Напевно, з приводу заміни герба на щиті монументу «Батьківщина-Мати» висловились вже всі. Не думаю, що буду особливо оригінальною, але дозволю собі поділитись кількома думками.
Питання, яке є головним в формуванні власної позиції щодо появи тризубу на гербі — чи можливі переозначення пам’ятників та місць пам’яті? Чи можемо ми радикально переозначити щось, що мало чіткий ідеологічний посил? Зрозуміло, що відповіді коливаються в діапазоні між «можна переозначити все, що завгодно» до «комуністичний ідол продовжуватиме транслювати свої меседжі».
Відразу скажу, що я скоріш бачу можливість переозначення, при цьому розумію, що кожен окремий випадок тягне за собою власний шлях інтерпретацій та аналізу ризиків. Завжди стоїть питання про межі можливих переозначень, про продуктивність висунення вперед сенсів, які раніше були у тіні (якщо таки були), про появу нових контекстів, які здатні радикально змінити головний меседж об’єкту.
Пафос адептів появи тризубу на щиті «Батьківщини-Матері» зрозумілий: над Києвом не може височіти радянський символ, є закони про декомунізацію, які чітко вказують, що радянський герб має бути демонтований.
Пафос противників зрозумілий також: якщо вже посилатись на закони про декомунізацію, то треба зносити весь комплекс, бо він створювався з чітким ідеологічним посилом. Якщо просто замінити герб, це якесь блюзнірство, всі ж знають, що там було раніше.
Бачимо й певний віковий поділ — молоді люди, які не бачили Київ без цього монументу, готові не тільки толерувати, але й вітати заміну гербу; старше покоління частіше ставиться радикально негативно. Популярний аргумент в цьому контексті — молоді люди, які готові вітати зміни, не знають, що в пізньорадянському Києві люди його ненавиділи як зразок радянської пропаганди. Силу істини у цьому випадку має твердження, що ті, хто прожив в Києві довше, краще знають, що означає цей меморіал. Бо вони знають обставини її появлення.
Боюся, що аргумент «я пам’ятаю обставини створення фігури та через те знаю про неможливість переозначення» підважує власну позицію експерта. Експерт власне твердить, що молоді люди бачать щось інше, ніж він сам. І тут він правий. Коли людина без радянського досвіду дивиться на Фігуру, вона бачить дещо зовсім інше, ніж, скажімо, я — людина, яка СРСР якраз дуже добре пам’ятає. Те, що ми бачимо, залежить не тільки від об’єктивних характеристик предмету, але й від контекстів та сенсових рамок, які ми використовуємо для орієнтації у світі. Адепти тризуба на гербі не «молоді та глупі», вони справді бачать інше. Експерт має рацію в цьому твердженні, але чи він точно має рацію у висновку, що саме він бачить правильніше? Це питання.
Я пам’ятаю СРСР та ніколи, хоч в якому вигляді, не відчувала щодо нього ностальгію. Мені пощастило бути студенткою в роки Пєрєстройки, коли стало зрозуміло, що все може бути інакше. Момент, коли я на власні очі побачила, як в каталозі університетської бібліотеки з’явились книги, яких там точно не було раніше (я шукала, я знаю), які повернули зі спецхрану — це один з найважливіших моментів мого життя, бо цінності склалися чітко. Я не хочу назад до світу, в якому хтось визначає, які книжки мені читати, а які — ні.
Тож маючи досвід виходу з радянського простору, я навряд чи зможу щиро захоплюватись чимось, що однозначно пов’язано саме з тим простором. Коли мені в студентські роки трапилось побувати в Москві та побачити будівлю Московського університету, я дивилася та думала — яке убожество, воно ж непрагматичне, незручне, там купа непрацюючого простору, і все тільки заради того, щоб воно було якесь на Кремль схоже, та не схоже на хмарочоси Нью-Йорка. Багато років потому, вже у ХХІ столітті, я опинилася в Ризі в компанії з молодими людьми, які народилися вже в незалежній Україні. У Ризі теж є будівля, побудована за тим самим проєктом — ну, ніби такий подарунок імперського центру новому васалу: дивіться, ми вам красиве побудували, будьте вдячні. Юнак поряд зі мною глянув на будівлю та сказав: «О, дивіться, яка прикольна будівля — це красиво». І я щиро зізналась, що я навряд чи зможу побачити це як красиве, бо для мене контексти занадто «товсті».
Нагадаю долю точно такої багатоповерхівки в Варшаві. Це дивовижно, але в Варшаві її спромоглися перетворити на центр модної туси з барами, цікавими місцями. І я це щиро вважаю перемогою.
Будівля є лише будівлею, вона буде працювати як ідеологічний ретранслятор, тільки коли існує потужний політичний контекст, який не надає можливості забути, що саме нам хотіли сказати. Я менш за все готова бачити в матеріальному об’єкті в просторі щось містичне та здатне посилати назовні чіткі ідеологічні меседжі, закладені в нього авторами. Радянський хмарочос теж мав потужний ідеологічний меседж. І коли його перестали боятись, він втратив силу. Це щось на кшталт жесту французьких революціонерів, які знесли Бастілію та поставили табличку «Тут танцюють».
Повернуся до «Батьківщини-Матері». Звісно, це меморіал, а не просто архітектурний об’єкт на кшталт «сталінських висоток». Чи може пам’ятник промовляти щось окрім ідеї «Великої Перемоги радянського народу в боротьбі з фашизмом»?
Фігура «Батьківщини-Матері» вже серйозно переозначилася за період повномасштабного вторгнення. Войовнича фігура, яка височіє над містом з мечем та щитом, набуває нових сенсів. Гнівне обличчя саме під час нападу зчитується як зрозуміле: навіть істота з холодного металу наповнена саме такою люттю, що й людина, яка на неї дивиться. Співпадіння емоцій багато важать в сприйнятті символів в публічному просторі. Можливо, під впливом цього з’явилася нова нота в сприйнятті фігури — не радянська «родіна-мать», а захисниця свого міста тут і зараз.
Те, що знайома фігура з мечем та щитом зараз фігурує в численних мемах доби великої війни, свідчить про серйозне переозначення. На карикатурах вона обома руками показує в небо «факи» («Ось вам, а не Київ»), тримає замість щита голову путіна, збиває дрони або навіть піднімає над головою плакат з рядочком з пісні про Стефанію. Одеський бренд «Беня&Зубрік», який традиційно випускав продукцію з одеською тематикою, запустили випуск футболок з зображенням «Батьківщини-Матері» з NLAW на плечі та підписом «Kyiv airdefense». Цікаво вписався в переозначення меморіалу шеврон із зображенням магістра Йоди на формі Валерія Залужного. Миттєво з’явилася картинка із зображенням Йоди на місці монументу з підписом «Йодина мать». Приклади можна наводити дуже довго.
Показово, що на багатьох таких картинках фігура «Батьківщини-Матері вже з тризубом. Тобто, в масовій свідомості це переозначення вже відбулося. І вже за ними підтягнулося уважне придивляння до авторів монументу, до можливої невипадковості схожості жестів Оранти та «Батьківщини-Матері, до факту, що фігура була виготовлена із запорізької сталі, до різниці в поставах нібито споріднених фігур волгоградської та київської «батьківщин».
Припускаю, що підтримка можливості переозначення фігури вища серед тих, хто залишався в Києві під час повномасштабного вторгнення чи повернувся в столицю після декількох місяців евакуації, ніж серед тих, хто не живе в Києві достатньо давно або хоча б з лютого 2022. Це припущення — я неодноразово чула від тих, хто повертався до дому, як неочікувано вони зраділи знайомій фігурі з мечем.
Чи можуть справдитися прогнози критиків, які твердять, що сам факт існування меморіалу підсилює можливість транслювання радянської ідеології? Ніхто не гарантований від подальших змін, реваншів тощо. Вже від нас залежіть, чи ми це допустимо. Наразі українське суспільство продемонструвало готовність апропріювати радянський символ та переінтерпретувати його як оберіг сучасного Києва, який протистоїть російській навалі. І те, що ми спостерігаємо запеклі дискусії на тему перспектив такої апропріації, говорить, що ми не є суспільством, яке покірно споживає будь-яку ініціативу держави чи більшості. Наявність чи відсутність меморіалів сама по собі не вирішує нічого. Питання в тому, як змінюється суспільство в дискусіях щодо меморіалів.
