На днях зайшов до однієї з харківських книгарень та побачив там книжку, рекламу якої читав в інтернеті на початку літа. Мова йде про видання під назвою «Друга світова. Непридумані історії. (Не) наша, жива, інша» (далі «Друга світова…») [1], укладачем і автором передмови якої став відомий український публіцист, головний редактор сайту «Історична правда» Вахтанг Кіпіані. Презентація цієї книги відбулася 22 червня цього року в Києві [2]. Скажу відверто, що почав ставитися в останні роки з великим скептицизмом та критикою до публікацій «Історичної правди» (як інтернет порталу та і паперових видань). Це перш за все пов’язано з тим, що вищезгаданий сайт, на жаль, почав надавати слово відвертим неонацистам для пропаганди їх ідей [3]. Крім того, в паперових публікаціях «Історичної правди» фактично відсутні обговорення проблемних питань з історії різних ОУН та УПА – їх участь у знищенні євреїв, поляків і т.д [4].
Що представляє собою нове видання «Друга світова…» і чим воно привертає увагу? Книга являє собою збірку опусів різного жанру, але здебільшого це публікації переказів спогадів нащадками свого роду ретрансляція «сімейних історій».
Навіть, з наукової точки зору цікаво, як «друге» чи «третє» покоління реконструює досвід переказаний родичами-очевидцями. З іншої сторони – у передмові, яку написав Кіпіані, не вказано чи редагувалися рукописи перед публікацією. Але найбільша вада, яку можна пояснити лише рівнем кваліфікації видавців – в книзі відсутні наукові коментарі, які б, наприклад, пояснювали певні міжетнічні «традиційні» стереотипи, які передаються в текстах. Так військовий психолог Олег Покальчук, переказуючи історію своєї родини пише, що ніби українці були тільки жертвами радянського режиму за «перших совєтів» на Західній Україні. Хоча відомо, що з етнічні українці активно співпрацювали з радянською владою в 1939-1941 роках і навіть на певному етапі були головними бенефіціарами нового режиму:
«Дід казав, що коли 1939-го року прийшли червоні, то євреї та поляки доносили совєтам на українців, коли прийшли німці, то українці доносили їм на євреїв та поляків»[5].
В іншому місці в книзі надруковане інтерв’ю (до речі, вже раніше видане) з українською підпільницею Анастасією Лебідь, де вона, наприклад, замовчує єврейські погроми 1941 року, а знищення євреїв перекладає виключно на німців, заперечуючи роль місцевих колаборантів [6]. Читач, який не знайомий з науковою літературою, може подумати, що в цих спогадах передаються не сімейні наративи та стереотипи, а так звана «історична правда» (у вульгарному позитивістському розумінні). Крім того, для редактора збірника властива постійна спроба робити «актуалізацію» історії та прив’язування подій минулого до «сучасного моменту», що є ні чим іншим аніж відвертою інструменталізацією в «добрих традиціях» УІНП [7].
Але найбільш неприємним, хоча, з названих вище причин і очікуваним, «сюрпризом» в книзі стала публікація відомого сучасного українського поета та громадського діяча з Харкова Олега Коцарева, який написав текст «Як мій прадід розбудовував Третій Рейх в Харкові» про обербургомістра Харкова у 1941-1942 рр. Олексія Крамаренка. Звичайно, Олег має право на свою пам’ять про свого прадіда, але редакція мала все ж таки дати потрібні наукові коментарі до даного тексту. Я не хочу вдаватися в подробиці та перелічувати всі фактологічні помилки, які допустив в тексті автор (наприклад, Олег пише, що «німці окупували Харків 21 жовтня 1941 року»[8], хоча загальновідомо, що це стало на три дні пізніше). Проблема в тому, як описує поет біографію свого прадіда в період німецької окупації, хоча йому, за моїми даними, мали бути відомі факти, які я хочу навести нижче.
Одна з головних проблем, яку замовчує автор – це участь Крамаренка та його підлеглих у знищенні євреїв Харкова. Коцарев пише, що функції Крамаренка були «доволі обмежені». Це частково правдиво, але питання в чому вони були обмежені. Далі Олег повідомляє, що до головних функцій Крамаренка та його апарату відносилося «фіксувати кількість житлової площі», яку забирали у вбитих євреїв. Але з наступної цитати видно, що Крамаренко та його підлеглі займалися не тільки «фіксуванням», але й розподілом:
«Крамаренкові залишалося «перетрушувати» свій громіздкий і корумпований адміністративний апарат, фіксувати кількість житлової площі, «звільненої від євреїв» (до речі, у таку «звільнену» квартиру він запропонував заселитися й колишній дружині, моїй прабабці, – можна уявити, що їй сказали б 1943 року, якби вона погодилася), створювати вбогі їдальні «для своїх» та опікуватися гуманітарною сферою»[9].
Загалом Харків був «класичним» прикладом, де айнзатцгрупи у співробітництві з Вермахтом, місцевим самоврядуванням та поліцією швидко знищили місцевих євреїв. Вже через два дні після початку окупації – 26 листопада 1941 року, нова влада створила Харківську Міську Управу (ХМУ, МУ) як орган місцевого самоврядування. Обербургомістром міста було призначено спочатку оберста Петерс-Кнотте, а посаду бургомістра отримав вже вищезгаданий професор технологічного інституту Олексій Крамаренко. Пізніше, у січні 1942 року, посаду обербургомістру зайняв Крамаренко. Представниками ХМУ у районах були районні бургомістрати, які були створені, як це було вказано у «Тимчасовому статуті» ХМУ, «з метою тісного зв’язку МУ з людьми міста та управлінням адміністративною, господарською та соціально-культурною роботою у районі»[10]. Районні бургомістри призначалися міським головою по домовленістю з німецьким командуванням. Основним завданням районних бургомістратів, як це зазначалося у положенні, було
«втілення в життя всіх постанов, наказів та розпоряджень МУ та німецького командування з метою встановлення громадського порядку та відновлення господарчого та культурного життя у районі, а також повна підтримка німецького воєнного командування у кінцевому розгромі жидо-большевицьких банд»[11].
Районні бургомістрати були створені наприкінці листопада 1941 року у 19-ти районах міста у відповідності до колишніх підрайонів міліції. При кожному бургомістраті була сформована спеціальна група охорони. У 17-му районі вона виглядала наступним чином:
Група по виявленню комуністів, євреїв, партизан, саботажників;
Група по виявленню всіх підозрілих та ненадійних осіб;
Група з перевірки виконання наказів воєнного командування та ХМУ та видачі пропусків;
Охоронна група [12].
На самому нижньому рівні самоврядування було представлено керівниками будинків (кербудами) та «трійками». Кербуди призначалися районними бургомістрами, відповідали за матеріально-технічне забезпечення ввірених їм будинків та повинні були виконувати всі накази свого начальства. Члени «трійки» (три особи) підпорядковувалися кербуду та були свого роду його «довіреними особами». Кербуди та члени «трійок», як співробітники самоврядування, отримували жалування та харчування від окупаційної влади.
Питання про долю майна євреїв цікавив окупаційну владу та колаборантські структури з перших днів панування «нового порядку» у Харкові. В одній з перших офіційних об’яв ХМУ наприкінці жовтня 1941 року говорилося, що
«залишене майно комуністів та євреїв, які втекли, що знаходиться у покинутих квартира та захоплене окремими особами або передане їм більшовиками, оголошується власністю Міської Управи…єврейське населення м. Харкова до 5-го листопада повинно вибрати єврейський комітет, який має з’явитися для затвердження у Міську Управу»[13].
На початку листопада 1941 року Харкові було створено юденрат, функції якого зводилися до виконання наказів німецького командування та ХМУ. Свідок цих подій М.Г. Щербина (росіянка за національністю) після звільнення Харкова від нацистів, у листопаді 1943 року, згадувала про діяльність цієї організації:
«Положення євреїв було жахливе… За смерть єврея, за його арешт зовсім ніхто не відповідав, нікого за це не карали. Управління євреями були таке. Професор Гуревич, який мешкав на вулиці Пушкінській, 3, був керівником комісії з єврейських справ. Якщо заарештовували єврея то йому (Гуревичу – Р.Ю.) казали: за звільнення цих заарештованих необхідно вам здати стільки то килимів, стільки хутр, стільки золота, срібла, і він збирав серед населення. Я до нього зверталася з приводу однієї родини, яка мешкала у нашому будинку по Юрьєвській № 4: дві старі людини: Б.Г. Резніков та його дружина Софія Мойсеївна. Вони не змогла евакуюватися, тому що були приковані до ліжка. У старого рак шлунку, у неї – ендокардит… Я вирішила звернутися до Гуревича, щоб влаштувати їх у лікарню. Я бачила в яких жахливих умовах він працював. Він сказав, що зробити нічого не може, бо через два дні їх виселяють. Я думала, що він просто хоче мене спекатися. Потім, бачу висить об’ява про виселення євреїв»[14].
Відомо, що на єврейське населення Харкова окупантами та колаборантами було накладено декілька контрибуцій у період листопада – першій половині грудня 1941 року [15].
Радянське командування провадило різні воєнні диверсії в окупованому Харкові. 14 листопада 1941 року в місті було підірвано приміщення, у якому знаходився штаб 68-ї дивізії (радіосигнал було відправлено з Воронежу). У результаті загинули командир дивізії генерал-лейтенант Георг Браун, начальник штабу дивізії, начальник оперативного відділу дивізії, 4 писарі. У організації терактів звинуватили євреї та комуністів. Відразу було повішено або розстріляно 200 «комуністів» та взято ще 200 у заручники. Під час облави 15-го листопада 57-а піхотна дивізія арештувала ще 500 заручників, 20 з яких були відразу повішені на будинку штабу піхотного полку, а 16 листопада ще 50 «більшовиків» були повішені на балконах вилиці Сумської. 28 листопада з табору заручників у готелі «Інтернаціонал» були «взято» 400 чоловік (в тому числі 300 євреїв) та страчено [16].
В цих акціях окупантів активну участь брав особисто обербургомістр Крамаренко. 14 листопада він віддав розпорядження бургомістру 5-го району Оробченко, де говорилося:
«Негайно до 2-х (двох) годин не пізніше сьогодні…зберіть до приміщення свойого раїону не менш, як 50 (можна і більше) комуністів та жидів свойого району і тримати їх у себе. Німецькі солдати прибудуть до Вас для підтримки акції»[17].
Ймовірно, що того дня подібні повідомлення отримали бургомістри інших 18 районів. Пізніше цих євреїв та комуністів відправляли у табір заручників у готелі «Інтернаціонал».
Про долю єврейського населення міста в світлі подій 14 листопада йшла мова на засіданні ХМУ 22 листопада 1941 року. У протоколі засідання зафіксовано, що в подальшому євреї фактично мають бути позбавлені всіх громадянських прав та переселені в окремий район Харкова:
«У державних та громадських установах євреї не мають права працювати взагалі.
Євреїв не допускати у приміщення Управи, окрім старости громади.
На рукавах євреї мають носити пов’язку (з зіркою Давида – Р.Ю.).
Всіх євреїв переселити в один район.
Звернути увагу німецького командування на бажання вжити заходів у відношенні євреїв, що єврейське питання набирає великої ваги зараз у зв’язку з пожежами, вибухами мін тощо»[18].
Відповідальність з розробку заходів вирішення «єврейського питання» покладалася на Полуведька, який був радянським агентом та пізніше був ліквідований німцями, та Олександра Семененка. Останній став пізніше (у квітні 1942 року) харківським обер-бургомістром – після Крамаренка.
Для знищення окупантам потрібна була точна статистика того, скільки євреїв мешкає наразі в Харкові і апарат Крамаренка тут став в нагоді. 5-го грудня міська управа прийняла рішення про проведення перепису населення Харкова. Дані про євреїв мали бути занесені кербудами до особливих жовтих списків. У результаті перепису, який проходив з 6 грудня, у Харкові було зафіксовано 10 271 єврей: дітей до 16 років – 1 959 (960 хлопчиків та 999 дівчат), осіб старше 16 років – 8 312 (2 907 чоловіків та 5 405 жінок) [19].
У 20-х числах листопад у Харків прибула зондеркоманда 4а під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля. Акція зондеркоманди включала в себе переселення євреїв в окремий район. Цим місцем було вибрано 10-й район міста Харкова. Окупаційна влада проінформувала про це (ймовірно, через Крамаренка) бургомістра 10-ї районної управи Миколу Поспєлова. Саме на цю людину та його підлеглих Блобелем та Крамаренком була покладена відповідальність за створення та охорону єврейського гетто на території бараків Верстатобудівного заводу та ХТЗ. Свідок тих подій Євдокія Шевченко 28 вересня 1944 року повідомляла:
«…приблизно наприкінці листопада – на початку грудня 1941 року одного дня бургомістр 10-ї районної управи Поспєлов Микола Павлович… повернувся з міста (в якій німецькій інституції він був, я не знаю), викликав до себе у кабінет начальника варти (охорони бургомістрату) – Петренко Івана Демидовича, заступника бургомістра Лук’яненко Івана Юхимовича та коменданта будинків та бараків Верстатобуду – Кучеренко Павла Юхимовича. Їх нарада проходила біля години. Про що йшла мова на цій нараді мені невідомо. Петренко та Кучеренко, вийшовши з кабінету бургомістра у приймальну, у присутності мене, машиністки на ім’я Кіра Леонтівна (прізвища не пам’ятаю, виїхала у Тамбовську область при вступі наших військ у лютому 1943 року) та інших осіб, яких зараз не пам’ятаю, стали говорити про те, що бургомістр Поспєлов дав їм завдання у самий короткий строк переселити мешканців з бараків Верстатобуду у будинки. З якою метою все це робиться, у той час я не знала»[20].
Після тої наради з бараків Верстатобудівного заводу та частково Харківського Тракторного заводу 12-13 грудня 1941 року було виселене слов’янське населення з метою створення в цих приміщеннях єврейського гетто [21].14 грудня 1941 року у Харкові було розклеєно заклики з таким змістом:
«Всьому єврейському населенню міста треба з’явитися у район верстатобудівного заводу для роботи та проживання. З собою взяти цінні речі та гроші. Кого буде помічено у місті 16 грудня після 16-ї години, того буде розстріляно»[22].
15-16 грудня йшов процес переселення євреїв на територію бараків Верстатобудівельного заводу та ХТЗ. Свідок тих подій Ісаак Гуревич пригадував:
«У наш дім прийшли поліцаї та стали виганяти євреїв з квартир. Ми взяли деякі речі, й вийшли на вулицю. Там вже рухалася довга безкінечна колона євреїв: хто на санях, хто на колясках, а у більшості – пішки. Старики, жінки, діти… Ми вже практично дійшли до гетто, але несподівано нас зупинили. Мама обгорнула мене хусткою, і таким чином ми до ранку сиділи на морозі. Багато хто замерз на смерть.
А вранці нас розмістили у бараках. Навколо – колючий дріт. Бараки були набиті людьми. Спали на підлозі. Було холодно, ми були голодні»[23].
Виселенням євреїв з їхніх квартир активно займалися кербуди. Наприклад, Андрій Васильцов у період нацистської окупації працював кербудом на вулиці Конторській. Під час виселення євреїв у бараки Верстатобудівельного заводу та ХТЗ у грудні 1941 року він ходив по квартирам, де проживали євреї, та виганяв їх звідти. Після виселення всіх євреїв на територію гетто, він наказав членам «трійки» слідкувати за тим, щоб ніхто з євреїв не мешкав у будинку, і у випадку повернення когось з табору, затримувати та відправляти до поліції. У результаті до поліції було відправлено декілька євреїв, які повернулися у свої квартири після ліквідації гетто [24].
Загально відомо, що 27 грудня 1941 року почався процес ліквідації харківського гетто. Того дня декілька сотень євреїв були вивезені під приводом відправки на роботи до Полтавської області та розстріляні у Дробицькому Яру. 2-го січня почалася загальна ліквідація гетто. Всього німцями за допомогою коллаборантів було знищено біля 10 тис. харківських євреїв на території Дробицького Яру [25].
Після знищення гетто самоврядування приймало активну участь у пошуках виживших євреїв. 23 січня 1942 року Крамаренко видав наказ, в якому вимагав
«тимчасово до остаточного виявлення всіх жидо-комуністичних та більшовицько-бандитських залишків та всіх підозрілих осіб взагалі, а також з метою охорони цінностей нашого міста всім Райбургомістратам до вирішення справи про українську поліцію при районах…організувати спеціальну частину у складі трьох груп для допомоги владі та поліції»[26].
Про процес виявлення та арешту переживших акції знищення євреїв Харкова повідомляє офіційна газета «Нова Україна» 8 лютого 1942 року у статті «Жиди і тут не вгамувалися». Там зокрема писалося, що районні управи активно займаються пошуком євреїв, які пережили зиму 1941-1942 року Харкові, видаючи себе за представників інших національностей:
«Поліцейська дільниця 11-ї районної управи затримала на вулицях Харкова та на темних квартирах у січні 14 жидів. 95 % – це втікачі з гетто… Але жидівська банда не бажає коритися та будь-якою ціною біжить в місто, щоб проводити серед українців, росіян розкладницьку пропагандистську роботу.
Районні управи ведуть рішучу боротьбу з упертими жидами, які не зупиняються ні перед чим, щоб замаскувати своє жидівське обличчя під українця, татарина чи вірмена… населення Харкова повинно всі ляки допомагати міським управам…виявляти жидів та тих, хто їм співчуває та ховає не без користі для власної кишені»[27].
В своїй статті Коцарев не пише про те чим докладно займався з квітня, коли його звільнили з посади обербургомістра, до часу свого арешту «гестапо» (насправді – поліцією безпеки та СД) у серпні 1942 року – саме цей період залишається маловідомим в біографії Крамаренка.
Автор робить припущення, що однією з причин арешту Крамаренка була буцімто його допомога євреям:
«За одною версією, прадіда арештували за якісь продовольчі махінації. За іншою – він надто активно допомагав визволяти в’язнів концтабору на Холодній горі, в тому числі партизанів та євреїв»[28].
Тут слід зазначити, що табір на Холодній горі був шталагом (табором для військовополонених), де євреїв та партизан здебільшого не тримали. Їх відправляли до в’язниці поліції безпеки та СД [29]. Реальних фактів того, що Крамаренко намагався допомогти євреям наразі невідомо. З наведених вище фактів видна зовсім протилежна картина. Показово,що це вже не перша спроба реабілітувати Крамаренка саме таким шляхом – показати його захисником євреїв. У своїх спогадах російський емігрантський мемуарист Владімір Соколов (Самарін), відомий великою кількістю антисемітських публікацій в окупаційній газеті «Речь», писав, що Крамаренко став жертвою нацизму за те, що буцімто рятував євреїв:
«У Харкові майбутній міський голова професор Крамаренко, який добре володів німецькою мовою, сам зайшов після приходу німців в міську комендатуру, щоб дізнатися, що планують німці робити далі, як організувати нормальне життя. Після короткої розмови професору запропонували організувати самоврядування. Міське управління професор організував, підібрав штат, але невдовзі він був заарештований гестапо та пропав без вісті. В міському самоврядуванні говорили, що професора німці розстріляли за допомогу євреям»[30].
В даному випадку ми маємо негативну тенденцію спроби реабілітувати Крамаренка як то сталося з бургомістром Києва, членом ОУН (м) Володимиром Багазієм. Останнього з-за того, що він був вбитий німцями, зображають виключно як жертву нацизму [31]. Це, наприклад, показано на стендах у Бабиному Яру, підготованих УІНП. Це при тому, що Багазій та його підлеглі перед тим активно колаборували та займалися розкраданнями майна вбитих євреїв. Про це свідчивколишній київський поліцейський Василь Покотило [32]. Про оборудки Багазія є маса інших свідоцтв. За словами київського русофіла Костянтина Штепи, він намагався привласнити собі п’ятиповерховий будинок [33] (частина квартир в якому, ймовірно, належала євреям). Інший русофіл з української столиці Лев Дудін писав у своїх післявоєнних спогадах, що коли німці арештували відомого активіста ОУН (м) Івана Рогача та Багазія, то в першого було на квартирі знайдено «біля двохсот тисяч рублів радянськими грошима», а в другого – «великі запаси продовольства, вина та різних товарів» [34].
Людина, яка мала змішану (українсько-російську) ідентичність, очолювала в період окупації Український Червоний Хрест (УЧХ) в Києві, а також була знана як гравець в шах на міжнародних турнірах та прихильник руху Андрія Власова – Федір Богатирчук залишив свідчення про ці процеси у своїх післявоєнних спогадах. Він описує як його та багатьох колаборантів (в т.ч. з членів міської управи) заарештували в лютому 1942 року. Богатирчук залишив спогади про те, як його та Багазія утримували у в’язниці київського СД. За словами, Богатирчука, з ним камері сидів співробітник міської управи, якого німці підозрювали «у привласненні якихось речей, що належали вбитим євреям». Через деякий час голову УЧХ в Києві німці звільнили, перевіривши також його квартиру на наявність власності, «награбованої у євреїв»[35].
Свідчення про подібні факти в діяльності голови київської управи знаходимо і в листівці, яку навесні 1942 р. розповсюджували радянські підпільники серед співробітників самоврядування української столиці. В цих закликах Багазія та його «оточення» називали «посіпаками» та «ренегатами». Там також повідомлялося, що члени керівництва міського самоврядування «використовували склади для власного збагачення і не тільки», бо «саме тому вони продали свою душу та гідність німцям»[36].
Звичайно, можна дуже критично ставитися до радянських та русофонських джерел, але підтвердження цим фактам є і в німецьких документах. Так, в повідомленні київської поліції безпеки та СД від 7 березня 1942 року повідомлялося, що «Багазій привласнив собі особисто на велику суму золоті та срібні речі євреїв, які втекли або були евакуйовані, а рівно ж й інші предмети»[37]. Аналогічні данні містяться у записці райхскомісара Україна Еріха Коха райхміністру східних окупованих територій Альфреду Розенбергу від 16 березня 1943 року. У своєму зверненні Кох повідомляє про те, що причиною арешту та ліквідації бургомістра Києва була не тільки лояльність до ОУН (м), але і корумпованість:
«Сам Багазій незаконно привласнив золоті та срібні речі, частково передав їх далі для свої політичних цілей»[38].
Більш того, з документів міського самоврядування видно, що Багазію (чи принаймні, його найближчому оточенню) було точно відомо про оборудки співробітників районних управ з єврейським майном. На його ім’я 24 листопада 1941 року до самоврядування Києва надійшов лист, підписаний А. Паравійчуком. Там зокрема говорилося:
«В сучасний мент, власне в Києві, кербудам (керівникам будинків – Р.Ю.) довірено величезні, міліардні цінності. І тому дуже багато рухомих цінностей – речей повтікавших жидо-большевиків та висланих жидів…
Де ж це майно? Крім меблів, ледве що і зосталось. Селяни фірами везуть з Києва всяке «барахло», а кербуди (більшість) та двірники непогано забезпечені продовольством (підкреслення в тексті – Р.Ю.). Багато речей розкрадено сусідами. Робиться це тому, що кербуди не взяли на облік багато майна або пізно взяли. Є випадки, коли взагалі не брали на облік, бо залишилися у Києві «тьоті» и щось подібне, які «по-родинному», але беззаконно привласнили собі чужі речі (знаю кілька таких випадків)»[39].
Проти такого засилля корупції виступили німці, і скоріше всього в тому числі за це арештували та розстріляли київського бургомістра.Ймовірніше всього, приблизно так сталося з Крамаренком, хоча не можна виключати і провокацію радянської розвідки чи інтриги представників Громадського Комітету Володимира Доленка. При тому слід пам’ятати, що Крамаренко не був так ідеологічно індоктринований світоглядом українських радикалів. Скоріше за все він був більше політичним конформістом на кшталт вже згадуваного вище киянина Штепи. Також перший харківський обербургомістр не бувтаким корупціонером на відміну від свого київського колеги (принаймні так видно наявних з документів). Крамаренка та Багазія об’єднує лояльність до окупаційного режиму та активна участь в імплементації Голокосту.
Ймовірніше всього на прикладі тексту Олега Коцарева ми в чомусь маємо український варіант моделі комеморації схожий на випадок, описаний німецькими дослідниками Харальдом Вельцером, Сабіною Моллер, та Кароліною Тшуггналь в досліджені «Opa war kein Nazi» («Дідусь не був нацистом»). В роботі цих авторів показано, що в «сімейних історіях» німців Голокост займає маргінальні позиції. Респонденти – найчастіше німці «другого» та «третього» поколінь, намагалися дистанціювати свою родину від злочинів гітлеризму та пробують показати нацистів як «інших»[40].
Надання дослідникам нових джерел (або вже давно відомих з новими коментарями), то, звичайно шляхетна справа. Але повторюся – джерела (особливо, якщо вони контраверсійні), щоб вони не стали знаряддям пропаганди, мають виходити з науковими коментарями. Наприклад, в Німеччині декілька років тому була велика дискусія чи публікувати критичне видання книги «Моя боротьба» Адольфа Гітлера. Звучали аргументи як за так і проти, але в кінці кінців Інститут сучасної історії в Мюнхені таки видав двотомну книгу, де було 3700 (!) наукових посилань, які критикували та розвінчували нацистську ідеологію та практику [41]. Тому пан Кіпіані мав би пам’ятати, що ми відповідальні за те, що говоримо, пишемо та публікуємо.
_______________________
[1] Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018.
[2] Facebook
[3] Роман Пономаренко, Створення дивізії «Галичина», як політичний проект та цивілізаційний вибір
[4] Див, наприклад: “Зродились ми великої години. ОУН і УПА”, Харків, 2017.
[5] Олег Покальчук, «Офіцер показав матері, як Німеччина розширюватиме життєвий простір, Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018, С. 61.
[6] Анастасія Лебідь, «Влада більшовицька як прийшла, вона була спочатку дуже лагідна», Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018, С. 143-145.
[7] Ми не можемо говорити про минуле однією фарбою, – Вахтанг Кіпіані
[8] Олег Коцарев, Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Рейх, Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018, С. 17.
[9] Олег Коцарев, Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Рейх, Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018, С. 17.
[10] Анатолій Скоробогатов, Харків у часи німецької окупації (1941-1943), Харків, 2004, С. 153.
[11] Там само.
[12] Там само, С. 154.
[13] Державний архів Харківської області (ДАХО), Ф. Р.2982, Оп. 4,Спр. 1, Арк.1, 4-зв., 5-зв.
[14] ДАХО, Ф. П-2, Оп. 31, Спр. 17, Арк.55–56.
[15] Криворучко С. Последний день харьковского гетто. 2 января 1942 года// Шалом. – 2001. – № 12.
[16] Александр Круглов, Потери евреев Украины в 1941-1944 гг., Харьков, 2005,С.193
[17] ДАХО, Ф. П-3074, Оп. 31, Спр. 7, Арк.9.
[18] ДАХО, Ф.2982, Оп. 2, Спр.1, Арк.1, 3.
[19]ДАХО, Ф2982, Оп. 2, Спр.116, Арк.54.
[20] Архів Харківського обласного управління Служби безпеки України (АХОУСБУ), Спр.18919, Арк.92-95.
[21] Александр Круглов,Потери евреев Украины в 1941-1944 гг., Харьков, 2005, С.195.
[22] Там же.
[23] Жизнь и смерть в эпоху Холокоста. Свидетельства и документы. Книга 1/ Ред.-сост., автор предисловия и комментариев Б. Забарко, Киев, 2006, С.418.
[24] АХОУСБУ, Спр.19500, Арк.154-154-зв.
[25] Холокост на территории СССР: Энциклопедия/ Главный редактор И. Альтман. – М., 2011. – С.1028; PohlD. The Murder of Ukrainian’s Jews under German Military Administration and in the Reich Commissariat Ukraine// The Shoa in Ukraine: History, Testimony, Memorialization. – Bloomington, 2008 – Р. 37.
[26] ДАХО, Ф. Р. 2982, Оп. 7, Спр. 22, Арк. 14.
[27] Нова Україна. 24.02.1942. Більше про участь міського самоврядування в Голокості на території Харкова див.: YuriRadchenko, Accomplices to Extermination: Municipal Government and the Holocaust in Kharkiv (1941-1942), Holocaust and Genocide Studies 27, №3 (Winter 2013), P. 443-463.
[28] Олег Коцарев, Як мій прадід розбудовував у Харкові Третій Рейх, Друга світова. Непридумані історії: (Не) наша, жива, інша, Харків, 2018, С. 20.
[29] Юрій Радченко, «Його чоботи та есесівська форма були забризкані кров ’ю…»: таємна польова поліція, поліція безпеки та СД, допоміжна поліція у терорі щодо євреїв Харкова (1941–1943 рр.), Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі, № 2 (10) 2011, С. 46-86.
[30] Владимир Самарин, Гражданская жизнь под немецкой оккупацией, «Совершилось. Немцы пришли!» Идейный коллаборационизм в России в период Великой Отечественной войны, М., 2012, С.277.
[31] Олександр Кучерук,Володимир Багазій і Київ 1941–1942 років
[33] Harvard Project on the Soviet Social System. Schedule B, Vol. 11, Case 440 (interviewer A.D.)
[34] Лев Дудин, В оккупации,Под немцами. Воспоминания, свидетельства, документы. Историко-документальный сборник, составитель Кирилл Александров, Санкт-Петербург, 2011, С. 318.
[35] Федор Богатырчук, Мой жизненный путь к Власову и Пражскому комитету, Сан Франциско, 1978, С.
[36] Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення, Київ, 2012, С. 163.
[37] Тамсамо, С. 118.
[38] Trial of the Major War Criminals before the International Military Tribunal Nuremberg, 14 November 1945 – 1 October 1946, Volume XXV, Nuremberg, 1946, P. 281; ОУНв1943 році. Документи. Частина 3., Київ, 2006, С.97.
[39] ДАКО (Державний архів Київської області), Р-2356, оп.1, д.7, Арк. 17-зв.
[40] Harald Welzer, Sabine Moller, and Karoline Tschuggnall, “Opa war kein Nazi”: Nationalsozialismusnund Holocuast im Familiengedächtnis, Frankfurt am Main, 2002,S.210.
[41] Hitler, Mein Kampf Eine kritische Edition Hartmann, Christian / Vordermayer, Thomas / Plöckinger, Othmar / Töppel, Roman (Hrsg.), München 2016.
