ДИСКУСІЙНИЙ ФОРУМ. Oбговорення книги: John-Paul Himka. Ukrainian Nationalists and the Holocaust: OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944. Stuttgart: ibidem-Press, 2021. Віха історіографічної еволюції в дослідженні антисемітизму однієї політичної монополії

Нову монографію Джона-Пола (Івана-Павла) Химки «Українські націоналісти та Голокост: участь ОУН і УПА в знищенні українського єврейства (1941–1944 рр.)» подеколи вже порівнюють із знаменитою книгою «Сусіди» американсько-польського історика Яна Томаша Ґросса (Jan Tomasz Gross), після появи якої стало зрозуміло, що польський народ був не тільки жертвою нацистської окупації, а й етнічні поляки долучалися до насильства, започаткованого окупантами, – до вбивства своїх сусідів-євреїв. Нижче ми повернемося до охарактеризованого Химкою впливу «Сусідів» на східноєвропейську історіографію.

Треба відверто наголосити: аналогічно із ситуацією навколо Ґроссових «Сусідів»[1] попередні публікації Химки, насамперед його стаття про Львівський погром 1941 р. [2], зазнали критики «справа» від консервативно-націоналістичних середовищ: мовляв, «заплямування» українського (як і польського) народу та політичних сил, які виборювали незалежність України, є антиукраїнським кроком. Скажу банальність: неакадемічні обговорення на історичну тематику більше говорять не про минуле, а про сучасність та наших сучасників, та й стануть джерелами для дослідження українського суспільства початку ХХІ ст.

Книжковий форум із кількома рецензіями дає мені змогу не зупинятися на огляді структури монографії та її змісту глава за главою, позаяк це зробили інші учасники, а одразу перейти до кількох проблемних питань, які виникли в мене під час читання праці Химки «Українські націоналісти та Голокост» [3].

1. Специфіка книги «Українські націоналісти та Голокост»

Рецензована книга є прикладом «класичної» праці з політичної історії з докладним викладом подій періоду нацистської окупації. Можна навіть наблизити книгу до військово-політичної історії через наведені розлогі характеристики української допоміжної поліції та Української повстанської армії (УПА). Так, у монографії Химки наявний окремий лаконічний розділ про довоєнну історію ОУН (p. 117–172) [4]. Він побудований за принципом: наведено стільки, скільки потрібно для розуміння пізніших подій, що унаочнюється невеликим за обсягом фрагментом про антисемітизм передвоєнних публікацій оунівців і близької до них масової преси (p. 158–172). Важливо, як покажемо далі, що автор неодноразово долучається до історичних дискусій про причини та чинники досліджуваних явищ.

Певен, що Химка міг би написати свою монографію й інакше, на що вказує різнобічність його наукових інтересів [5], але він поставив перед собою інші завдання. До того ж на дотичні теми вже написані докладні праці, передусім – монографія Олександра Зайцева з інтелектуальної історії радикально-націоналістичного руху «Український інтеґральний націоналізм (1920–1930-ті роки)» [6].

Обраний автором стиль історіописання має свої переваги і недоліки. До переваг віднесу, по-перше, «прозорість» подієвого викладу, опертого на аналіз архівних документів та інтерв’ю із самовидцями: події минулого представлені ясно і зрозуміло, не вимагаючи від читача теоретичної або історіографічної начитаності. А по-друге, такий підхід захищає від надто неакадемічних «громадських критиків», про яких йшлося вище. Так, напевно, Химка за своїм статусом відомого історика може дозволити собі зважати тільки на реакцію колег з академічного середовища, проте навряд чи можливо абстрагуватися від напруженої громадської атмосфери, яка огортає низку питань історії Другої світової війни, зокрема українсько-єврейських відносин.

Недоліки ж подібного історіописання вбачаю в тому, що воно обмежує здатність поставити неминучі питання – не кажу «дати відповіді» – про причини тих чи інших подій у широкому контекстному полі. Для цього потрібні й екскурси в передісторію, зокрема в інтелектуальну сферу, які дають уявлення про причини та чинники пізніших подій, і вивчення соціокультурних феноменів, які дозволяють окреслити контекст історичних ситуацій. До цього повернуся нижче, коли розглядатиму питання українсько-єврейських відносин в Галичині у міжвоєнний час та окупаційну добу, а також деконструкцію Химкою міту про «ідеологічний поворот» ОУН (б) 1943 р.

2. Історіографічна революція Яна Томаша Ґросса та історіографічна еволюція в україністиці

Перша глава «Українських націоналістів і Голокосту» представляє історіографію проблеми в концептуальному вимірі. Автор приділяє чималу увагу «концептуальному повороту», здійсненому книгою Яна Томаша Ґросса, про що вже згадував на початку рецензії. За оцінкою Химки, «Сусіди» здійснили історіографічну революцію через три свої новації: 1) звернення уваги на ненімецькій участи в Голокості; 2) поєднання двох до того різних наукових царин – східноєвропейських досліджень (East European Studies) та досліджень Голокосту (Holocaust Studies); 3) опертя на свідчення жертв подій (p. 55–57).

Автор продовжує історіографічний розділ аналізом праць, які побачили світ після і внаслідок «Сусідів». Але я проілюструю значення революційних кроків Ґросса на українському прикладі, який теж висвітлює Химка. Простіше кажучи, відповім на питання: «Що і чому було раніше?».

Під підзаголовком «Реабілітація ОУН і УПА в Україні» автор розглядає, зокрема, діяльність робочої групи Інституту історії України НАН України на чолі з відомим істориком Станіславом Кульчицьким, створеної у 1997 р., та публікації її учасників у першій половині 2000-х рр.: дві брошури різних років під загальною назвою «Проблема ОУН–УПА» [7] і наступні праці – брошуру «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Фаховий висновок» [8] та колективну монографію «Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія. Історичні нариси» [9], в яких узагалі не йдеться про Голокост (p. 60–63). Покличуся також на аналогічну працю тих самих часів – відповідний том «Україна у Другій світової війні» в багатотомнику «Політична історія України ХХ століття», який був підготовлений під подвійною егідою академічних Інституту політичних і етнонаціональних досліджень та Інституту історії України і в якому теж не була розглянута тематика Голокосту [10].

Звідси випливає логічне питання: чим можна пояснити тогочасну неувагу українських істориків як до українсько-єврейських, так і до українсько-польських відносин під час Другої світової війни та в її переддень – міжвоєнні часи? Відповідь Химки полягає в тому, що українські історики 1990–2000-х рр., будучи відірваними від західної історіографії, прагнули «реабілітувати» український інтегральний націоналізм, позбавивши його тавра «посібників нацизму», та заманіфестувати «героїчний національний міт» (p. 60).

Додам до цього ще й важливий чинник творення українських національних наративів, які заперечили положення попередніх радянських наративів і засвоїли візій української діяспори. Так, замість наративу «Великої Вітчизняної війни радянського народу» постав наратив «Україна в Другій світовій війні», у якому позиція України не пов’язувалася з Радянським Союзом, а ОУН і УПА стали важливими складниками української національної історії, яка базується на «україноцентризмі» – зосередженні уваги на українському націєтворенні та національно-визвольних змаганнях.

Саме тому єврейські, як і, до речі, польські історії опинялися на узбіччі дослідницької уваги. Адже стрімкий процес витворення українських національних наративів передбачав переосмислення відносин «Україна–імперія» й «Україна–Росія» в їхньому історичному вимірі, а не міжнаціональних відносин. Тим паче, що у сучасній Україні єврейські (як і польські) громади – нечисленні та цілковито інтегровані в українське суспільство, а тому не є окремим політичним гравцем, на якого потрібно зважати.

«Відкриття», так би мовити, неукраїнської історії України вимагало зважання на інші чинники, вивчення іншої літератури та залучення інших джерел, зокрема й таких, які вимагають опанування інших мов та/чи закордонних поїздок для опрацювання цих джерел. Недарма я стільки разів тавтологічно вжив прикметник «інший». Бо ж українська історіографія належала до тих самих East European Studies, які передбачали дослідження та написання «національної історії» спільнот і країн між Росією та Німеччиною, в якій після Голокосту залишилося обмаль євреїв.

Першим серед українських істориків порушив «міжнаціональне мовчання» Володимир В’ятрович, котрий випустив праці «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи» [11] (p. 64) і «Друга польсько-українська війна 1942–1947» [12], які, виходячи з критичних публікацій, де вказувалось на відверте виправдання ним ОУН і УПА [13], не вийшли за рамки наративу «Україна в Другій світової війні» та загального історіографічного «україноцентризму», хоча тематично його розширили.

Продовження вивчення українськими істориками Другої світової війни, яка з огляду на своє громадське значення була і є доволі «популярною» темою історичних досліджень, та впливи західної історіографії, зокрема й того «переплетіння» East European Studies і Holocaust Studies, започаткованого Ґроссом, призводять до історіографічних змін, зауважених Химкою й уособлених наступним поколінням істориків (p. 65–66). Завважу, що йому йдеться насамперед про відносно молодих, як за мірилом гуманітарного знання, людей, які на сьогодні перебувають у своєму Akme.

Отже, «концептуальний поворот» Ґросса дістався-таки української історіографії. Проте не в революційний, а в еволюційний спосіб. Адже, повторюся, здійснюється (як під західним впливом, так і через «внутрішній» чинник) продовження досліджень Другої світової війни. І віхою цієї еволюції, безперечно, вже стала аналізована тут книга Химки.

3. Політична монополія ОУН

Почну свої розмірковування із розлогої цитати. Автор, говорячи про перший період радянізації Західної України, пояснює, як ОУН здобула монопольне становище єдиної української національної сили (курсив мій. – М. Г.): «Важливе значення для ближчого майбутнього [дальшого періоду війни. – М. Г.] мало те, що – завдяки радянській владі – ОУН стала єдиною українською політичною організацією, яка вижила до 1941 р. Навіть до вторгнення в Польщу, ще у 1938 р., радянська влада посилила політичних “правих” у Галичині та на Волині, розпустивши Польську комуністичну партію, включаючи Комуністичну партію Західної України. Під час встановлення контролю над Львовом розпочалося виявлення та винищення нелояльних комуністів, національних комуністів та/або троцькістів. Найважливіше, що всі до того наявні українські партії, включаючи центристське Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) і “лівих” – соціял-демократів та соціялістів-радикалів, – заздалегідь саморозпустилися до кінця вересня 1939 р. До того ж вони не переформувалися в Кракові, як зробила ОУН (б). Результатом стало те, що коли німці вдерлися в Радянський Союз 22 червня 1941 р., ОУН не зустріла жодного суперника з-поміж українських політичних партій: вона здобула чисте поле для своїх дій» (р. 180).

До слів Химки варто додати й те, що ОУН була єдиною українською політичною силою, з якою співпрацювала німецька влада. У книзі «Анатомія геноциду» Омера Бартова (рецензія на яку опублікована в електронному додатку до цього ж номеру «України Модерної») наведені оцінки німецькими дипломатами «українського питання» в Другій Речі Посполитій напередодні Другої світової війни [14]. З них випливає, що нацисти визнавали ОУН за виразника українських інтересів. Це підтвердило літо 1941 р.: арешти провідників ОУН (б) після проголошення Української Держави 30 червня 1941 р. не означали репресій проти мережі радикальних націоналістів, а ліквідація створеної ОУН (б) та раніше підтримуваної німцями української національної міліції аж ніяк не завадила оунівцям вступати на службу в підконтрольну окупаційній адміністрації українську допоміжну поліцію, як про це йдеться в праці Химки (p. 340–350).

Питання ОУН під час Другої світової війни полягає в тому, що завдяки завваженим Химкою репресивним діям радянського режиму, які були «несмертельними» для підпільної мережі ОУН (б), і визнанню нацистами як антипольської та ідеологічно близької партії ОУН здобула політичну монополію на всіх окупованих Німеччиною українських теренах. Єдиною формою політичної боротьби в українському таборі стало суперництво між ОУН (б) і ОУН (м) за вплив у різних регіонах України, а також пізніша військова боротьба на волинському Поліссі між загонами бандерівців, мельниківців, бульбівців та червоних партизанів. Фактично ОУН (б) у Галичині та на Волині була не партією, позаяк не мала жодних конкурентів, а національним рухом.

Підсумую, що праці «Українські націоналісти та Голокост» бракує екскурсу у відносини між нацистами й ОУН, а також загалом між Німеччиною та українським націоналістичним підпіллям, оскільки українсько-німецька співпраця розпочалася ще за перших років існування Української військової організації (УВО) – головної засновниці ОУН, ще до приходу до влади нацистів. Окреслення цієї співпраці допомогло би показати, чому і як нацистські чиновники та військовики підтримували ОУН (б) і ОУН (м).

4. Єврейські погроми 1941 р. та українсько-єврейські відносини

У рецензованій книзі наявна розлога глава «Антиєврейське насильство влітку 1941 р.» (Anti-Jewish Violence in the Summer of 1941), в якій порушена низка питань (p. 199–304). Варто розбити огляд цих питань на дві частини:

а) Проблема погромів і ситуація в Західній Україні. Єврейські погроми кінця XIX – першої половини XX ст. залишаються проблемною темою історіографії, оскільки ці хвилі раптового насильства не можуть бути цілком відображеними в історичних джерелах. Історики мають справу з джерелами, які створені до або після подій, але не в одно-, дво- чи триденний період здійснення вуличного насильства. Звідси зазвичай неможливо побачити цілісну картину і більш-менш точно з’ясувати роль держави і чиновників, ідеології та політиків, значення міжетнічних відносин напередодні погромів і загальної громадської атмосфери, хоча все це потрібно брати до уваги.

Зазначені історіографічні проблеми стосуються й галицьких погромів червня–липня 1941 р. Химка наголошує, що під час Німецько-радянської війни погроми відбувалися тільки на територіях, приєднаних до Радянського Союзу за пактом Молотова-Ріббентропа. Адже тільки там діяли та мали підтримку з боку місцевого населення антисемітські організації на кшталт ОУН (б) (p. 201).

З авторським висновком варто погодитися, але із додатковим поясненням. Погодитися, оскільки у Литві та в Галичині були антисемітські сили і була наявною масова участь у погромах. Моє ж додаткове пояснення ситуації полягає в тому, що погроми на Волині та Буковині, які теж були новоприєднаними до Радянського Союзу регіонами, являли собою суто військово-поліційні дії, до яких не долучалися пересічні українці, поляки та румуни. Химка детально розглянув збройні напади на євреїв членів похідних груп ОУН (б) і міліціянтів на Волині та Буковині, які не переростали в масові погроми (p. 256–300). Тож масові погроми тоді були саме галицьким явищем.

Ба більше, антиєврейські дії українських міліціянтів відбувалися влітку 1941 р., хоча стрімке просування вермахту тривало до жовтня 1941 р., коли він вийшов на підступи до Москви та Ленінграда, а в Україні ним були захоплені Одеса і Харків. Єдине припущення, які можна зробити, – це те, що, по-перше, німецькій окупаційні адміністрації не дуже потрібною була «самодіяльність» українського підпілля, а по-друге, що на схід од Збруча ОУН не могла здобути більш-менш масової прихильности.

Вдамся до мисленого експерименту. Геть неважко було би уявити собі спровоковані нацистами єврейські погроми, приміром, у Кам’янці-Подільському наприкінці серпня та у Києві у середині вересня 1941 р. Однак окупанти за кілька днів перейшли до масових розстрілів євреїв, обмежившись колективним обвинуваченням київських євреїв у підриві будівель у центрі міста.

Зверну також увагу на важливу тезу Химки: опрацювавши мемуари українських повоєнних емігрантів, він зіткнувся з тим, що саме вихідці з Наддніпрянської України описували свої враження від жахіть Голокосту, на відміну від галицьких українців, які ігнорували антиєврейське насильство (р. 202–203). Щонайменше це означає відсутність емпатії до сусідів-євреїв, а щонайбільше – мемуаристам було що приховувати…

Тепер пропоную зосередитися на міжнаціональних відносинах в Галичині за міжвоєнних часів. Знову завважу, що в цьому ж номері «України Модерної» опублікована рецензійна стаття автора цих рядків про книгу Омера Бартова «Анатомія геноциду», в якій ідеться про «тринаціональний трикутник» з українців, поляків та євреїв. У міжвоєнний час міжнаціональне суперництво настільки посилилося, що будь-яка держава стала уявлятися представником інтересів однієї з націй. Звісно, репрезентантом польського народу була Друга Річ Посполита – класична «держава, що націоналізується», за характеристикою Роджера Брубейкера, в якій посилення поляків відбувалося коштом утисків непольських спільнот, що ними в Галичині стали українці та євреї.

Радянський Союз, знищивши польську державність і позбавивши посад багатьох поляків, виглядав «союзником» українців та євреїв, хоча він ніколи не був «чиєюсь» національною державою. Для євреїв як міської спільноти усунення поляків означало покращення власних кар’єрних можливостей. Поліпшення умов для євреїв за радянської влади, попри охоплення репресіями буржуазних верств галицьких євреїв, могло бути сприйнятим за вияв прихильности радянської влади саме до євреїв. Зокрема Химка наводить тези дослідників Діани Думітру і Картера Джонсона щодо погромів на окупованих Румунією теренах. Згідно з позицією цих вчених, чинниками насильства 1941 р. стали: 1) рівноправність євреїв, надана радянської владою; 2) придушення радянським режимом антисемітизму; 3) інтеграція євреїв у суспільство (p. 202) [15].

Якщо поєднати повсякденні спостереження галицьких українців за поліпшенням становища євреїв упродовж першої радянізації Західної України із політичним мітом про «жидокомуну», який обстоювали нацисти та підтримували оунівці, а також із проукраїнським іміджем Німеччини, який творила нацистська пропаганда і теж підтримували оунівці, то маємо «українську позицію» червня 1941 р.: німці визволяють українців од «(про)єврейської радянської влади». Ось і підстава масової участи українців у погромах під час перших тижнів нацистського режиму.

Ситуація ж на сусідній Волині, теж довоєнному воєводстві Другої Речі Посполитої і теж тринаціональному регіоні, була інакшою. Волинь входила до складу Російської імперії, а тому не мала досвіду розвинутого українського громадського життя, а до складу Польщі ввійшла внаслідок Радянсько-польської війни 1920–1921 рр., в якій Українська Народна Республіка (УНР) виступала союзником Польщі. Тож Волинь була уламком УНР, поглинутим потужнішим союзником після спільної поразки. Польська національна політика на Волині була м’якшою, ніж в Галичині, як і слабшим був українсько-польський антагонізм. Головним вогнищем українсько-польського конфлікту Волинь стала у 1943 р., проте це інша історія для інших книжок та рецензій.

Обраний автором стиль історіописання обмежує простір для розлогих екскурсів у міжвоєнний період та історію окремих регіонів України, що зменшує можливости запропонувати пояснення досліджуваних подій. Однак у цій главі Химка бере участь в історіографічних дискусіях про чинники погромів, про що йтиметься нижче.

b) «Погромне літо» 1941 р. та українська національна міліція. Вступом до історії погромів у Галичині стали викладені автором міркування про значення погромів для нацистського режиму. В історіографії йдеться про те, що нацистським керівникам було важливо створити уявлення підтримки расового антисемітизму з боку місцевого християнського населення й обґрунтувати ізоляцію євреїв у гетто від ворожих сусідів, хоча самі джерела мовчать про наміри нацистів. Долучаючись до цієї дискусії, Химка слушно вважає, що нацисти навряд чи мали чіткі плани та ситуаційно користалися з погромів (р. 204–205).

Стосовно ж припинення погромів на схід од Збруча автор припускає, що тільки вступивши на «старі» радянські території, тобто за винятком новоприєднаних у 1939–1940-х рр., нацисти приступили до масових убивств євреїв (р. 205). Відтак погроми, які більше залякували, ніж убивали, виглядали надто «неефективним», надмірно «повільним» засобом для масового знищення євреїв. Саме тому в Кам’янці-Подільському були вперше випробувані, а в Києві – знову реалізовані масові розстріли євреїв. Відмова німців від погромів та нападів на євреїв за участи «місцевих» – чи-то озброєних міліціянтів, чи-то мирних мешканців – означала початок «Голокосту від куль».

«Погромне літо» 1941 р. представлене автором відносно стисло. Він не став переносити в книгу свою попередню розлогу статтю про Львівський погром, згадану на початку цієї рецензії, й у своєму викладі розірвав цілісну картину львівських подій, коли одночасно з погромом відбувалося проголошення (мовою оунівців «відновлення») Української Держави та намагання створити український уряд.

Авторська оповідь блокова та не завжди хронологічна: 1) спочатку Химці йдеться про становлення впливу ОУН у Львові на межі червня–липня 1941 р. (р. 208–213); 2) продовженням історії зі встановленням оунівцями влади на місцях стає просування похідних груп ОУН (б) і ОУН (м) за Збруч, проте пізніше деякі активісти обох фракцій зазнали репресій (р. 203–215); 3) наведено начерк участи представників місцевої влади, до яких належали й оунівці, у вбивствах євреїв (р. 215–219); 4) його продовжує історія формування української національної міліції, створеної за ініціятиви ОУН (б), і цю практику запозичила ОУН (м) (р. 215–228); 5) далі йде опис Львівського погрому і пізніших нападів на євреїв (р. 228–238); 6) наведена характеристика антисемітських поглядів оунівців-учасників подій (р. 238–241); 7) і характеристика «днів Петлюри» – погрому 25–26 липня, в якому брали участь німецькі сили та українська міліція, проте не пересічні містяни (р. 241); 8) викладені свідчення євреїв про «дні Петлюри» (р. 242–244); 9) наведена оцінка учасників та жертв «днів Петлюри» (р. 244–245).

Для мене така структура викладу не дуже зрозуміла, оскільки більш вдалим було би спершу охарактеризувати ситуацію у Львові, коли протягом кількох днів майже одночасно: а) вермахт вступає у місто і викриває трупи в’язнів, закатованих НКВС; б) ОУН (б) проголошує Українську Державу, створює уряд і національну міліцію; в) міліція стає керівною силою погрому, в якому беруть участь містяни. Наступними питаннями стали б характеристика антисемітизму оунівців-міліціянтів та історія «днів Петлюри». Дальшими моментами стала би історія просування похідних груп ОУН (б) і ОУН (м) західноукраїнськими теренами у липні–вересні 1941 р.

Єврейські погроми – як масові, так і суто військово-поліційні, – які відбувались у галицькій глибинці у липні 1941 р., Химка зреферував за монографією німецького історика Кая Штруве «Німецьке панування, український націоналізм, антиєврейське насильство. Літо 1941 р. у Західній Україні» [16] (р. 246–256). У наступних пунктах детально викладені тогочасні військово-поліційні погроми на Волині (р. 256–285) та Буковині, де супутниками похідних груп ОУН (б) і ОУН (м) стали румунські вояки (р. 285–301).

Отже, Химка дослідив подієву історію літа 1941 р. і свій фактичний матеріял виклав, відповідаючи жанру політичної історії. Однак структурування викладу викликає в мене питання про доцільність відмови від хронології при зображенні подій у Львові та окреслення історії похідних груп ОУН (б) і ОУН (м) після літа 1941 р. Та головне: автор з’ясував зв’язки, по-перше, між ОУН й українською національною міліцією, а, по-друге, – між похідними групами ОУН, українською міліцією та єврейськими погромами. Саме визначив зв’язки, не ставлячи знак рівності між оунівцями і міліціянтами, міліціянтами та погромниками.

5. Українська повстанська армія й антиєврейське насильство

Глава «Доля євреїв в українському національному повстанні» (The Fate of Jews in the Ukrainian Nationalist Insurgency) багатоаспектна та розлога (p. 359–440). Знову розділю огляд порушених питань на дві частини:

а) Міт «ідеологічного повороту» 1943 р. Автор формулює важливу тезу, що зміна ідеологічних віх ОУН (б) на III Надзвичайному великому зборі 21–25 серпня 1943 р., на якому був проголошений курс на співпрацю з іншими народами СРСР і виголошене гасло «Воля народам! Воля людині!», була мітом самих радикальних націоналістів (p. 368–369). Адже цей «поворот» ніяк не завадив бійцям УПА, підконтрольній ОУН (б), проводити масові вбивства поляків та вбивства євреїв, які врятувалися від нацистів у лісах волинського Полісся, про що йтиметься нижче. Ба більше, у різноманітних текстах – памфлетах, доповідях та усних наказах (про які відомо зі свідчень колишніх активістів), створених ОУН (б), Службою безпеки ОУН (далі – СБ ОУН) і УПА, євреї залишилися «ворогами», приреченими на смерть (p. 371–375). Як пише Химка в заключній частині книги: «Свідчення вцілілих євреїв та поляків, радянських партизанів і німців також підтверджують, що декларації [ОУН (б). – М. Г.] були не просто безглуздими – вони були підступними. Це дослідження також розвіює міт, що досвід ОУН на східних та південних українських землях призвів до ідеологічної революції, яка відкинула фашизм на користь демократії» (p. 441).

Автор наголошує на «зовнішньому» контексті цього «ідеологічного повороту», як я пропоную назвати зміну гасел 1943 р.: по-перше, мається на увазі поразка вермахту під Сталінградом і Курськом (p. 368), та й саме під час великого збору ОУН (б) Червона армія звільнила від нацистів Харків. Варто додати, що далася взнаки не тільки поразка вермахту, а й Сицилійська операція американо-британських військ липня–серпня 1943 р., наслідком якої став державний переворот і арешт Беніто Муссоліні. А, по-друге, відіграло роль переконання провідників ОУН (б) у тому, що євреї мають надзвичайний вплив у Великій Британії та США (p. 367–368). Тож для переорієнтації від співпраці з нацистською Німеччиною до налагодження майбутніх контактів із західними союзниками ОУН потрібно було ввібратись у шати демократичного руху.

Принагідно наголошу на промовистому моменті в антисемітських уявленнях українських радикальних націоналістів: якщо напередодні та на початку Другої світової війни євреї були для них «агентами більшовизму», то з 1943 р. – «агентами демократії та капіталізму», хоча «більшовизм», себто радянський режим, нікуди не подівся. Вкотре бачимо, що для ідейних антисемітів мають значення не конкретні люди – сусіди-євреї, а образ «єврея» – непоборного, всевладного й усюдисущого «Чужого», з яким потрібно або боротися, або співпрацювати.

Чому ж я вбачаю в побудовах Химки деструкцію, а не деконструкцію оунівського міту? Бо ж ідеться про руйнацію безпідставних уявлень про ідеологію ОУН, що є цінним результатом авторового дослідження, але цього замало для творення цілісного знання. Адже теза про кон’юнктурність «ідеологічного повороту», яку доводить відсутність впливу серпневих рішень на припинення вбивств поляків та євреїв на Волині, недостатня для висвітлення інтелектуальної історії українського націоналізму від 1943 р. Як на мене, варто розглянути ще дві пари чинників з історії та постісторії «ідеологічного повороту».

I. Політична монополія ОУН (б). Гасла радикальної організації не можуть бути радикально змінені без політичної боротьби всередині цієї організації. Показовим винятком є більшовики, в яких неодноразово здійснювалися «ідеологічні повороти», проте їхнім автором виступав непоборний партійний авторитет – Володимир Ленін, а згодом і його учень з ведення політичної боротьби Йосип Сталін. Так, навесні 1917 р. після повернення в Росію Леніна більшовики відмовилися від підтримки Тимчасового уряду й узяли курс на нову революцію та «переростання імперіялістичної війни у війну громадянську», у 1919 р. відбувся «український поворот», тобто визнання «українського питання», у 1921 р. – перехід до нової економічної політики (НЕП), у 1923 р. розпочалася коренізація, а наприкінці 1920-х рр. був згорнутий НЕП і стартувала індустріялізація.

В ОУН (б), чий номінальний лідер Степан Бандера від липня 1941 р. перебував у німецькому концтаборі, не було таких однозначних авторитетів. Однак хтось ці гасла виголошував і, напевно, не без внутрішньої боротьби. Навіть якщо ці гасла не передбачали втілення – все одно вони означали розрив зі старими ідеями та перехід на нову платформу. Вище йшлося про політичну монополію ОУН в окупованій Україні. Тим паче за умов монополії бандерівців у Галичині та значною мірою на Волині, де їм удалося побороти мельниківців і потіснити бульбівців, політичне життя могло тривати хіба що у вигляді внутрішньопартійної боротьби. Тож рішення серпня 1943 р. мають відображати цю боротьбу.

IІ. Мережева структура радикального націоналізму. Український радикальний націоналізм загалом мав мережеву структуру, в якій провідники територіяльних осередків ОУН (б), СБ ОУН і УПА навряд чи перебували в жорстких ієрархічних відносинах. І Химка наголошує, що зміна гасел в оунівській пропаганді була зумовлена радше політичним керівництвом, ніж безпековим та військовим (р. 374). Простіше кажучи, «ідеологічна творчість» була справою власне ОУН (б), а не СБ ОУН і УПА. Відсутність впливу нових гасел на військову практику виказує оцей мережевий характер радикально-націоналістичного руху, в якому не могли існувати прямі відносини підпорядкування між «центрами сили».

Волію провести паралель та накреслити перпендикуляр із періодом «другої» УНР, очоленої Директорією, і єврейськими погромами 1919 р. Політичне керівництво УНР виступало за співпрацю з національними меншинами, особливо з єврейською громадськістю. Натомість Дієва армія УНР від початку 1919 р. влаштовувала погроми, найбільшим із-поміж яких став Проскурівський погром 15 лютого. Реальна боротьба керівництва УНР з погромами розпочалася занадто пізно: у травні 1919 р. була створена, а в червні запрацювала Надзвичайна комісія для розслідування єврейських погромів [17]. Тож тривалий час політичні лідери не могли чи не бажали вплинути на військових командирів.

Розрив між політиками та військовиками становить паралель між «другою» УНР і радикальним націоналізмом, а перпендикуляр полягає в тому, що все-таки УНР була державою, хоч і слабкою, і з номінальним контролем над порівняно великою територією (на межі 1918–1919 рр. – над усією Наддніпрянщиною). Натомість ОУН (б), СБ ОУН і УПА не становили державних інституцій і не могли бути жорстко пов’язані між собою.

Проведення порівняння між двома історичними ситуаціями та двома періодами українських національно-визвольних змагань – із визначенням їхніх спільних і відмінних рис – дозволяє вказати на спільне явище в українській історії: розрив між політичним і військовим керівництвом національного руху, який призводить до співіснування прогресивних ідей та гасел із насильницькими практиками. Цей висновок вказує як на складну структуру «українських проєктів» різних епох, так і на складність українсько-єврейських відносин, у яких «слово і діло» українських націоналістів могли суперечити одне одному чи-то через неможливість втілити прогресивні ідеї, чи-то через небажання перейти від привабливих гасел керівництва до реальних дій.

III. Другий розкол ОУН. У 1940 р. ОУН розділилася на ОУН (б) і ОУН (м), хоча цей розкол назрівав після вбивства Євгена Коновальця у 1938 р. «Другим розколом ОУН» у публіцистичному стилі пропоную назвати розкол ОУН (б) 1954 р., коли з неї виділилася ОУН (з) – Організація українських націоналістів за кордоном на чолі з т. зв. двійкарями: Миколою Ребетом і Зиновієм Матлою. Двійкарі виступали за лібералізацію ОУН у дусі рішень III Надзвичайного великого збору ОУН (б).

Рішення серпня 1943 р. не можна назвати суто пропагандистськими хоча б тому, що вони мали свою постісторію, ставши чинником ідеологічної боротьби у середовищі української націоналістичної еміграції. Тож ці рішення, якщо навколо них розгорталися гострі спори, в очах оунівців мали значення.

IV. Життя в демократіях. Перебуваючи в еміграції у США, Канаді та ФРН, оунівці не могли не лібералізуватися. Наприклад, чого варте пізніше зближення ОУН (м) із Державним центром УНР в екзилі, в результаті якого президентом УНР в екзилі у 1989 р. став провідник ОУН (м) Микола Плав’юк. Припускаю, що серпневі рішення могли бути презентовані в еміграції кроком на шляху демократизації українського націоналізму, який дозволяв оунівцям почувати себе прибічниками західної демократії, ближчими до її консервативного табору [18].

Незважаючи на зусилля оунівців зі створення собі демократичного іміджу, представник протилежного політичного табору – історик та публіцист Іван Лисяк-Рудницький – у своєму есеї 1982 р. «Націоналізм і тоталітаризм. (Відповідь М. Прокопові)» поставив під сумнів тезу про здійснення ОУН «ідеологічного повороту». Химка цитує абзац із есею про те, що ОУН жодного разу не виступила на захист євреїв, хоча мала можливість проводити партійну агітацію, що теж свідчило про відсутність «повороту» [19] (p. 370–371). А я процитую інший фрагмент із того ж есею, в якому йдеться про те, що післявоєнна ОУН (б), на відміну від двійкарів, навіть в еміграції у західних демократіях докорінно не змінила свою ідеологію, що вже було казати про 1943 р. (курсив мій. – М. Г.) «Програмові документи ОУН (р) [інакша назва ОУН (б). – М. Г.] з 1943 і наступних років, на які посилається д-р Прокоп, мені відомі. Вони засвідчують, що в період німецької окупації в тому середовищі, або принаймні в деяких його колах, існували тенденції до ідейного ревізіонізму, до відходу від попередніх тоталітарних позицій. Те помітне явище, яке з нашої сучасної перспективи можемо оцінювати тільки позитивно, було наслідком зустрічі західньоукраїнських націоналістів з наддніпрянськими земляками, що переважно не могли сприйняти оунівської ідеології, а також реакцію на хижацький гітлерівський окупаційний режим в Україні. <…>. Отже, признаючи наявність ідейного ферменту, не бачу достатніх підстав, які дозволяли б говорити про докорінну зміну суспільної природи ОУН (р) в тому часі».

І продовжував:

«Якби згаданий фермент дійсно виражав еволюцію партії в цілому, це прямування мусіло б перемогти після 1945 року на еміґрації, особливо якщо зважити, що довкілля демократичних країн Заходу повинно було сприяти такому розвиткові. Як знаємо, цього не сталося. Велика більшість еміґраційних членів і прихильників бандерівської партії не пішла за ревізіоністами. Ревізіоністська меншість, що включала культурніші та політично більш вироблені елементи, утворила окреме угруповання, відоме популярно під назвою “двійкарів” або “угаверівців”, яке, до речі, з часом відійшло від традиційної оунівської ідеології та поступово здемократизувалося. Зате загал членства ОУН (р) станув по боці лідерів, що завертали партію до націоналістичної ортодоксії 1930-их років. Бандерівська організація досі перебуває на цих старих “безкомпромісових” позиціях, незважаючи на їх явну анахронічність. Цей факт доказує, як глибоко націоналістичний рух був просяклий тоталітарним світоглядом. Неподолана спадщина оунівського тоталітаризму досьогодні тяжить над життям української діяспорійної громадськости» [20].

Від суперечливої теми про «ідеологічний поворот» ОУН перейду до трагічного питання.

б) УПА і євреї. На волинському Поліссі, де сформувалася та діяла Українська повстанська армія, рятувалися євреї. Як показує автор, за внутрішніми інструкціями СБ ОУН і за пізнішими показами упівців радянським чиновникам, від початку свого створення УПА мала на меті вбивства поляків та євреїв (p. 372–374). Ці ж самі типи джерел, а також свідчення вцілілих євреїв та поляків, за оцінкою Химки, оповідають про вбивства бійцями УПА євреїв у період між ліквідаціями гетто на межі 1942–1943 рр. і приходом Червоної армії влітку–восени 1944 р. (p. 378). На наступних більш ніж десяти сторінках книги наведені свідчення євреїв та поляків про непоодинокі випадки вбивства упівцями євреїв включно з єврейськими партизанами (p. 379–391). А на ще кількох сторінках – свідчення про вбивства євреїв, яких переховували поляки, внаслідок етнічної чистки польського населення Волині (p. 392–400). Євреї гинули від рук упівців і в складі радянських партизанських загонів (p. 400–404), і після повернення з евакуації, позаяк їх сприймали за представників радянської влади (p. 415–418).

Автор висвітлює сюжети використання українськими націоналістами на Волині праці фахівців-євреїв – ремісників та лікарів. Для перших створювалися ремісничі табори праці. Однак з наближенням фронту деякі табори були ліквідовані, а їхні мешканці – вбиті (p. 404–413). Автор представляє свідчення євреїв – лікарів та інших медичних працівників, які працювали в українських загонах (p. 420–428). Химка також наводить випадки порятунку євреїв представниками ОУН і УПА (p. 431–435).

Численні вбивства бійцями УПА вцілілих євреїв важко сприймати відсторонено, позаяк жодна логіка війни не може виправдати вбивство людей, які дивом урятувалися від нацистів і не становили жодної загрози. Автор дає відповідь на питання про «надмірну» жорстокість упівців: вони були вихідцями з допоміжної поліції, яка брала участь у здійсненні Голокосту (p. 436). Відзначу, що формування допоміжної поліції на західноукраїнських землях, умови служби та «соціяльний портрет» поліціянтів, їхні стосунки з євреями (охорона єврейських гетто і конвоювання євреїв на примусову працю та при депортаціях у концтабори, брутальне поводження з євреями і корупційні стосунки з ними) висвітлені в окремій главі праці – «Організація українських націоналістів та українська поліція на німецькій службі» (The Organization of Ukrainian Nationalists and the Ukrainian Police in German Service, р. 305–358) [21].

Підсумки

Монографія Івана-Павла Химки стала віхою в еволюції української історіографії, яка полягає в розширенні дослідницьких перспектив і зверненні уваги на таку дражливу тему, як «український інтегральний націоналізм і євреї», що вимагає від історика залучення не тільки архівних документів, а й інших джерел – насамперед свідчень уцілілих євреїв. Ця еволюція в академічному аспекті стала відгомоном синтези East European Studies і Holocaust Studies, започаткованої Яном Томашем Ґроссом і його книгою «Сусіди», а в громадському вимірі – результатом запиту публічних інтелектуалів та гуманітарної інтелігенції на осмислення міжетнічних та міжкультурних відносин і переосмислення «націєцентричних», себто етнонаціоналістичних, історичних наративів та суспільних мітів.

«Українські націоналісти та Голокост» за своїм жанром є дослідженням із політичної історії, орієнтованим на реконструкцію подій і процесів на підставі документів державних установ та політичних структур і мемуаристики – свідчень очевидців подій, про що йшлося вище. Свої головні висновки автор, з огляду на дражливість порушеної тематики, виніс у вступ книжки, щоб аргументувати їх в очах свого читача протягом наступних більш ніж трьохсот сторінок викладу переважно подієвої оповіді. Перелічимо ці тези:

І. Сформована ОУН (б) українська національна міліція відіграла ключову роль в антиєврейському насильстві на західноукраїнських землях у короткотривалі проміжки між відступом Червоної армії та зникненням радянської влади й установленням нацистського окупаційного режиму (р. 13).

ІІ. ОУН (б) брала участь у формуванні та комплектуванні кадрами української допоміжної поліції, яка прийшла на зміну розпущеній окупантами національній міліції, а також допоміжної поліції (Schutzmannschaften) на Волині. Поліціянти виконували допоміжні функції під час здійснення нацистами Голокосту (р. 13).

III. ОУН (б) організувала УПА, первинно складену з дезертирів із допоміжної поліції. УПА здійснювала, за словами Химки, «масштабний проєкт з етнічного очищення»: етнічні чистки поляків із 1943 р. на Волині, а пізніше – в Галичині; бійці УПА вбивали вцілілих євреїв на Волині (р. 14).

Авторський виклад не обмежується розгортанням трьох засадничих тез, а також вказує на політичну монополію ОУН (б) на західноукраїнських землях і не тільки, з якою могли конкурувати хіба ОУН (м) на Правобережній Україні й Українська повстанська армія / Українська національно-революційна армія Тараса Бульби-Боровця на волинському Поліссі. Також Химка поставив під сумнів «справжність» того «ідеологічного повороту», який здійснила ОУН (б) у серпні 1943 р. після резонансних поразок країн «Вісі» під Сталінградом і Курськом, а також на Сицилії. Щоправда, тема «ідеологічного повороту» за воєнних часів і її рецепції в повоєнній еміграції потребують подальших досліджень на рівні раніше згаданої монографії Зайцева «Український інтеґральний націоналізм (1920–1930-ті роки)». Додам од себе, що питання масової участи галицьких українців у єврейських погромах червня–липня 1941 р. Химка теж зачіпає, проте не розглядає, хоча має серед своїх публікацій докладний нарис про Львівський погром 1941 р.

Насамкінець повернуся до положень книги й наголошу, про що йдеться і не йдеться авторові. Продемонстровані ним зв’язки між антиєврейським насильством і українськими й «українськими» (якщо йдеться про нацистські формування з українців) силами різного штибу та рівня самостійности – ОУН і УПА, національною міліцією та допоміжною поліцією – мають характер не тотожности, а саме участи. Про що можна достеменно стверджувати, так це про антисемітизм ОУН, що за умов її політичної монополії спричинявся до здійснення насильства над євреями.

Postscriptum

Не можу не порушити питання про громадське значення дослідження Химки. Загалом тема «ОУН і євреї», як і «УПА та поляки», є дражливою для певної частини українців, позаяк стає на заваді героїзації ними ОУН і УПА як патріотичних ідеалів, та й ставить руба питання громадського сприйняття історичних феноменів: українська нація аж ніяк не завжди була «жертвою історії». Ясна річ, навряд чи у ХХІ ст. варто серйозно розважати, що якісь народи можуть бути жертвами, ба навіть змагатися між собою, хто більше постраждав од війн і геноцидів ХХ ст.

Якою ж може виявитися дискурсивна тактика того сектору наших сучасників «консервативно-націоналістичних» поглядів, для яких подібні дослідження – неприйнятні через те, що ОУН і УПА боролися за українську державність? По-перше, такі читачі закидатимуть авторову «лівацтво». Річ у тім, що академічний світ справді «лівіший», ніж мейнстрім громадського життя. Адже суспільства досі потребують національних мітів, а сучасна гуманітаристика своїми дослідженнями та дискусіями розвінчує їх. Звідси розпочинаються волання про порушення дослідниками суспільних «устоїв», тож певна частина громадських критиків і не вчитуватиметься в цю книгу.

По-друге, припускаю, що критика – як академічна, так і неакадемічна – може спрямовуватися проти трьох головних тез Химки. Опоненти або сприйматимуть вищезгадані зв’язки між антиєврейським насильством і колективними фігурантами подій за тотожності, та й сперечатимуться зі своїм помилковим розумінням, приписуючи ці хиби автору, або взагалі казатимуть, що ці зв’язки нічого не доводять, бо ж не є прямими.

Важкувато думати за інших. Та, ставлячи крапку, зізнаюся, що «Українські націоналісти та Голокост» змінили мої погляди на тему. Ця праця показала, що послідовники ОУН і бійці УПА вдавалися до нападів на євреїв навіть тоді, коли насилля було «зайвим»: під час спроби створення українського уряду у Львові на межі червня–липня 1941 р. й пізніше на Волині, де поодинокі вцілілі євреї жодною мірою не могли становити небезпеку для УПА. Політична монополія ОУН дозволяла її прибічникам робити те, на що вони були спроможні за своїми силами та навколишніми обставинами, чому не заважала окупаційна адміністрація і що дозволяло їм власне сумління. У моїх очах розглянута праця Химки – насамперед книга про одну політичну монополію та її антисемітизм.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Цей текст є електронним додатком до числа 34 Міжнародного інтелектуального часопису «Україна Модерна» «Голокост в Україні: як (не)пишуть історію злочину».