Днями я дав інтерв’ю газеті “Rzeczpospolita” (додаток Plus-Minus) про політику історичної пам’яті в Украіні взагалі і про київські перейменування вулиць зокрема. Інтерв’ю появиться аж наступного тижня, і я, поки маю час на його авторизацію, взявся уточнювати певні речі, щодо яких не був певним до кінця.
Зокрема, мені йшлося про те, наскільки це перейменування є виразом офіційної політики історичної пам’яті, і чи існує така офіційна політика пам’яті взагалі. Моє припущення було, що такої політики не існує, і що Володимир В’ятрович та Інститут національної пам’яті діють на власну руку. З того, що знав, В’ятрович став директором з квоти Яценюка, і його позиція ближча до лінії Народного фронту, а не до БПП.
Я навів довідки у своїх київських колег, які знають набагато більше від мене. Ось що вони мені сказали:
– Володимир В’ятрович став директором ІНП не з квоти Яценюка, але Яценюк його активно лобіював;
– рішення про перейменування двох київських площ було прийняте за день виїзду Петра Порошенка на саміт НАТО у Варшаві. Було негласне прохання не приймати це рішення перед чи під час саміту – бо зрозуміло, яка буде реакція поляків чи інших західних партнерів на імена Бандери і Шухевича. Прохання не взяли до уваги. Тому перейменування можна сміливо вважати за провокацію.
Решту додумайте самі.
