Американський історик Дейвид Фішман колись визначив єврейські спільноти Вільнюса і Львова як такі, історія яких була важливою і цікавою і в давній час — період Речі Посполитої, і в модерну добу, коли громади стали осередками розвитку сучасних політичних рухів і культурних процесів. Це відобразилося і в багатих архівах, і в міському просторі. Однак паралелізм зберігся і в досвіді подвійної — спершу радянської, а потім нацистської — окупації, і майже повному винищенні громад в часи Голокосту. Радянський період став для обох міст епохою стирання єврейської пам’яті, яка залишалася. Сучасним мешканцям, насправді, складно уявити як виглядав єврейський Львів, адже основні його пам’ятки — Велику синагогу, синагогу Турей Захав, Бет га-мідраш у єврейському кварталі Середмістя, синагогу Темпель на передмісті і старе єврейське кладовище, знищено. Якщо синагоги цільово підірвали нацисти, то єврейське кладовище було частиною прагматичної політики, спільної для СРСР і для соціалістичної Польщі. Попри те, що частина євреїв вижила, вони не мали місця як релігійна спільнота у новому уявленому суспільстві.
У Вільнюсі ситуація виглядала ще драматичніше, ніж у Львові. Велика синагога Вільнюса була бароковою спорудою кінця XVII століття, навколо якої зосереджувалося життя спільноти. Синагога була цілим комплексом будівель і включала двір з клойзами — приватними молитовними домами, бібліотеку єврейських книжок Матіт’яху Страшуна, микву, громадські вбиральні. Під час німецької окупації синагогу серйозно пошкодили — дах було знищено, інтер’єр розграбовано, і залишилися лише стіни.
У повоєнному Вільнюсі, як і у повоєнному Львові, почало відроджуватися єврейське життя. Частина євреїв вижила завдяки допомозі місцевих мешканців, також біля Вільнюса був доволі активний партизанський рух. Руїна синагоги, яка стояла посеред міста, знову стала місцем зібрань, як і до війни, і релігійніші люди ходили туди молитися. Втім, у 1953 році радянська міська влада вирішила знести синагогу. Щоби зрозуміти це рішення в контексті міського розвитку, варто зазначити, що Старе Місто у Вільнюсі було добре збережено. Всі сучасніші радянські містобудівні проекти перенесли на другий бік ріки Неріс. Саме тому Старе Місто Вільнюса досі є чудовим архітектурним ансамблем, за винятком колишньої Великої Синагоги. Після того як її підірвали, на фундаментах побудували дитячий садок і майданчик, щоб унеможливити відновлення. Радянська будівля на місці барокової синагоги контрастує з добре збереженою довколишньою архітектурою і змушує замислюватися про свідоме рішення щодо нищення саме єврейської пам’яті.
Єврейські мешканці повоєнного Вільнюса згадували, яким страшним ударом для них, навіть для менш релігійних, стало зруйнування синагоги. Синагога залишалася для них важливим символом єднання і часто місцем зустрічі. Знищення такого важливого єврейського простору стало наче продовженням нищення людей. Воно також долучилося до стирання єврейського характеру Вільнюса і його єврейської пам’яті, адже новий генеральний план розвитку міста в 1953 році передбачав і перебудову єврейського кварталу. Іншим виявом такого нищення була також ліквідація єврейських кладовищ у Вільнюсі. Давніше кладовище знесли в 1949–1950-х роках під час побудови стадіону Жальгіріс, а потім на його місці спорудили Палац культури та концертів. Новіше, розташоване у передмісті Ужупіс, зруйнували в 1960-х роках, після підриву Великої синагоги.
Сучасна незалежна Литва максимально намагається дистанціюватися від радянського спадку.Це помітно і у підходах до історичної пам’яті — радянський період визнають окупаційним, і у декомунізаційних заходах. Ставлення до єврейського минулого тому, поміж іншого, визначає, наскільки суспільству успішно це вдається. Радянські будівлі у Старому місті сприймають як нав’язані, а єврейська спадщина стає частиною втраченого річпосполитського минулого, яке вважають уже своїм.
Першим таким прикладом є, власне, Велика синагога. Перші археологічні розкопки на місці її колишнього розташування провів литовський археолог Зенонас Баубоніс в 2011 році. Відколистало зрозумілим її розташування, синагогою зацікавилися ізраїльські археологи Дон Зелігман і Річард Фрейнд. У 2015 році відбулося неінвазивне обстеження території, яке допомогло точніше локалізувати необхідні фрагменти. З 2017 до 2024 року відбулося п’ять сезонів розкопок, які дозволили знайти постамент кантора — біму, частини колон Великої синагоги та різні артефакти. Дитячий садочок для цього закрили і частину робіт проводять під його фундаментом, зокрема біму знайшли під кабінетом директора. Цьогоріч вдалося знайти окремі басейни ритуальної лазні — микви і відкрити частину підлоги. У 2020 році вийшов документальний фільм «The Secrets of the Great Synagogue of Vilna», який розповідає історію синагоги і розкопок, залучаючи до розмови археологів та істориків. Саме на показі цього фільму я дізналася про зміни, які відбуваються з цим єврейським простором.
Дискусія щодо місця ще не завершена. Коли у 2018 році віднайшли біму, тогочасний мер Вільнюса закрив школу і пообіцяв, що радянський будинок знесуть, а на його місці створять меморіал єврейській спільноті Вільнюса. Відбулася дискусія щодо варіантів меморіалу, які варіювалися від відбудови синагоги до створення меморіального парку на її місці. Втім, тепер, у 2024 році, розкопки все ще тривають і радянська будівля все ще стоїть.
Якщо у випадку синагоги вдалося ухвалити рішення, то питання з втраченим Давнім єврейським кладовищем є складнішим. На його місці зараз стоїть Палац культури і концертів, щодо реконструкції якого вже понад десятиліття ведуть гарячі дискусії. Уряд міста планував перетворення Палацу на конференційний центр, що у 2016–2017 роках викликало спротив литовських та закордонних єврейських організацій. У 2020 році туристичні оголошено тендери на виконавців робіт для майбутнього центру, але зрештою, в 2021 році уряд відмовився від ідеї відбудови. Втім залишилося питання: що робити з будинком і територією. Одним із проектів є відкриття єврейського музею, на кшталт музею польських євреїв «Полін» у Варшаві. Втім, це не вирішить проблеми з забудованим єврейським кладовищем, тому іншим варіантом є знесення концертного залу зовсім.
Обидві ситуації — з меморіалом на місці синагоги та проблемою знищеного і забудованого єврейського кладовища — знайомі львів’янам. Саме у Львові було створено комеморативний Простір Синагог на місце розбомбленої синагоги і досі тривають обговорення відповідного вшанування давнього єврейського кладовища, знищеного і забудованого Краківським базаром. Сам Простір Синагог, розташований у туристичному центрі, часто стає місцем пиятик, що змушує думати про проблемність цього конкретного рішення вщанування і сприйняття його суспільством. І в українському, і в литовському випадках питання облаштованості єврейських просторів безпосередньо пов’язане з переуявленням своєї тяглості — намаганням відмежувати себе від радянських практик стирання спадщини, і вписати єврейські спільноти у свою історію. Необлаштованість просторів єврейської спадщини у Львові чи Вільнюсі часто стає ще однією нагодою для зовнішніх спостерігачів заявити про антиєврейську налаштованість України чи Литви, що додатково змушує звертати на них особливу увагу.
Але жоден з випадків меморіалізації чи відбудови не має простого вирішення. Єврейське минуле у Вільнюсі, де до єврейської спільноти належить декілька тисяч людей, тепер має нові функції і нову аудиторію. Це місця пілігримства для міжнародної спільноти євреїв-литваків, які походять з регіону та часто виступають ініціаторами єврейських заходів, наприклад Літньої школи їдишу чи розкопок синагоги. Це місця пам’яті та навчання для місцевих дослідників єврейської культури. І це спосіб повернення втраченої в радянський період спадщини мешканцям. Саме тому, використання і значення цих місць змінюється і набуває нових сенсів для нових, не лише єврейських громад. Збереження спадщини насправді стає її перевинайденням у новій актуальній формі. Палкі дискусії чи навіть конфлікти, які відбуваються навколо відбудови чи меморіалізації цих місць, є свідченням не кризи, а радше руху суспільства до переусвідомлення:як інтегрувати їх у наше повсякдення та історію.
