але я хочу бачити тих оленів. Як то було — полювати на оленя або мамонта? На що це було схоже? Тож не бійтеся описувати речі. Будь ласка, робіть це.
Мій наступний пункт, що веде до фундаментального — спосіб планування, на якому я наполягав би: робити конспект, думати наперед про те, що збираєтеся робити. Є загальна проблема в академічних колах загалом, але також від Німеччини на схід зокрема: ви просто сідаєте і пишете. Ми повинні зробити план. Повинен бути конспект, тому що справді є обмежена кількість інформації, яку читач запамʼятає. І тому є відбір даних, а відтак повинен бути спосіб того, як ці дані представлено.
Питання значущості. Нам подобається, те, над чим ми працюємо прямо зараз, те, що ми вважаємо важливим. Але наші читачі в цьому проєкті цілком слушно не турбуються про те, над чим ми працюємо прямо зараз. Тож слід відступити від наших власних занять, і спробувати розглянути, що справді важливо. Те, що ми вважаємо важливим — не те саме, що важливе. І те, над чим ми працюємо прямо зараз — не те саме, що потрібно знати читачам. Тип статті, який не спрацює, — це стаття про те, над чим ми працюємо зараз. Я можу сказати, коли ви пишете про свої поточні дослідження. І майбутні читачі також зможуть сказати.
Гаразд, рухаючись до висновку. Я зараз дам вам перелік речей, які не треба робити. Ми всі, ймовірно, робили багато з цього переліку.
Тож, будь ласка, не віддавайте перевагу новому над фундаментальним. Той факт, що ви щойно щось дізналися, не означає, що це суттєво. Іноді найбільш фундаментальні концепції мають 50 років. Іноді речі справді змінилися за останні пʼять років. Це також трапляється. Але нове і фундаментальне — це не те саме. Ми не намагаємося бути 2025 роком у 2035 році. Це було б смішно.
І позаяк ми намагаємося писати назавжди, принаймні для читача, який збирається читати через десять, або 15, або 20 років, ми не можемо цього робити.
Номер два, будь ласка, не віддавайте перевагу вашій спеціалізації або вашій методології. Я розумію, що ми всі маємо обмеження. Ми не можемо всі робити все. Але нам потрібно, прошу, бути щедрими до людей.
Третє: ми не можемо писати для наших колег.
Впродовж нашої карʼєри ми переважно, більшість часу, пишемо для наших колег. Саме так ми отримуємо соціальне визнання. Саме так нас підвищують. Саме так ми догоджаємо рецензентам. Ви не можете писати для колег. Ви повинні писати для публіки. І якщо ваш текст не дратує ваших колег, ви, ймовірно, робите це неправильно.
Якщо нормальна людина не може читати ваше писання, малоймовірно, що воно має наукову глибину. Тож, з усією повагою, я хочу сказати щось шокуюче: більшість того, що ми робимо, не аж таке складне. Більшість того, що ми робимо, може бути зрозумілим. У мене є брат, він ядерний фізик. Він керує великою лабораторією. Те, що він робить, справді складно зрозуміти. Те, що ми робимо, з усією повагою, зазвичай не настільки складно зрозуміти.
Тож зазвичай є звʼязок між читабельністю того, що ви робите, і науковою цілісністю того, що ви робите. Адже коли ви робите ваші ідеї зрозумілішими для себе, ви також робите їх зрозумілішими для читачів.
Тут я збираюся закінчити, між колегіальністю та цілісністю. Ми тут у проєкті для того, щоби ми могли читати роботи одне одного. Це дуже базова перевірка: якщо колега з іншої сфери не може зрозуміти статтю, то й широка аудиторія читачів також не зможе.
Я хочу залишити вас з думкою, яка є досить фундаментальною. Ви — єдина людина, яка не має значення. Всі інші у світі є потенційними читачами вашого тексту. Єдина людина, яка не є потенційним читачем тексту, — це автор. І тому писання для ширшої публіки — це постійне зусилля пам’ятати про це, бути творчими у цьому та перевершувати себе.
Тож дякую за те, що вислухали. Дякую за те, що ви тут.
